ЧОРНЕ ДЗЕРКАЛО: як зробити ПОСЕРЕДНЮ фантастику | Розбір 7 сезону | СторіЛог #23 | Влад Сторітелер

Чоловік врятував свою дружину за допомогою новітнього мозкового імпланту, але ця технологія має свою переховану ціну.

Черт!

Молода жінка страждає від всюдисущого ефекту Мандели, ніби хтось намагається звести її з розуму.

Амбітна акторка отримує роль у ремейку класичного фільму, але навіть не уявляє, наскільки реальним буде цей знімальний досвід.

Здуріти можна.

Так, антологія «Чорне дзеркало» повернулася із сьомим сезоном.

І критики навперебій говорять про те, що серіал знову на висоті після явно невдалого шостого сезону.

Однак ось яка дивна річ.

Ледь не в кожній серії для мене наставав момент, коли здавалося б мало початися найцікавіше або найбезглуздіше в хорошому сенсі.

Але цього не відбувалося.

Натомість історія звертала на шлях, який було видно за кілометр, якщо ви хоч трошки знайомі з фантастикою.

або ж закінчувалося надто стрімко та обірвано.

І мене це дуже, дуже сильно дратувало.

Це все одно, що ви багато місяців готувалися забратися на Еверест, але зупинилися в останньому таборі перед верхівкою і вирішили навіть не пробувати туди лізти.

Так і з більшістю серій сьомого сезону «Чорного дзеркала».

Їхні сценарії ніби побоялися зробити останній рішучий крок, який підняв би їх із рівня просто непоганих фантастичних короткометражок.

до блискучих.

Щоб ми ще довго згадували їх потім.

Власне, в попередніх сезонах таких чимало.

І знаєте, якби Чарлі Брукер не показував такий вищий пілотаж раніше, я б навіть не жалівся.

Але це не будь-який серіал, а «Чорне дзеркало», а значить і очікування від нього відповідні.

Тож, шановні техно-трилероманіяки та техно-трилероманіячки, мене звати Владислав Лєнцев, я ваш владсторітелер, і сьогодні я поділюся з вами своїм сценарним поглядом на сьомий сезон «Чорного дзеркала».

Які серії з моєї фахової точки зору злочинно недокручені, а які взагалі розсипаються прямо в польоті від внутрішніх протиріч?

Все це, щоб ви краще зрозуміли власні враження від серіалу, або навчилися вправніше писати свої твори.

І також я пораджу кінотвори, де ті самі чи дуже схожі концепти реалізовані більш вдало, ніж тут, щоб ви самі могли порівняти.

І абже ж, маю попередити вас про спойлери до всього сьомого сезону «Чорного дзеркала».

Поїхали!

Саме першу серію «Звичайні люди» ледь не найбільше вихваляють за повернення чорного дзеркала до витоків.

І на поверхні це дійсно так.

Ми досліджуємо, як комерційний мозковий імплант змінює життя людини не на краще.

І передусім я хотів би похвалити серію за просто таке філігранне втілення моєї улюбленої трьохакної структури.

В першому акті ми неспішно знайомимося з цією парою, Амандою і Майком.

Бачимо їхнє звичне життя.

Вона вчителька в школі, він простий роботяга, і вони дуже люблять одне одного та сподіваються нарешті завести дитину.

Вкрай важливо не надто сильно поспішати із цим сетапом у першому акті, щоб ми прив'язалися до персонажів і нам було з чим порівняти подальші зміни.

Але затягувати теж не можна.

І тут уже на восьмій хвилині слідує спонукальний інцидент.

Аманда впадає в кому і виявляється, що в неї неоперабельна пухлина мозку.

Майк увічий, але тут якраз один стартап розробив експериментальне лікування.

Коротше, вони виріжуть пухлину і замінять пошкоджену частину мозку на імплант.

При цьому функціонує він через хмару, тобто йому потрібне постійне підключення до бездротової мережі.

Коштує це лише 300 доларів на місяць, тож Майк погоджується.

Це в нас були дебати трьохактної структури, якщо що.

Тобто, коли персонажі розмірковують, чи приймати їм основний виклик усього сюжету.

А далі перехід у другий акт, де, власне, починається життя Аманди з імплантом.

Спершу все добре, але поступово даються в знаки географічні обмеження.

Тобто, вона втрачає свідомість, від'їхавши надто далеко від дому.

Ніхто цього не заперечує.

Я кажу, що у вихідні можна розважитися.

Піцюк.

Та зрештою нещасна Аманда починає нативно рекламувати всяку фігню прямо посеред розмов з іншими людьми, сама того не помічаючи.

Діти люблять мед, тому батьки люблять медоням.

Хто може щось із медом порадити?

Медоням.

Це справді жахливо, тобто прекрасно в контексті чорного дзеркала.

Якраз одна з тих кріпових речей, заради яких ми його і дивимося.

Яскравий приклад того, як технологія забирає у нас людяність.

І представниця цього стартапу навіть не соромиться визнати, що так, це тепер така фіча базової підписки.

А от якщо Аманда перейде на вищий рівень плюс, ось тоді реклами не буде.

Яка все ж таки іронія, що ця серія вийшла не де-небудь, а на Нетфліксі, який прямо зараз запроваджує дуже схожу політику.

Браво, пане Брукер, я зацінив сатиру.

Ну і, власне, в Мідпойнті, рівно посередині серії, нещасний Майк знаходить спосіб оплачувати безрекламну підписку дружини за допомогою треш-стрімів.

Та як ми знаємо, після повороту в мідпойнті антагоніст має піти в новий наст.

І тут Аманда якраз починає спати по 12 годин на добу.

Так, компанія запобігає перевантаженню мережі, нібито.

Та це не просто відпочинок.

Наші сервери залучають ваші аналітичні можливості

Для розподілу навантаження.

То ви моїм мозком живете сервер?

І ви вгадали.

Врятуватися від цього можливо лише перейшовши на преміум рівень підписки, де ще й емоції свої можна підкручувати.

Остільки впари, просто немає на це грошей.

Але Майк вчиняє ще більш безглузді травмуючі трюки на треш.

і купляє Аманді 12 годин преміума, щоб вони як слід відзначили річницю.

Та з підкрученим задоволенням вона так кайфує від усього, що це навіть кріпово.

Він смачнозний.

Між тим Майка на роботі викривають, що це він проводить треш-стріми.

І його подальша бійка опосередковано вбиває колегу.

Все, немає в нього роботи.

І це класична точка «все пропало» в трьохакній структурі.

Зазвичай після неї герої знаходять спосіб побороти антагоніста в останній битві, але це ж у нас чорне дзеркало, тут все має бути погано.

Пара намагається домовитися з представницею стартапу про кредит чи щось таке, але отримує відмову.

Фінал у третьому акті, а вже ж нещасливий.

Вони змушені продати дитяче ліжечко, бо просто не можуть дозволити собі дитину.

А Майк дарує Аманді пів години преміума, тільки щоб вона насолодилася ясним розумом востаннє.

Після цього, за взаємною згодою, він перериває її страждання.

Із-під подушки всю трагічну мить Аманда до останнього подиху рекламує антидепресанти.

Видають в аптеках за рецептом лікаря.

В разі передозування викликайте швидку.

Дуже моторошно і круто.

Потім і сам Майк, скоріше за все, робить із собою щось дуже погане на треш-стрімі.

Завіса.

Давайте так, емоційно ця історія працює бездоганно.

Дискусійне питання, чи потрібні взагалі нам, українцям, такі емоції саме зараз, але я відчув усе, як задумував пан Брукер.

Ось тільки ще насередині, якраз у мідпоінті, я очікував трохи іншого повороту, який привів би історію не в настільки очевидне місце у фіналі.

Ну тобто так, усе має закінчитись погано, але є один важливий нюанс.

Просто подумайте, в плюс-мінус нашому світі шкільна вчителька фактично не може жити без високотехнологічного імпланта, а компанія-виробник починає нещадно її утискати, користуючись цим, та навіть експлуатувати.

По суті, маємо вимагання грошей із працівниці галузі освіти з інвалідністю.

І от куди б ви одразу побігли в такій ситуації на місці Майка?

Підкреслюю, в світі дуже схожому на наш.

Якщо ви подумали про соціальні служби або хоча б адвоката, вітаю, ви маєте базову правову грамотність.

Але ці звичайні люди в одноіменній серії такого не роблять.

Згадайте хоча б серію Джоанн Жахлива з попереднього сезону.

Там героїня одразу пішла до адвокатки.

Це не допомогло, але таку опцію неможливо ігнорувати в сетінгу найближчого майбутнього.

От у чистому кіберпанку типу Еджранерів навіть швидка тільки за гроші приїжджає і нікому ти не пожалієшся.

Але так і має бути в цьому жанрі.

Тож, на мою думку, в звичайних людях виникає розрив внутрішньої логіки.

Світ ніби схожий на наш,

але логіка раптом з кіберпанка.

І через це Майк і Аманда видаються мені вже не трагічними фігурами, як мало б бути, а ідіотичними.

Ну, типу, вони тупі чи що.

Мені, як сценаристу, очевидно, що авторам варто було зробити останній крок у бік дистопії.

Додати буквально одну сцену, в якій соціальний працівник або адвокат сказав би Майку та Аманті щось у дусі...

Бачите, у нас сталася дерегуляція, державне фінансування поскорочували, тож ми можемо оплатити вам тільки супербазову підписку, коли ви будете прокидатися лише на пару годин і рекламою розмовляти.

А якщо хочете щось краще, гоніть кеш.

І все.

Нехай після цього Майк проводить треш-стріми, як і раніше, але кінцівку тоді було б легко докрутити до трагедії вже не в масштабах однієї пари.

Просто уявіть собі пансіонат, де пацієнти спілкуються між собою виключно рекламою, не мов чат-боти.

Зате багатії отримують підвищене задоволення від життя, експлуатуючи мозкові ресурси бідних.

Оце було б фінальним образом справді крутої серії «Чорного дзеркала» на тему комерціалізації базових медичних послуг.

І я гадки не маю, чому натомість мені підсунули настільки неамбітну прямолінійну мелодраму.

Оце все одно, якби легендарну серію першого сезону «15 мільйонів нагород» про талант-шоу завершили б на тому, як головний герой справді порізав себе на сцені заради порятунку коханої, бо публіці все одно.

То теж була б трагічна дистопічна короткометражка, але саме фінальний твіст – те, що гнів протагоніста також вбудовують у систему і закарбував цю серію в нашій пам'яті.

Тобто я кажу про різницю між чимось посереднім і справді видатним.

І якщо вам після звичайних людей захотілося чогось схожого, але реалізованого повноцінно, подивіться краще фільм «Різники» з Джудом Лоу від 2010 року.

Або в «Гаттаку» з ним же.

Щось Джуд Лоу раніше дуже полюбляв якісний біопанк.

Та я впевнений, що пан Брукер із звичайних людей міг би докрутити так само і набагато краще, ніж я. Але чомусь навіть не намагався.

Та по-справжньому ця сценарна недоробленість або навіть лінь вибісила мене в другій серії – «Чорна Бестія».

Значить, у нас є кондитерка Марія, яка розробляє нові солодкі снеки.

І якось до неї на роботу влаштовується однокласниця Веріті, яка в школі була ще тією комп'ютерною задроткою.

І всі з неї жорстоко насміхалися.

Та ось дивина.

Щойно Веріті робить якусь помилку, і Марія на це вказує, раптом виявляється, що це саме Веріті права, а Марія плутається в базових речах.

Мережа називалась Барніс через А, а не Берніс.

Ні, це однозначно був Берніс.

Тобто вона неправильно пам'ятає і назву популярного ресторана, і зміст власного е-мейла, і навіть про її алергію на горіхи ніхто ніколи не чув.

Яка ще алергія?

Алергія на горіхи!

І в принципі всі, хто хоч трішки знайомий з фантастикою, легко здогадається, в чому саме полягає причина такого агресивного ефекту Мандели.

Це, власне, перше, що спадає на думку.

Веріці маніпулює реальністю на льоту, скоріше за все, за допомогою комп'ютерної технології.

І бінго, коли розлючена Марія вривається в будинок Веріці, то бачить там квантовий суперкомп'ютер.

Налаштовує нашу частоту на одну з паралельних реальностей, де те, що я сказала, завжди так і було.

Таким чином Веріці перепробувала вже всі альтернативні реальності, які тільки могла собі уявити.

Навіть побула імператоркою Всесвіту.

Але прийшла до того, що їй найбільше хочеться помститися тим, хто в школі її ображав.

Що ж, непоганий сатиричний посил.

Мовляв, навіть супертехнології ми схильні використовувати не для самовдосконалення, а щоб задовольняти свої низькі потреби.

Ось тільки що пан Брукер зробить з цим далі?

Яким буде наступний крок сценарію?

В бік доведення ідеї до абсурду, або ж в бік іншого несподіваного розвитку?

Та забудьте, завдяки міцній сюжетній броні Марія примудряється вбити в самогодню веріці, а далі перехоплює керування дивокомп'ютером і стає імператоркою Всесвіту.

Титри.

Ну що ж, знаєте, цілком нормально, як для короткометражки хвилин на 15-20 у дусі «Любов, смерть роботи».

Чекайте, скільки триває «Чорна Бестія»?

48 хвилин?

!

Дивіться, досвід мережевих конкурсів оповідань наочно показав мені, що обсяг твору відносно сюжету має величезне значення.

І добре навчив бачити диссонанси в цьому співвідношенні.

Так ось, якби я прочитав «Чорну бестію» у формаці оповідання обсягом, скажімо, 20 тисяч символів або півавторського аркушу,

Я б не ставив зайвих питань і вліпив високу оцінку.

Така собі камерна, стьобна історія про ефект Мандели з дуже простою ідеєю, чом би і ні.

От якби це був той самий зміст, але вже на 40-50 тисяч символів, перепрошую, в такому обсязі я вже не можу проігнорувати сюжетні дірки із серії «Чому раптом Марія так легко пробралася в будинок до Веріті?».

Тобто там є квантовий суперкомп'ютер, але не елементарна сигналізація.

І також я буду очікувати більш змістовної розв'язки, ніж Марія в першу чергу зробила те саме, що й верить.

І менше відкритої.

Ну тобто, що конкретно вона робитиме далі?

За моїм відчуттям, не вистачає не те, що останнього кроку, а як мінімум ще чверті історії.

Третього акту, в якому ми повністю розкриємо тему технології паралельних світів через дії Марії і прийдемо до менш очевидного висновку, ніж а-та-та, ми технологіями компенсуємо свої травми.

Ну от, усе життя головної героїні пов'язано з розробкою смаків.

Це її улюблена справа.

То з цим супердевайсом Марія відмовиться від неї назавжди чи переведе на якийсь новий рівень?

Бо зараз в контексті історії її професія взагалі не важлива.

Її можна замінити на будь-що.

І наявний сюжет реалізується майже так само, з незначними відхиленнями.

А якщо ви можете просто так поміняти ключовий елемент історії без наслідків, це вірна ознака того, що він недовикористаний.

не докрутили як слід.

І ні, я не претендую, що саме я знаю, як конкретно покращити Чорну Бестю.

Це питання до авторів, які не просто оповідання на конкурс написали, а вклали чималі фінанси в якісну постановку короткометражки.

Ну типу, якщо ви вже на такому рівні оперуєте, чому б не приділити більше уваги найдешевшому компоненту – сценарію?

Ставте вподобайки, якщо вас теж задовбала зверхня фантастика для галочки.

Фільм «Все завжди і водночас» показав, що навіть з дуже обмеженими ресурсами можна зробити просто бомбезну історію про мультивсесвіт, причому на загальну людську філософську тему.

Я цю прекрасну стрічку розбирав в окремому відео, якщо що.

Також існує ще скромніший фільм «Зв'язок» 2013 року, який вичавлює взагалі все, що можна, зі свого квантового концепту за притомний хронометраж.

То чому «Чорне дзеркало» раптом на таке не здатне?

І в третій серії «Готель фантазія» цей...

Перепад між рівнем постановки і якістю сценарію відчувається ще контрастніше.

Можна сказати, як чорне і біле.

Заради цієї історії творці «Чорного дзеркала» просто блискуче поставили цілі сцени з неіснуючого ретрофільму на кшталт касабланки.

Серйозно, якщо не знати, що це сучасні актори, ви легко прийняли б ці кадри за автентичну стрічку золотої епохи Голлівуду.

Як же класно всі грають у тому олдскульному стилі, і особливо Ема Коррін.

Мені її Клара здалася набагато реальнішою кіногероїною минулого, ніж Ільза Інгрід Бергман з Касабланки.

Ви так смачно гепнулись.

Музика

Тож «Готель Фантазія» однозначно варто дивитися хоча б через неймовірну гру пані Корін.

Але ви, напевно, знаєте, що я не з тих кінооглядачів, які готові все пробачити за красиву картинку.

Особливо сценарні провали.

Так ось, в основі сюжету тут черговий хайтек-ші стартап, який знайшов спосіб не просто вмонтовувати сучасних акторів у старі фільми за допомогою діпфейків, а буквально вставляти їх у живу симуляцію цієї стрічки –

Саме це роблять з акторкою Бренді Фрайдей.

Вона опиняється всередині готелю Фантазія і мусить правильно відіграти свою роль, яка взагалі-то була чоловічою, щоб зберегти цілісність історії і вийти з симуляції.

І так, я знаю, про що ви вже встигли подумати.

А вже ж, Нетфлікс знову запхав темношкіру акторку в амплуа білого чоловіка.

Але в готелі Фантазія це радше стьоб над подібною практикою.

Там продюсери взагалі-то спочатку саме білих акторів-чоловіків шукали, типу Райна Рейнольдса і Райна Гослінга, але ці відмовились і залишилися тільки Бренді.

Причому вона не дуже то й вправно відіграє свою роль, тож технікам доводиться переписувати сценарій на ходу, щоб не зірвати симуляцію.

Як раптом...

Симуляція зависає, Бренді застрягає в ній, але з якоїсь неймовірної причини разом з нею при тямі залишається і Клара, кохана героїні Бренді.

Ну тобто всі симульовані персонажі вимкнулися, а вона ні.

Ну припустимо.

І оскільки для цих двох час суб'єктивно йде швидше, ніж назовні, поки техніки все лагодять, вони проживають цілі тижні і встигають по-справжньому закохатися.

При цьому Клара знає, що є конструктом, але оскільки вона нахапалася фактів з життя Дороті Чемберс, акторки, яка грала її в цьому світі,

то використовує цей шанс, щоб прожити її мрію – бути разом із жінкою.

Цього в свій час ніяк не могла зробити до речі і тому вкоротила собі віку.

Мало того, ці стосунки стають трансформуючим досвідом і для самої Брензі, яка, схоже, справді знаходить своє щастя з Кларою.

Аж раптом техніки все виправляють, Кларі стирають пам'ять, і хоба, фільм несеться далі, ніби нічого і не було.

І тут я подумав, о, то тепер Бренді не просто відіграє свою роль, а певно переосмислить старий фільм згідно з новим набутим досвідом, і він стане не просто ремейком, а новим шедевром метамистецтва?

Ну тобто до цього нам вже показували, що в стрічку можна додавати нові симульовані сцени, щоб зв'язати сюжет після попередніх помилок.

То чому б не піти далі і не розвинути цей концепт?

Але ні, натомість нам нав'язують інтригу, чи захоче Бренді промовляти останню фразу фільму, щоб її можна було від'єднати від симуляції.

Або ж захоче залишитися там з Кларою.

Та постривайте, нам вже сказали, що Бренді взагалі-то помре, якщо не вийде з симуляції.

Тому перепрошую, це навіть не інтрига.

Тож у підсумку виникає дивна ситуація, коли протагоністка з одного боку погоджується і далі грати за усталеним сценарієм навіть після пережитого з Кларою катарсису, і водночас вона не впевнена, що варто його реалізовувати до кінця, незважаючи на те, що це означатиме її смерть у реальному світі.

Уф.

Вибачте, але я взагалі не розумію мотивацію Бренді у другій частині серії.

До того ж вона стає пасивною протагоністкою, відмовляючись від активних дій.

А от якраз Клара, яка мала б усе забути, певно через силу любові змінює свою сценарну долю, захищає Бренді, а не навпаки і трагічно гине.

Та все ж таки промовляє фінальну фразу, хто б ніх подумати, і виринає з симуляції.

Зрештою цей ремейк стає шалено успішним, а Бренді отримує можливість триндіти з симуляцією Клари по телефону скільки завгодно.

Кінець.

Знов таки не буду лукавити, емоційно серія для мене спрацювала, передусім завдяки акторському таланту Еми Корін.

Але сценарний мозжичок весь час збився у конвульсіях.

Тобто...

Неабияка знаменитість брендів приперлася на знімальний майданчик експериментального проєкту в іншу країну без жодного супроводу.

Серйозно.

Я розумію, що її агент лише відвлікав би нас від основного сюжету своєю панікою, але менше з тим.

Це неабиякий удар по правдоподібності всього сюжету.

Далі я гадки не маю, чому в інших серіях того ж сезону з тієї ж імерсивної віртуальної реальності з контактом на скроні можна вийти в будь-яку мить.

А от саме тут категорично ні.

Треба дограти фільм до кінця.

Ну і нарешті, сама тема забороненого кохання взагалі не розвинена більш, ніж її найочевидніша реалізація.

Я одразу так і поняв, що Дороті Чемберс буде лесбійська передісторія, втім очікував якихось цікавих нюансів.

Одразу подумали про відверті сцени, так?

Як вам не соромно?

Я маю на увазі, що в історії Дороці немає жодного додаткового твіста або шару.

Ну тобто при всьому масштабі цієї постановки вона має тематичну глибину калюжі.

І мені придумався приклад того, щоб це могло бути на нашому матеріалі.

Уявіть, що відбувається все те саме, тільки стрічка радянська.

І там українська акторка, яку репресували чекісти.

Не за орієнтацію, а просто тому що.

У нас ціле розстріляне відродження таких творчих людей.

І можна запаралелити це з лінією сучасної акторки, чиї дім зруйнували росіяни.

І одразу історія стає глибшою.

Чи не так?

Тепер вона оповідатиме про щось крім забороненого кохання в соти раз.

І нехай мій приклад надто специфічний, принаймні це був би крок у бік справді крутого сценарію.

Ну, або цю глибину можна було взяти з дій Бренді, які переграли б весь фінал у щось принципово нове.

А тут ні того, ні того.

Що вам сказати, якщо хочеться чогось фантастичного саме в цьому ретро-стилі, існує цілий Плезант Віль 1998 року.

І він досліджує тему заборонених почуттів в рази краще.

І це при співставному хронометражі, адже готель фантазія триває годину 15 і наближається до повноцінного фільму.

Ну а ще є нещодавня стрічка персонаж якраз із Райаном Рейнольдсом, де, незважаючи на кардинально інший жанр, тема людяності і кохання штучного інтелекту розкрита значно краще.

Ось такий расизм, сексизм і несправедливість.

Та четверта серія сьомого сезону Чорного Дзеркала «Іграшка» взялася за тему штучного інтелекту всерйоз.

Принаймні мені так спершу здавалося.

Маємо такий собі ретро-футуристичний техно-горор про те, як розробник ігор з серії «Бузогриз» створив цифрове життя і поділився ним тільки з одним журналістом-задротом.

Якщо що, подібні симуляції живих істот уже існують в нашому світі.

Он, Google, з ними дуже любить гратися.

Але тут 90-ті роки, пентіуми і все таке.

Атмосферно.

Як на мене, творцям дуже непогано вдалися ці кріпові звуки, якими цифрові юрбики на екрані спілкуються з обдовбаним головним героєм.

Але оскільки всі ці події насправді флешбек вже старого задрота, якого затримала поліція, то абсолютно ясно, до чого все йде.

Той, хто здається психом, виявиться, а вже ж не психом, і юрбики з його комп'ютера захоплять світ.

Чесно кажучи, я геть не розумію, чому вони за 30 років не зробили цього через інтернет.

Ну, типу, оцифрованому персонажу Джонні Деппа з трансценденції достатньо було вийти онлайн, і якби все.

Але ні, тут юрбикам треба заразити саме державний комп'ютер, причому зсередини, і тільки так усе вдасться.

Тому цей старий задротий напросився в поліцію, щоб у камеру малюнок-код показати і таким чином гакнути мейнфрейм.

Сигнал одночасно передаватиме кожен підключений пристрій у світі.

Це трансформація!

Кінець конфліктів!

Щось дуже надумано, але припустимо.

То й що далі?

Чи юрбики дійсно позбавляться людства всіх конфліктів, як обіцяли головному героєві?

Або ми станемо їхніми батарейками, як у Матриці?

Тобто найцікавіше в цій історії розв'язка виявилася відкритим фіналом із недосказаністю щодо конкретних наслідків.

Браво.

А вже ж, показати світ після настання сингулярності, тобто повного злиття людини з технологіями, дуже складна задача, навіть якщо йдеться не про серіали, а про романи.

Он Чарльз Строс зі своїм небом сингулярності ніби береться за цю справу, але, на мою думку, не доводить її до кінця.

Так щоб ми дійсно предметно уявили такий світ майбутнього.

Але даруйте.

Треба поставити бодай якусь точку.

Ну тобто, юрбики вбили людство чи ні?

А якщо таки покращили, чи це не гірше за смерть з людської точки зору?

Я 40 блін хвилин дивився на кислотні тріпи задрота, то дайте мені хоч щось догнатися.

Хоча б якийсь останній сценарний крок, який зробить серію змістовною історією, а не просто замальовку, як один задрот-сингулярність наближав.

Однак пан Брукер, як то кажуть, хоче і з'їсти тортик, і залишити його на потім.

Сорі, але таку хитрожопість я схвалити не можу.

Або показуйте нам наслідки настання сингулярності, раз ви до неї так довго підводили, або ж робіть горор-акцент на цій кріповій грі та як вона впливає на людей, і діставайте зміст серії звідти.

Власне, на Netflix є стрічка 2022 року «Обери або помри» саме на цю тему, про ретро-гру зі здатністю впливати на людей у реальності, якщо вони не виконують її завдання.

І так, це трешачок, але досить веселий, і особисто я не розумію, чого в нього аж настільки низькі оцінки.

Мені чомусь здається, що під брендом «Чорного дзеркала» він би легко всі 7 з 10 отримав, як, власне, абсолютно порожня іграшка.

Та якщо вам хочеться полоскотати уяву щодо того, як насправді виглядатиме повстання штучного інтелекту і чи ми взагалі зможемо щось із ним вдіяти, дуже раджу вам короткометражку Writing Doom.

Назву можна перекласти як «Пишучий кінець світу», але це ще така гра слів навколо поняття writer's room або сценарної кімнати.

Бо саме вона є єдиною локацією, де розгортаються дискусії кількох сценаристів щодо того,

як би їм у своєму серіалі показати появу штучного суперінтелекту і її наслідки для людства.

Дуже крута і кріпова історія, яка дійсно змушує задуматись.

Гадна новина в тому, що Writing Doom доступна на Ютубі безкоштовно.

Погана вона є лише англійською з автоматичним перекладом субтитрів українською.

Тож, таке.

Та, на щастя, нове «Чорне дзеркало» не завжди пасе задніх у сценарній глибині.

Бо п'ята серія «Панагірик», як на мене, є перлиною всього сезону.

Тут самотній чоловік Філіп у виконанні прекрасного пола джіамації змушений згадати травматичний досвід розриву з коханням усього свого життя Керол, щоб вшанувати її пам'ять після нещодавньої кінчини.

Робить він це за допомогою тієї ж віртуальної реальності з контактом на скроні, тільки тут він занурюється в симуляції старих фотографій.

І все, більше жодної ролі ця технологія тут не відіграє, вона існує як декорація, виключно для ефектної презентації.

Але божечки, яка це презентація!

Ніби все просто, але ви такого ніде не бачили.

Особливо круто творці обіграли пошкоджені знімки, на яких розгніваний Філіп захреслював або протикав обличчя колишньої коханої, щоб стерти її з пам'яті.

Стіни тут були брудно-жовті, коли ми вселились.

Для нас це було перше власне житло.

І так, я легко міг би доколупатися, що це ж чорне дзеркало.

І тут технології мусять бути не лише декораціями і керувати сюжетом про кохання, як у серіях «Я скоро повернуся» чи «Повіз діджея».

Але знаєте що?

Не буду.

Бо Панегірик – це настільки зворушлива історія сама по собі, і Пол Джаматі так гарно грає чоловіка під вагою помилок минулого, що ваші очі точно не залишаться сухими у фіналі.

Мені здається, Панегірик був би чудовою ліричною інтермедією між якісними технотрилерами, щоб ми трохи віддихалися.

Ось стільки якісні технотрилери не завезли, і вийшло, що інтермедія крутіша.

Ну, власне, я не проти.

З тематично схожого можу порадити маловідому «Ремінісценцію» 2021 року з Ю Джекменом та Ребекою Фергюсон.

Втім, ця стрічка не настільки пропрацьована емоційно, як «Пане Гірек», та з точки зору фантастики там багатенько нестиковок.

якщо ви цінуєте неонуар і раптом її пропустили, обов'язково щось хороше в ній знайдете.

А я ж, як великий фанат космічної фантастики, мимоволі сподівався, що остання серія сьомого сезону «ЮСС Калістер у нескінченність» мене розрадить.

О, наївний, наївний я!

От якщо ви лише чули щось там про Стартрек, ніколи не дивилися численні спроби обіграти цей сетінг типу Орвіла і взагалі з фантастикою не нати, я вам заздрю.

Бо мабуть тільки вам ця серія могла здатися цікавою і класною.

Я ж ці півтори години ледве витримав та ще й крінджанув як слід від фіналу.

Але давайте про все по порядку.

У нескінченність, власне, продовження серії четвертого сезону USS Callister, яка мені ще тоді не дуже то і зайшла.

Головним її плюсом був незрівнянний Джесі Племенс, який десь тоді якраз навчився дуже круто грати психопатів.

Розробник гри Infinity Роберт Дейлі у його виконанні – прекрасний лиходій.

Такий собі тихий комп'ютерний геній, який в реальному світі навіть заговорити з кимось боїться, а от у віртуальному розкривається як тиран і садист, який заради своєї хворої фантазії мучить розумних НПС.

Вони є чи не головним фантастичним елементом USS Калістера.

І це він викликав у мене, м'яко кажучи, змішані почуття.

Бачите, Дейлі може зі зразка ДНК клонувати людину у її повну цифрову копію, при чому з усіма спогадами з реального світу.

І це взагалі як можливо, перепрошую.

Певно, у всіх історіях про клонування треба було не лише ДНК відтворити, а й просканувати мозок оригіналу, щоб перенести в клона всю свідомість.

Бо в генах то спогадів не міститься.

Так, у серії ігор Assassin's Creed саме в ДНК була прихована вся пам'ять предків, але то взагалі інше, окреме фантастичне припущення.

А в USS Callister звалили все докупи і геть неправдоподібно.

Аж до того, що в мене саме через ту свідомість у ДНК відновилася невіра у всю історію.

коли якась незграбна деталь або нелогічна дія персонажів нагадує вам, що ви фільм дивитеся, і все тут несправжнє.

Я про це явище відновлення невіри в окремому відео детально розповідав з багатьма прикладами.

Так ось, я не прийняв цю умовність свідомої ДНК, тому на мене Йосес Калістер не справив такого аж вау-ефекта ще в четвертому сезоні.

Непоганий коментар на тему онлайн-джорстокості, та не більше.

А тут, значить, маємо продовження.

Замкнувши свідомість Роберта Дейлі в відгороженому віртуальному світі, цифрові клони його співробітників прориваються в саму гру.

І тепер проти них 36 мільйонів гравців.

І якщо в тих життів скільки завгодно, в наших героїв лише одне, тож для них починається справжня гра на виживання.

Це досить міцний конфлікт, на якому цілком можна побудувати цікаву серію.

Як щодо ще глибшого дослідження онлайн-поведінки людей і того, як усе віртуальне може сприйматися як цілком справжнє, з реальними наслідками.

Але пан Брукер вирішив піти взагалі в інший бік.

Формально в серії є кілька сцен, де віртуальні клони переживають екзистенційний жах, поки їх намагаються знищити гравці.

Але нічого змістовнішого ви не побачите.

Натомість USS Callister у Нескінченність з мета-коментаря про віртуальний космічний світ перетворюється на класичну космооперу.

Дивіться самі.

Героям треба забрати з планети чувака, з яким вони зможуть проникнути всередину мега-структури і через неї потрапити у безпечний світ.

Типовий пригодницький сюжет, нічого чорнодзеркального.

Це цілком могла б бути не іронічна серія сучасного Стартрека, з тією різницею, що героям захорожували б якісь прибульці та власні копії з паралельного світу, а не люди з зовній симуляції.

За наявних сценарних обставин, якраз ці персонажі з реального світу могли б показати нам круту чорнодзеркальну драму, але тут вони чи не півгодини хронометражу з'ясовують, що ж це за такі дивні істоти без тегів гравців проявилися в грі.

Нахляєш чи що?

Ха, ха, ха.

Прям дуже цікаво спостерігати за пошуками відповідей, які ми, глядачі, знаємо ще з попередньої серії.

Прекрасне сценарне рішення.

Нічого не скажу.

На додаток до цього топтання на місці, в зовнішній сюжетній лінії є ще абсолютно плаский інвестор гри Волтон, який дуже-дуже одноманітно поводиться і швидко починає дратувати.

Тож я б цю частину або дуже сильно скоротив, або вирізав нафіг, щоб зосередитися на точці зору віртуальних клонів і зануритись в їхню депресивну перспективу екзистенційного жаху.

Щоб, приміром, ми зустрілися з їхніми оригіналами з реального світу несподівано, не показуючи, як саме вони все розслідували.

І це справило б на героїв і нас сильніше враження.

Та головний твіст цієї серії полягає в тому, що всередині мега-структури в центрі віртуального світу замкнений не хто-небудь, а цифровий клон самого Роберта Дейлі, на якому і тримається вся гра.

Тобто реальний Дейлі помер ще в попередній серії, а от його копія продовжує шарашити на Волтона.

Прикольно!

Але десь ми таке вже бачили, так?

Мені потрібно щось робити.

Готова працювати?

Так.

Точно-точно, у спецепізоді «Чорного дзеркала Білий Різдво» більше десяти років тому.

Та саме повтори – це ніщо в порівнянні з абсолютно дикою розв'язкою, яка не має сенсу в контексті самого світу серії.

Бачите, оригінал головної героїні на нет в реальному світі –

Комі з пошкодженням мозку.

Тож віртуальний Дейлі пропонує її цифровому клону завантажити свідомість у це ціло, не мов БК.

Стривайте, то Дейлі №2 всі ці роки мав доступ до реального світу, але навіть не знав, що відбулося з його оригіналом і як Волтон його обманув та узурпував владу в компанії?

Чи він тільки заради на нет, от прям зараз вперше вийшов у зовнішній світ?

Щось тут не сходиться зовсім.

Та найбезглуздіше, що сам USS Callister з усіма вторинними персонажами в підсумку потрапляє не в безпечний віртуальний світ без гравців, як вони хотіли, а в ту саму голову на нету лікарні.

Знаєте, я ще готовий якось прийняти, що на фізично пошкоджений мозок без проблем перезапишеться свідомість на нет.

Нехай.

Але щоб цілий екіпаж туди ж підселити, вибачте, але не вірю.

Це здалося мені настільки безглуздим, що спершу я подумав, нібито віртуальні клони, зроблені з реальної ДНК колег Дейлі, матеріалізувалися в нашому світі у вигляді мікроскопічних створінь в голові на нет.

І, чесно кажучи, я навіть не знаю, який з цих двох варіантів більш всратий.

Тобто чхати на всі заявлені правила світу, якими б недосконалими вони не були вже на старті, давайте натягнемо сову на глобус і замутимо гепі-енд.

Оце вони тепер всі разом якісь старішові реаліті-шоу дивляться.

Прекрасно.

Коротше, шоста серія – це повний сценарний безлад і суцільне розчарування.

Творці тужилися-тужилися півтори години і народили крінж.

Ось такий фінальний акорд для сезону.

Замість цього USS Каліча краще ще раз передивіться старий добрий в пошуках галактик.

який за майже той самий хронометраж розважає набагато краще.

Або франшизу «Трон», якщо хочеться поспівпереживати цифровим формам життя.

В підсумку, з точки зору сценаріїв, я б оцінив весь сьомий сезон «Чорного дзеркала» максимум у 6 із 10.

І цей один додатковий бал лише за рахунок чудового панегірика.

Не зрозумійте мене неправильно.

Решта серій не є поганими, вони просто посередні.

Та не тому, що творці намагалися досягти висоти, не змогли.

Рівень постановки і свобода у виборі тем явно свідчать про те, що робили вони саме те, що хотіли.

Але складається таке враження, що пану Брукеру було не настільки цікаво писати ці сценарії, щоб знайти час пройтися по ним хоча б 5.

ще разок і докрутити так, щоб було прям добре, він абсолютно точно це може і вміє.

Та схоже, йому не дуже хотілося продовжувати серіал, а Нетлікс наполягав і давав гроші, тому ладно вже, давайте щось робити.

Ось такий у мене вайп від усіх цих недокручених або просто провалених серій.

А ви що думаєте, згодні зі мною чи ні?

Обов'язково поділіться своїми враженнями в коментарях.

Тільки одразу кажу, якщо хтось почне неіронічно писати, мовляв, якийсь ноонейм-блогер критикує крутий серіал, а що ти сам зробив і так далі, я таке буду одразу банити, бо автори подібних коментарів не розуміють з елементарного.

Моя мета не самоствердитись за рахунок Чарлі Брукера, а винести якусь користь з його сценарних рішень для нас усіх.

Тобто все це – щира спроба вчитися складній справі на доступному матеріалі, з яким багато хто знайомий, а не гайб на хейті знаменитих серіалів, прості господі.

Якщо ж у вас є конкретні питання щодо письменства або вже готові твори, які ви хотіли показати іншим для оцінки, прошу доєднуйтесь до моєї телеграм-групи за цим посиланням.

Там, до речі, можна знайти і добірку найбільше курйозних коментарів до моїх відео, які яскраво демонструють весь спектр інтернет-неадекватності майже на рівні чорного дзеркала.

Якщо ж ви хочете отримати фахову консультацію особисто від мене щодо оповідання, сценарію, уривку чи синопсису роману, прошу, пишіть мені в інстаграмі або на цю пошту.

Там домовимося щодо умов такої співпраці.

праці, чи взагалі я можу чимось вам зарадити.

Я ж окремо дякую ось цим патронам-сторітелерам за регулярну матеріальну підтримку свого блогу.

І особливо патронів Целестіїв Андрія А, Миколу М і Богдана Ф. Щоб побачити або почути тут своє ім'я, підписуйтесь на верхні рівні підтримки мого блогу на базі від Монобанку або на платформі Донателло.

Та на відміну від того стартапу з мозковими імплантами, навіть на найнижчому рівні вам будуть доступні сценарії усіх моїх відео у текстовому вигляді.

Також існує спонсорство на ютубі і низка опцій для одноразових донатів.

Всі вони будуть в описі до цього відео.

Дякую вам за перегляд і пам'ятайте,

Навіть якщо серіалу ставлять вісімки й дев'ятки, це геть не означає, що там усе прекрасно в сценарному плані і нема чому повчитися.

Адже навіть найкраща ідея – це ніщо без грамотного втілення.

Бувайте!

Дякую за перегляд!