«Говори до мене» - головний фільм жахів 2023 року

Вперше серйозно сприйняли хорор «Говори до мене» на фестивалі Sundance 2023 року.

Там його придбала студія A24, хоча першими кадрами режисери Денні та Майкла Філіппу ділились уже на початку 2022-го.

Тоді ж хлопці почали їздити світом та налагоджувати знайомства – Сем Реймі, Джордан Піл, Лукас Філм, Дісней.

Ці австралійці не отримали такі шанси з порожнього місця.

Денні та Майкл Філіппу є відомими ютюберами каналу Рака Рака, які на цій платформі випускали у тому числі свої короткометражки.

Проте від їхньої абсурдності, комічності та екстравагантності мало перейшло до кіно, яке можна назвати драматичним.

Жахи подобаються глядачам.

Вони знають, на що очікувати, розуміють емоції, які може викликати кіно, а повернення до інстинктів додається за замовчуванням.

Студія A24 виробляє наразі більше кінопродуктів, аніж компанії-мейджори, вони додають до виробництва нові таланти, а тому не бояться експериментувати.

A24 хочуть залучати великі комерційні проекти поруч із тим, що, наприклад, з ними тепер співпрацюватиме вся сімейка Егерсів, Тівес створив свою трилогію трьох смаків Корнетто, а The Backrooms перейде від Fochan і YouTube,

до кінотеатрального прокату під керівництвом Кейна Парсонса, якому лише влітку цього року виповнилось 18 років.

Зірки зійшлися, якщо раніше той же Тарантіно ламав парадигму кіно, де надважливою була освіта, то тепер фокус зміщується саме на бачення та вибудовуванні сюжету людьми, які далекі від продакшену чи працювали не у масштабах світового прокату.

«Говори до мене» – це свіжий хорор, який претендує названня кращого у своєму жанрі за 2023 рік.

І ось, що робить його таким.

Вдамося до примітивного та страшного, скористаємось штучним інтелектом.

Якщо запитати його про те, що має бути у фільмі вжахів, він видає забагато складових, хоча у них і є сенс.

Змінимо стратегію і зменшимо все до п'яти основних деталей хорору.

Так краще, проте пропоную дещо відредагувати.

Чому б нам не залишити атмосферу, психологію головних героїв та напругу у звуковому контексті, що завдалої роботи команди і представлять якісний фільм.

Отож, атмосфера.

Перед нами молодь і лише кілька дорослих у ролі батьків, які навіть не виконують свою функцію захисту чи контролю дітей.

Батько головної героїні ніяк не може наважитись поговорити з донькою про смерть дружини та її матері, а мати іншої дівчини працює, аби забезпечити двох дітей, тому вона не може у чомусь обмежити підлітків на голосливих вечірках.

Та це не ейфорія.

У нас нема нескінченого алкоголю чи наркотиків.

Їхня умовна залежність у іншому.

Місто зображене холодним та дещо чужим для жителів.

Дітей тут забагато і складно знайти собі якісь розваги, окрім тих, що вони час від часу зустрічаються у когось вдома і проводять дивні ритуали.

Травмовані підлітки лише поглиблюють свої травми, а інші лише ще більше виснажуються самотністю та однотипністю.

Режисери не називають нам місто, але через те, що глядачам взагалі не акцентують на цьому увагу, не демонструють панорами гучного нічного життя, варто сприймати все як невеличке глухе передмістя.

У цьому всьому розкривають героїв.

Акцентують увагу на героїні Мі і акторки Софі Вайлд, для якої ця робота стала дебютною саме для кіно.

Вона виконала роль зламаної школярки, яка тікає зі свого будинку, всіляко намагаючись уникнути проживання горя.

Основні події припадають на річницю смерті її матері.

Чарадче самогубство, адже саме над сценами натякають режисери весь хронометраж.

Але Мія не знає деталей, а батько не прагне йти на зближення.

Це доповнює тези про самотність у місті.

Швидше за все, у сім'ї були проблеми із близькістю, і проговорювати якісь питання не було першочерговим.

Фоном також з'являються і інші актори та акторки, які здебільшого грають інфантильних молодих людей.

Їхнє основне завдання, як для хорору, виводити з рівноваги і давати нам зрозуміти, що вони будуть бездіяльними, коли треба буде зворотня.

Але зірка говори до мене не Софі Вайлд, це Джо Берт, і Майклу та Денні Філіппу пощастило із цим молодим актором.

Якщо героїня Мія проживає горе, їй треба щось відчути, її тримає напруга, зло і безсилля, а тому акторка часто зображає відсутність емоцій, то Райлі це комплексний образ.

Нам не показують його батька, з чого ми робимо висновок, що хлопець росте тільки із сестрою та матір'ю.

Якщо брати стереотипний образ маскуліної ролі батька у кіно, то у «Говори до мене» таке відкидається одразу.

Райлі наділений доволі ніжними рисами.

Напротивагу йому демонструють більшого грубого однокласника зі шкідливими звичками.

Райлі, як і всім, складно знайти співрозмовників і він стає частиною дорослої команди, де хоче стати учасником спільного досвіду.

А поза цим бере подушку і просить переночувати у кімнаті сестри через страх.

І хоча навряд чи «Говори до мене» буде активним учасником гучних церемоній нагородження, але перформанс Джоберда занадто хороший.

Його виставу у одній ключовій сцені взагалі можна поділити на три самостійні акти, а якщо розширити її, то і на всі п'ять.

Я дуже вибачаю.

Я дуже вибачаю про тебе.

Звук – це те, що створює фільм жахів.

Перед нами може бути абсолютна темрява і тоді правильно підібрані композиції саспенсу одразу змушують глядача відчувати напругу.

Режисери Денні та Майкл Філіппу не хотіли використовувати велику кількість спецефектів для візуального ряду, але додали багато майже непомітних деталей до звуку.

Режисери прагнули створити через звук атмосферу іншої реальності.

Наприклад, у сцені, коли головна героїня вперше бере участь у ритуалі, то бачить невідому її жінку.

Вона померла у воді, тому простір між ними наповнений відповідними зведеними звуками, доповнений звичайними високими нотами та завершений абсолютною тишою.

Я додам тебе.

Я додам тебе.

Добре.

Але вода – це важливий елемент фільму.

Ще на початку окремим кадром ми бачимо Мію, що дивиться у вікно, коли на вулиці дощить.

Нам окремо демонструють, як змивають кров із рук.

На екрані знову негода, коли герої їдуть у авто.

Ця тиша, протяжна висока нота, відтворюють відчуття, ніби сцена є довгою.

Ми спостерігаємо за всіма процесами трансформації наших героїв, що беруть участь у контакті із іншим світом.

2023 рік отримав багато жахів і вийде надалі не менше.

Мова про того ж нового екзорциста, монахиню чи пилу, адаптацію «П'ять ночей у Фредді» або «Ніхто тебе не врятує».

Більшість фільмів жахів даються до схожих прийомів, використовують однакові деталі та навіть паразитують на франшизі.

Тому виходить, що зараз не обов'язково вигадувати абсолютно новий сюжет.

Важливо не пошити глядача у дурні.

Кажуть, для того, аби створити хороше кіно або написати якісний сценарій, треба писати про те, що ви проживали.

Денні та Майкл Філіппу так і зробили.

Їхня мати довго боролась із депресією, як і самі хлопці, а бабуся закінчила життя самогубством.

Тому сцена з підбитим кенгуру на початку може бути пов'язаною як зі сценою з Райлі в лікарні,

Так і з досвідом героїні стосовно смерті матері, що відгукається і у режисерів.

«Говори зі мною» хоч і є хорором, але і дуже особистою історією.

І ключовим моментом, який надихнув хлопців зняти це кіно, який створив форму для стрічки, це теж реальний сценарій, яким сусід поділився з Філіппу.

Всі деталі розробки фільму справляють враження, ніби режисери і не йшли з YouTube на якийсь час, але вони представили себе як митці, які досягли того рівня, коли їхній проект відібрали з тисяч інших для фестивалю Sundance.

Вони працюють одразу над приквелом та сиквелом «Говори до мене»,

а також над фільмом з агрою Street Fighter.

А24 незвично підходять до розробки та купівлі проєктів у жанрі хорору, проте що точно можна про них сказати, так це те, що вони дуже стильні.

І якщо усі страхи BoA абсолютно провалились, навіть не окупивши себе, то говори до мене серед студійних стрічок конкурує у контексті касових зборів лише з оскароносним «Все, завжди і водночас».

Філіппу взагалі нагадують дует Деніелів, але у ще більшому хаосі.

Чи можна назвати їх новою генерацією хорору та тими, хто змінюватиме підхід до створення кіно, ламаючи стереотипи?

Принаймні все так виглядає.