Чому не можна пропустити «Всі ми незнайомці» Ендрю Гейґа?

Я вважала, що вона Спайка Джонса, чи, я думаю, це все закінчити Чарлі Кауфмана, це чудові оди самотності.

Але виявилося, що Ендрю Хейг створив щось навіть більш прекрасне і спустошуюче водночас.

З попереднього синопсису всі ми незнайомці здавалось, що фільм міститиме більше містики, чогось фентезійного, та все склалось драматично і по-хорошому просто.

І це логічне очікування глядача, який не читав роман Тая чи Ямади, і варто також враховувати, що режисер привніс багато свого.

Деякі візуальні рішення оператора Джеймі Ді Рамзі нагадують перші похмурі та напружені сцени фільму Гаррі Поттер та Орден Фенікса чи багатьох інших теплих і водночас холодних всередині історій.

А монтаж Джонатана Альберта я назву найкращим за весь 2023 рік, оскільки саме ця частина проекту

зробила історію Хейга такою привабливою і незабутньою.

Як ви вже могли зрозуміти, цей випуск буде присвячений новому фільму британського режисера та сценариста Едрю Хейга «Всі ми не знайомці».

І через призму об'єктивного та суб'єктивного я намагатимусь скласти докупи різноманітні деталі, які зробили це кіно чудовим, деструктивним та навіть дещо унікальним, але і майже непомітним.

Якщо і розбивати діалог про всі мене знайомці, то мабуть варто почати з найбільш прямолінійного.

На каналі є випуск про таку частину кінематографу як New Queer Wave, не без того, що там може кульгати термінологія.

І мені хочеться, аби за допомогою культури в українському суспільстві випрацьовувалось поняття рівноправності та розуміння.

Всі мене знайомці – це дуже свіжий погляд на представлення квір-спільноти.

У одному із випусків житомирського кінофестивалю я писала, що нове квір-кіно прагне здаватись чимось занадто свободолюбивим, екстравагантним, активним та витонченим.

Але далеко не у кожного представника цієї спільноти є додаткова квартира у Парижі, не всім подобаються дрег-вечірки, не завжди все складається просто.

До слова, переглянувши за останні роки велику кількість різнопланового кіно, я звернула увагу на те, що Хейг зробив першим.

Він створив діалог, у якому проговорюється термінологія, яка часто стає проблемою у спільноті.

Всі ми не знайомці, хоч і теж зображає двох привабливих молодиків у своїх квартирах, де лише вони, а отже їм нема від кого очікувати на утиски і неприязнь, та розмова головного героя Адама із матір'ю у першій половині фільму значить багато.

По-перше, у цьому прослідковується сприйняття загальної ситуації зі старшим поколінням – мамою Адама та самим чоловіком, оскільки Гаррі є трішки молодшим.

Тут є цей страх бути відкинутим рідними та близькими, який формує і другу перевагу теми квірності.

Ми чуємо про снід, про переживання головного героя, який зростав на фоні цієї напруги у світі.

«Всі ми не знайомці» є для мене другим якісним проектом після поз Райана Мерфі та його команди.

Страх та розпач закарбовуються дуже швидко, і навіть коли приходять часи високоактивної антиретровірусної терапії, паніки не стає менше.

Окремою прекрасною сценою є отримання дозволу на здавалося б просту річ – поцілунок.

Але це все ідеально вкладається в межі сучасного поміркованого формування особистих кордонів.

Дуже часто у кіно бувають репліки заради реплік, у них складно знайти сенс і чи логічний зв'язок та дотичність до основної думки сюжету.

Натомість фільми Ендрю Гейга або дуже вдало комбінує те, що існує саме по собі, або створює надзвичайно значимі маленькі деталі, які формують зневідомих героїв, справжніх людей.

Наприклад, мати головного героя каже сину, що в нього нема волосся на грудях, а їй це у чоловіках подобається, що Адам виріс і тепер дуже схожий не на свого батька, а на дідуся.

Ми не знаємо, як виглядає дідусь, це неважливо для сюжету, окрім того, що дізнаємо, що у пам'яті героїні збереглися з ним погади лише з дитинства, а отже дитяча самотність тягнеться у цій сім'ї давно.

Головний герой не єдиний, хто, скажімо так, втратив своїх батьків.

А враховуючи, що лише одна бабуся згодилась виховувати онука після трагедії, емоційний зв'язок у родинах теж був доволі хитким.

Якщо ви згадаєте сцену з матір'ю, де вона дізнається про сексуальну орієнтацію сина, то швидше за все погодитеся, що нарешті ми отримали цей незручний діалог батьків та дітей і Клер Фой тут зіграла на вищому рівні.

Звісно, мені подобається настанова героя Майкла Стубарга у назви мене своїм ім'ям, але більше реального життя саме у коротких однозначних фразах, коли кожен боїться сказати більше, ніж треба, але й дізнатись менше, ніж хоче.

Так, розмова з батьком ідеалізована, але чи чоловік, який б'є свого сина, виганяє його з будинку та створює нові умови для відчуття сорому та провини, не є клішованим образом.

Чомусь саме вишукування теплих спогадів з дитинства, тих, які не залишили травматичний досвід, більше викликає сльози.

Частіше за все образ матері є лояльним, тим, що веде по життю і налаштовує на позитивні емоції.

Ендрю Хейг ламає ці стереотипи, перед нами більш прості розмови з мамою Адама лише у контексті потенційного майбутнього.

Чи того, як вона соромиться себе у цій всій непростій ситуації, їй складно перейти бар'єр для порозуміння.

Батько каже прямо, що він все знав спочатку, він не боїться тендітності та відкритості і визнання власних помилок.

Але тут не винен абсолютно ніхто, бо формування нової культури лише почалось, а вони не встигли застрибнути у цей вагон.

Варто говорити також і про метафоричність прийняття її глядачем.

Величезна будівля у густонаселеному передмісті Лондона, і живуть там лише дві людини, які вмирають від нудьги.

Гей розставив багато дзеркалок і мають відображати реальність, інколи дуже жорстоку, коли головний герой усвідомлює глибоку самотність.

Ми спостерігаємо за мрійливістю.

Операторська робота спочатку акцентує увагу на зйомці з-за плечей героїв, ніби підводячи нас до того, що так, це все відверта ілюзія, але знову зображає близькість, показуючи всіх разом.

І нікого не треба боятись привидів, духів або вигадок, адже вони такі живі, а це спосіб проговорити все знову чи й взагалі сказати те надважливе, що накопичується щодня, щотижня, щомісяця та щороку.

Чи були разом хоча б короткий період свого життя Гаррі та Адам, чи робили вони щасливими одне одного, як того бажала героїня Клер Фой.

Все закінчилось ще за першої зустрічі, коли Адам закрив двері перед Гаррі, адже його труп був у тому ж одязі і з цієї ж пляшкою алкоголю.

Чи їхні стосунки дійсно формувались, і він втік після усвідомлення психічної нерівноваги партнера, намагаючись втекти також за допомогою наркотиків та японського віскі і від власних проблем.

Це все сформувало Адама таким, яким ми його бачимо Складним, втомленим, сповненим ілюзій Коли байдужість не у легковажності, а від абсолютної невпевненості Коли у вигадане заховатись легше, аніж знайти себе у реальності Бо у вигаданому можна створити будь-який світ, який буде комфортним, допоки не набридний і не захочеться будувати новий