Кривава ТАЄМНИЦЯ Пєтра І: свідчить мистецтво Миколи Ґе

Петр І не лише кривавий тиран і нищитель Батурина, який проміняв уявлення про шляхетність і честь на прихильність Меншикова, а бодай якесь поняття про духовність на всєп'яніший собор.

Петр І іще й цілеспрямовано призвів до смерті власного сина.

Нехай не вбив власноруч, як той же Іван Жахливий на полотні Іллі Ріпена, але зіграв із ним смертельну гру, як прозоро натякає цією картиною ще один український художник, один із засновників Товариства передвижників – Микола Ге.

О, це надзвичайно цікавий випадок, коли українець окотре вказав на жахливі злочини імперії та її очільників.

Це був справжній наш спротив у серці імперії.

І зараз я про це розповім.

А ще, звісно ж, у всіх подробицях оповім вам саму історію проти природного, жахливого злочину Петра.

Адже є в ньому й український слід.

Росіянські блогери чи історики, що розповідають цю історію, за рідкісними винятками ігнорують український аспект цього конфлікту.

Але Алексій Петрович...

реально знався з мазепинцями, тож цілком мав шанси стати проукраїнським царем.

Або, принаймні, не таким уперем, як Петр.

У справі царевича проходили київський митрополит Йоасаф Кроковський, архімандрит Києво-Печерської лаври Йоанникій Санютович і видатний український релігійний діяч Стефан Яворський.

Про Пилипа Орлика в контексті ймовірного перевороту на Росії теж згадаю.

Але щоб там не замислював Алєксєй, мотиви він мав дуже навіть природні.

Він щиро ненавидів батька і мав на те всі підстави.

І навіть якщо ви знаєте історію Пєтра і Алєксєя, сьогодні б поглянути на неї з дещо несподіваного боку, гарантую.

Як і на знаменітого передвіжника Ніколая Ге, який точно стане для вас ріднішим, ближчим.

українським художником, який висвітлив болючу для московицької історії тему та зобразив пафосного імператора як гріховодця, гнівливого синовбивцю.

Тож раджу дивитися до кінця.

Адже ви дивитеся канал Культур Триггер, з вами соціолог культури Богдан Олег Горобчук.

І було би гарно, якби ви поставили вподобайку цьому відео, а також написали, чи бачили ви раніше цю картину, чи знали, яка драма на ній розгортається.

Ну і підписуйтесь на наш канал, якщо ви іще ні, і ставте дзвіночок, щоб не пропускати наших відео.

Назва цієї картини промовиста.

П'єтр Перший допитує царевича Алєксія Пєтровіча у Петергофі.

Тож перед нами не вбивство, а лише допит.

Тим цікавіше завдання стояло перед художником – зобразити людські обличчя, охоплені певними емоціями, передати через олійну ілюзію впізнавані почуття, що викликають скорочення певних м'язів обличчя.

тим цікавіше трактувати те, що хотів до нас донести художник.

Мистецтвознавці нерідко інтерпретували цю роботу крізь призму актуальної політичної ситуації і найчастіше на користь Петра.

Тому спершу спробую з власної точки зору проаналізувати побачене, а потім накласти на історичну канву реального вбивства Петром свого сина Олексія та побачити, як же зрештою можна трактувати цю роботу, виходячи з реалії її написання.

Перед нами два чоловіки – старший, батько, московський цар, допитує власного сина незадовго до моменту, коли ситуація для того погіршиться настільки, що справа дійде до тортур.

Але молодик про це ще не знає, його обличчя не спотворює передчуття страждань, на ньому немає сліду страху, лише якесь дивне вперте смирення.

Впертість передана специфічним положенням губ, але й те, як він заплющує очі, намагаючись абстрагуватися від бурі емоцій, його бліде обличчя, від якого відлинула кров, і нахил голови, який радше свідчить про затятість, ніж про підкорення.

Усі ці деталі художник використовує, щоби передати власне враження про героя.

Але чому він так зблід?

І звідки така впертість?

Для цього варто роздивитися іншого героя полотна.

Цар Пьотр, на відміну від сина, сидить на стільці, але його настійка і навіть динамічна поза свідчить радше про те, що всівся він щойно, а перед тим активно рухався.

Про це свідчить і колір Пітрового обличчя.

Звісно, Микола Гена, певне, знав про пияцтво Пітра, але в цій картині колір обличчя свідчить про інший смертний гріх – гнівливість.

Якщо порівняти зблідлого царевича та розпощілого царя, легко відтворити сцену, що передувала цьому кадру.

І тим символічніше виглядає подальша історія цих двох.

Реаліст Микола Ге тут цілковито позбавлений будь-якої героїзації царя Петра, якою грішив придворний живопис ось уже не перше сторіччя.

Погляньте на роботи придворного живописця Петра, саксонця Йоганна Готфріда Тонауера.

Тут царь гранично героїчний.

Він на коні, на вістрі Полтавської битви і в обіймах перемоги.

Але якість виконання і загалом жанр героїчного портрету роблять всю та ще багато-багато інших робіт, включно з сучасними русскими подєлками, цікавими хіба як свідчення доби.

Але ось це справжнє мистецтво.

Нешанобливе висловлювання сина України на адресу царя, який першим всерйоз доклався до її гноблення, знищуючи козацьку вольницю.

Ця реалістична робота показує грішного царя, але Ге дорікає Петру зовсім не за те, що дає йому на карм Ріпен у царівні Софії.

Не за звірства та масові репресії.

Микола Ге діє тонше, знаходить такий історичний кадр, у якому важить граничний психологізм.

Окремі деталі та натяки, але який водночасу особлює таку собі шахову партію, грандіозний конфлікт у московицькій історії, який, втім, і, на жаль, вже напряму стосувався й України.

І про який на Росії широкі кола взагалі не знали до появи цієї картини.

Але про все по порядку.

Метафора шахів тут не безпідставна.

Микола Ге спеціально обирає не строго історичні реалії, а конструює сцену повну натяків, яка вмить висвітлює його власне трактування не найприємнішої для московитів історії.

Шахова підлога та й загалом антураж картини відсилає до реальної кімнати в Петерговському палаці Монплезір, де, як свідчать деякі джерела,

Петр дійсно міг деякий час допитувати Олексія, хоча мало хто сумнівається в тому, що жодного допиту наодинці так і не відбулося.

Що ж, художник тут не випадково припускається історичної неточності.

Ні, він навмисне добивається більшого ефекту інтимності конфлікту між батьком та сином.

І це не спотворення історії, а продовження метафори шахової партії.

Крім цих двох, інші фігури настільки дрібні, що художник ними нехтує.

Але є тут інші свідки.

На стінах розташовані ну зовсім нетипові для допетровських часів картини нідерландських художників.

Ось тут бачимо взагалі пейзаж, який неможливо уявити поруч із батьком Петра – Алексієм Михайловичем.

З іншого боку, деякі дослідники дивляться на ці пейзажі не лише як на мовчазних свідків епохи.

Дослідниця Гілкріст у своїй науковій роботі обґрунтовує зв'язок полотна Миколи Ге та картини нідерландського художника Герріта ван Гондгорста.

«Христос перед Каїфою».

Вона не лише вказує на подібність композиції і протиставлення двох фігур в очевидь владної, що сидить, та підкореної, але не зламної, яка стоїть.

Дослідниця вважає, що картину можна розглядати як направлену проти самодержавства політичну притчу, де спасіння неможливо без зміни політичної системи.

Ось такий сміливий погляд, який явно відрізняє західних дослідників від росіянських.

Але й від українських також, адже особисто мені погляд Миколи Костомарова здається все ж не таким далеким від фігури Алєксєя, виявлені Миколе Ге, як у західної дослідниці.

І справді, ці натяки і метафори годі зрозуміти без уреагування того, що все ж таки сталося між батьком та сином.

Чому взагалі мова може йти про вбивство?

Що значить ці клапті паперу розкидані між ними, адже вони тут важливі?

І чому Пьотер у військовому мундирі та ще й преображенського полку, як і от на цьому портреті?

Загадок чимало, тож розповім вам якомога коротше цю історію, щоб потім знову повернутися до картини і, звісно ж, до мотивів та орієнтирів українського художника.

А за дорогу вказ мені стане та сама стаття нашого історика та одного з лідерів Кирило-Мефодіївського братства Миколи Костомарова, яка має назву буквально ось таку «Царєвіч Олексій Петрович з приводу картини Миколи Г».

У цій статті Костомаров переповідає історію конфлікту Пітра та Олексія без жодного пафосу чи пієтету.

Він досить критичний і до царя, і до царєвіча.

Як і митець, історик ставиться до Пітра, а втім послухайте самі про епізод, що посіяв зерно на любові царя до сина.

Не відчуваючи потягу до Євдокії Лупухіної, при виборі її за дружину Петр зживався з нею і, можливо, зжився б назавжди, якби не сподобалося Петру Німкені Анна Монс, з якою в німецькій Слободі звів його просвітитель Ліфорд, котрий до того часу сам перебував у зв'язку з цією жінкою.

При цьому видно, як суто по-людськи Костомаров співчуває Євдокії та з призирством ставиться до петровських нахилів, пишучи.

Анна Монс не любила Петра і, набувши вже до знайомства з ним досвіду в амурних справах, завела після того зв'язок із саксонським міністром Кенніксеном.

З винятих у випадково потонулого Кенніксена паперів Петру відкрилася її зрада.

Але Пьотр хотів не лише проміняти обридлу дружину на коханку, а й взагалі її позбутися.

Єдиним законним способом для нього була хитрість, до якої вдавався інший московицький тиран – Іван Жахливий.

Потрібно було просто переконати дружину піти в монастир.

Пьотр спершу слав їй листи з такою вимогою, потім підсилав переговірників, далі вже проводив особисті бесіди.

І все безрезультатно.

Тож Петр пішов на рішучий крок і насильно упік царицю в монастир, щоби не бути скутим у власних любовних пошуках.

Костомаров пише з цього приводу.

Що це за цар?

Дружину в монастир постриг насильно, а сам з Німкеною живе?

Говорили російські люди, хоч і потрапляли за такі розмови під страшні тортури винахідливого звіра Федора Ромодановського у Преобереженському приказі.

Після того, що трапилося між царем Петром і царицею Євдокією, серце царевича Олексія неминуче мало схилятися на бік матері.

Син не міг полюбити батька.

І в міру того, як батько завзято пригнічував нещасну матір, у серці сина вкорінювалася нелюбов і огида до батька.

Але не думайте, що Костомаров якось особливо співчуває Алексею, розуміючи його ситуацію.

Історик докладно описує суперечливий характер царєвіча, прямо засвідчуючи, що той ріс пияком і розбещеним властолюбцем, хоч і мав потяг до духовних справ та оточував себе духовними людьми.

Але з цими священниками Алексей не лише міг про Бога поговорити, а й нализатися до чортиків.

І хоча в сталінській епопеї Петр І царевич змальований мало не як сподвижник мракобєсав, по факту він спілкувався з дуже розумними та освіченими людьми свого часу, які усвідомлювали неприродну активність та збочену докорінність петровських преобразувань.

Адже тоді незадоволені були Петром не тільки якісь розкольники або взагалі люди, які не терпіли і не допускали жодних освітніх поліпшень.

До незадоволених належали і такі люди, які усвідомлювали потребу вчитися та навчати дітей своїх.

Люди, пробуджені до розумового життя київською просвітою, писав Костомаров.

Але про цей київський слід я ще згадаю.

У юності виховання Алєксєя доручили Мєншикову, який про свого вихованця геть не дбав.

І Костомаров припускає, що навмисне, адже…

Петр тоді зійшовся з Єкатеріною, використовуючи котру, Меншиков тримався в милості царя і посилював своє становище.

Меншиков собака!

Стохнет на колу!

Отже, Олексій ріс у ненависті до батька, без особливої освіти та амбіцій, але з вірою в консервативні цінності.

Все було би нічого, якби не статус спадкоємця престолу, який зіграв із цим слабким чоловіком жахливий жарт.

Спершу Олексій, бодай, набагався грати за батьковими правилами, але порушив одну особливу червону лінію.

Таємно від батька зустрівся в монастирі з матір'ю.

Тоді Пьотер викликав сина до Польщі, де якраз перебував і вилив на нього свій гнів.

Вочевидь, не у перше і не в останнє.

І в цих їхніх сутичках не раз доходило до рукоприкладства.

Тож слід віддати належнику Стомарову, усвідомлюючи всі вади Петра, його сина він також не ідеалізує і не робить з нього жертви.

Так історик наводить численні свідчення гнівливої та розбещені натури Олексія.

Але водночас натякає на те, що ці пороки могли розвинутись у хлопця, цілковито позбавленого батьківської любові.

Спершу Пьотер просто розпоряджався сином, як сам хотів.

За свідченням Костомарова, царь буквально всіх підлеглих вважав малими дітьми, а себе самого неймовірним генієм, тож нескладно повірити, що за сина прагнув вирішити усе сам.

Влаштовував йому різноманітні перевірки та давав завдання, щоб пересвідчитися в спроможності бодай чимось управляти.

Але Олексій вічно розчаровував батька, і тут не зовсім ясно, був він заляканий цим домінантним альфачем та закомплексований, або ж просто тупуватий.

Однак Пьотр його постійно пресував, і піком цього стало примусове одруження на принцесі Шарлотті зі знатного німецького роду

що ріднило династію з австрійською.

Німецька рідня нареченої Алексея дуже добре знала, що його одружують насильно, що Алексей, як російська людина, вірна національним забобонам і підтримувана співвітчизниками, відмовляється від шлюбу з Німкеною.

Однак цей шлюб було здійснено в Торгау 14 жовтня 1711 року за волею царя та у його присутності.

Про волю і присутність царя тут показово, чи не так?

Грався сином як шаховою фігурою у власній партії.

І важ дивно, що православний фундаменталіст Алексій і лютеранка Шарлотта, судячи зі всього, буквально ненавиділи одне одного, хоча в шлюбі народилося двійко дітей.

Щоправда, народження дочки ще не мало для Алєксєя фатальних наслідків.

Чого не скажеш про народження другої дитини – сина Пєтра Алєксєєча, якому згодом судилося кілька років пацарювати.

Утім, це вже геть інша історія.

Поява ще одного спадкоємця по прямій чоловічій лінії від ненависної лупохіної наклалася в часі для Пєтра –

На вагітність його любує Єкатеріни.

Пьотер бачив у сині не просто інтелектуально неспроможного, він бачив у ньому не більше і не менше, як ворога своєї дружини Єкатеріни, своїх дітей, своїх наближених та сподвижників, всієї, зрештою, своєї справи.

І таким ворогом, звісно, Алєксєй був, пише Костомаров, знову ж без фанатизму, але вмотивовуючи страшні рішення Пєтра.

який, втім, загалом засуджує.

Коротше, я дам вам посилання на весь текст статті, а ви вже самі робіть висновки.

Алексею на пальцях пояснюють, що його життя під загрозою.

Він має протягом року кілька розмов та епізодів листування з батьком, в яких розгортається остаточна колізія.

Пьотер хоче бачити на престолі сильного і воєвничого сина, людину прогресивного мислення, а Алексей заявляє, що не має наміру доводити йому цю спроможність.

Тож він мусить вирішувати – це ж зробити надзусилля і прийняти батькову парадигму, або ж одразу постригтися в чинці, тобто навіки відректися від престолу.

Олексій, який досі обирав стратегію ждуна і хотів тупо дочекатися батькової смерті, усвідомлює, що в монастирі така доля може легко спіткати і його самого.

Тож не вигадує нічого кращого, ніж втекти за кордон і попросити австрійського імператора про заступництво.

Той дозволяє йому переховуватися від Петра і навіть допомагає тримати все в таємниці, але не збирається захищати Алєксія збройно.

Тоді Петр посилає на пошуки сина кількох спеців у цих справах, таких собі Толстова і Румянцева, щоби підмазати, кого вдасться, і залякати усіх інших, і таким чином добитися правдами і неправдами доставки царєвича на Московщину.

Вони таки натрапили на слід царєвіча і привів він сищиків до Ніаполя, де вони зрештою добилися очної зустрічі з Алексієм.

Костомаров розповідає, що Толстой за 160 червінців підкупив такого собі секретаря Вейнгарта і той залякав Алексія.

Мовляв, Пьотер точно піде війною, а імператор точно видасть тоді царєвіча.

Але ще гіршу послугу для нього зробила його коханка.

Кріпосна Євфросинія, за яку Олексій тримався до останнього, яка, до речі, була вгідною.

Євфросинія почала йому радити у всьому підкоритися батьківській волі і просити пробачення у батька.

Ця обставина вирішила все.

Царєвіч на другий день оголосив Толстому і Румянцеву, що їде на батьківщину з двома кондиціями.

По-перше, якщо йому дозволять одружитися з Євфросинією, а по-друге, жити в селі, пише Костомаров.

Коротко кажучи, Толстой гарантував йому високу ймовірність такого сценарію, якщо той буде благати батька про милість і піде на співпрацю.

Чесно, не розумію, на що розраховував Льоша, знаючи батьків характер і схильність на досугі рубати в застінках стрільцов топором.

Але він реально відмовився від протекції імператора і в січні 1718 року дістався до Москви.

Там царь поставив умову – або здати усіх, хто допоміг втекти за кордон, або ж ніякого села і ніякої Єфросінії.

Ну, принаймні, про такий вибір пише Кастомаров, хоча можна припустити, що вже тоді були застосовані жорсткі методи впливу на царевича.

Хай там як, він заколав усіх, і навіть більше, ніж було потрібно.

Петр тільки того і чекав.

Садистська натура царя дорвалася до тортур, і кілька місяців він розважався допитами.

А під тортурами, звісно, люди всяке розказували.

Тоді відкрилося, що знедолена цариця Лопухіна після довгого томління в монастирі завела любовний зв'язок з майором Глєбовим.

Цариці на допиті зізналася в цьому.

Зізнався і майор Степан Глєбов.

Але не хотів зізнаватися ні в писанні, ні у виголошенні хульних слів на Пітра та Єкатеріну.

Не допомоглися від нього зізнання ні батогом, ні гарячим вугільням, ні розпеченим залізом.

І таки посадили на палю 16 березня на Червоній площі.

Зазнаючи невимовних страждань, він жив цілий день, потім ніч і помер тільки перед світанком.

Але дивовижно те, що сам Олексій, якщо вірити Костомарову, малодушно сподівався на порятунок власної шкури.

На те, що цар і не подумає карати спадкоємця на горло, а натомість відпустить його до села, як тільки пересаджає на парі всю справжню або надуману опозицію.

Але от із-за кордону повертається його Єфросінія і її на останніх місяцях вагітності засаджують до Петропавлівської фортеці.

Чи застосовує до неї тортури, чи ні, але як мінімум доля її дитини невідома.

Зате відома доля її зізнань, її жорстоких свідчень.

Однієї суботи, у травні, цар вирішив до Петергофа і царевич поїхав туди.

Ось до цього моменту, описаної нами трагедії, відноситься картина «Пана Ге», з приводу якої ми зважилися пригадати нашим читачам з нашим власним поглядом події більш-менш відомі.

Цар Петр допитує царевича.

Перед ним папери – це фатальне свідчення Євросинії, на яке ніяк не чекав царевич.

Художник зобразив бездоганну майстерну цього царевича.

Тупоумство, дрібне боягуство, розумові тілесні лінощі, груба тварина видно в його рисах, уражених горем і тугою.

Вдивіться уважніше в ці риси, і ви побачите в них щось недобре, брехливе, лукаве.

Ця людина забита деспотизмом, але яка завжди бажає бути деспотом над іншими.

Таким видається Олексій Петрович на картині «Пана Г».

Так написав Костомаров уже про цю сцену.

І перед тим, як повернутися знову до цієї історії та прослідкувати за її розв'язкою, давайте ж роздивимося картину, озброївшись новими знаннями.

Отож тут ті самі…

Самі свідчення є в Фросинії.

І в них записані такі докази Алексєєвої вини перед батьком, що деяких Алексій не міг відкрутитися.

І дійсно, ця історія смердить жахливо.

І тут український метець схопив не лише петровський гнів та бажання безсумнівно домінувати, але й загнаність, і зламаність ще однієї, але по-іншому недоброї людини – Алексєя.

Можна сказати, Ге зобразив класичний конфлікт жаби і гадюки і виставив рускій царський род справжнім кодлом.

А знаєте, що цікаво?

Щонай момент написання картини 1871 року про цю ганебну і трагічну історію знало не так вже й багато людей.

По суті, широковідомим злочин царя Петра зробив сам Ге.

І коли?

Буквально напередодні річниці народження Петра.

Адже романами мали святкувати цареве двохсотліття.

Уявіть собі, яким сміливцем був цей українець.

Критика відносить цю картину Г до цілої низки робіт, у яких висвітлені криваві епізоди придворного побуту, ефектне оприлюднення фактів, які приховує офіційна історіографія.

Я певен, що найяскравіший приклад такої антисамодержавної картини ви чудово знаєте.

Це Іван Жахливий та син його Іван.

І ще одного українця Іллі Ріпена.

Щоправда, написана ця картина значно пізніше.

Дещо стриманіше, але аналогічно за змістом трактує образ царя, дітовбивці і Микола Ге, обираючи для Петра зовсім не героїчний, а жахливо гріховний момент у його історії.

І що дуже важливо, на той час маловідомий.

Лише в 50-х роках ХІХ століття Олександр Герцен в альманасі «Полярна зірка» оприлюднив документи, що показали роль Петра в історії з убивством Олексія.

Утім, цей альманах був доступним хіба за кордоном, наскільки я розумію ситуацію.

Герцен, який виступав за незалежність України, на Росії був персоною нон-грата.

А от якраз із Миколою Ге, який тривалий час мешкав у Європі та мав доступ до вільної преси, письменник знався добре.

Також відомо, наскільки реалістично та обізнано до Пітра ставився ще один близький друг Миколи Ге, той самий Микола Костомаров.

Саме з ним художник тривалий час консультувався перед тим, як працювати над картиною.

Зі спогадів художника видно, що його сприйняття Петра зазнало суттєвої трансформації.

Цитую.

«Під час писання картини Петр І і царевич Олексій і мав симпатії до Петра.

Але потім, вивчивши багато документів, побачив, що симпатії не може бути.

Я накручував у собі симпатію до Петра, говорив, що його громадські інтереси були вищими за почуття батька, і це виправдовувало жорстокість його».

Але вбивало ідеал.

Ось тут дуже цікавий пасаж про те, що Геви з неї симпатію накручував, хоча її не могло бути.

А слова про ідеал варто трактувати в руслі того, що Пьотр був неромантичним героєм, як його намагалися зобразити портретисти попередньої епохи.

Ні, він підходив для реалістичного живопису.

Гнівливий грішник у солдатському мундирі – втілення поліцейської держави, яку саме тоді і побудували на Росії.

Європейець за духом, розкута натура, патріот України, Микола Гевочевий не міг ставитися до Петра бодай з якимось піететом, дізнавшись про нього певні факти, про які я вам розповідаю ось уже у третьому сюжеті «Поспіль».

Чи бачили ви вже два попередні?

Що про них думаєте?

Напишіть у коментарі.

Ну, а я тим часом хочу подякувати нашим патронам, адже саме завдяки їм ви і бачите зараз цей випуск.

В описі до відео є посилання на BuyMeACoffee та Patreon, а також на номери карток і бонуси, які ви можете від нас отримати.

До речі, нині я викладаю на кафедрі соціальних комунікацій меню...

До речі, нині я викладаю на кафедрі соціальних комунікацій Маріупольського державного університету, що в цей складний час базується у Києві.

Якщо вам або вашим дітям цікаво вивчати журналістику, новітні медіа, якщо ви хочете реалізуватися як крутий фахівець, який вміє робити конкурентний контент та реалізовуватися як блогер або навіть телеведучий, ну і щоб я у вас викладав кілька предметів на рік, заповнюйте коротку анкету.

Ну а там поспілкуємося.

Утім, погодьтеся, дещо несправедливо у цьому сюжеті стільки уваги присвячувати персонажам, жорстокому царю і його зламаному синові, і нічого не сказати про митця, який створив ці переконливі образи.

Народився Микола Г. у Воронежі, центрі одноіменної губернії Русської імперії, яка містила цілі уїзди, майже цілком населені українцями, в одному з яких, Острогозькому, народився і Костомаров.

Батько Миколи Ге, також Микола, був поміщиком із військових французького походження, звідси є екзотичне прізвище.

Мати Миколи Олена Садовська була українкою.

Невдовзі родина переїздить до батьківського маєтку село Попелюхи Могилівського повіту Подільської губернії.

Очевидно, що Микола, як і його брати Георгій та Іван, зростали в оточенні української культури.

У 1840 році 9-річний Миколка вже вчиться у Києві, у першій гімназії, і це навчання триває аж до 1847 року.

Цей блискучий український навчальний заклад відіграє суттєву роль у формуванні особистості майбутнього художника.

У той час у гімназії працював і Микола Костомаров, і було це якраз напередодні його арешту через діяльність у Кирило-Мефодіївському братстві.

І щоб ще краще усвідомити саме український контекст творчості Миколи Ге, варто згадати про його брата Георгія, старшого всього на рік, з яким Микола був дуже близьким.

Він також народився у Воронежі, гімназійну освіту здобув у Києві, а 1854 року закінчив Петербургську школу гвардійських підпрапорщиків та кавалерійських офіцерів.

Вийшовши у відставку, практично одразу працював мировим посередником у селах Поділля.

Управляючи після смерті батька маєтком, ще задовго до селянської реформи звільняє відкріпатства своїх селян.

Звісно ж, Микола цілком поділяв рішення брата.

У 1870-ті роки Георгій Ге став ініціатором заснування і директором першої громадської бібліотеки у Херсоні, а на початку 80-х – у Миколаєві.

Він двічі обирався гласним Миколаївської міської думи та у 1889 році секретарем міської думи.

Вів активну громадську роботу, досліджував історію міста Миколаєва.

Георгій Ге писав прозу та драматургію українською і російською мовами.

Для театральної трупи написав п'єси «Гануся», «Кухня відьми», «Свобода мистецтва», «Шквал».

Автор роману – Софія Мілич.

Як бачите, цілком собі успішне життя українського інтелектуала кінця 19 століття.

Між іншим, їхній молодший брат Іван також був письменником і всеньке життя прожив у різних містах України.

Цікаво, з якого ж такого переляку їхній рідний брат Микола раптом стає винятково росіянським художником, якщо вірити їхнім джерелам.

Ну, ми з'ясуємо, які практично всі видатні українські художники 19-го століття

Микола Г. не міг нікуди подітися від навчання у Петербургській академії мистецтв.

Туди його затягнув земляк, видатний український скульптор зі словетної козацької родини Пармен Забіла, який став для молодого Миколи Г. справжньою опорою в непривітній столиці імперії.

І найкращою його порадою було обрати фах художника та врешті піти навчатися до академії.

Критики визнають, що 19-річний Микола Ге прийшов до Академії мистецтв зі сформованими цінностями, мистецькими поглядами та смаком.

Український, вільнолюбний характер давався у знаки, тож не дивно, що невдовзі Микола став у опозицію до бюрократичних порядків і мистецької рутини, які панували в Академії в 50-х.

А справжньою школою для нього стало все-таки навчання за кордоном.

Адже за картину «Саул в Айндорської чеклунки» Ге отримав 1837 року велику золоту медаль Академії мистецтв і право на пансіонерську поїздку за кордон.

За рік до того Ге родичається із родиною Забіл, обвінчавшись із Ганною Забілою у церкві Різдва Пресвятої Богородиці в містечку Монастирище на Чернігівщині.

І після отримання права пансіонерської поїздки молода родина буквально втікає з Росії.

Микола Ге писав про цю втечу.

Якби мене спитали, навіщо ви їдете, я б, можливо, відповів, займатися мистецтвом.

Проте це була б відповідь зовнішня, не та.

Собі б я відповідав.

Залишитися тут я не можу.

Там, де шир, де свобода, туди хочу.

Спершу художник відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, після того кілька років прожив в Італії.

У 1861 році він працює над картиною «Тайна вечеря», яку виставив у 1863 році на осінній виставці в Академії мистецтв у Петербурзі.

За «Тайну вечерю» Ге отримав звання професора.

Про цю та деякі інші релігійні роботи Ге, як-от про Голгофу або ж про картину «Що є істина?», я розповідаю у інших сюжетах культуртригера про ці експресіоністські провокації.

Але що цікаво, провокації в Ге траплялися не лише в релігійному живописі.

Однією з них став портрет того ж таки Олександра Герцена.

Так, ніби Микола Ге хотів іще більше акцентувати на людині, яка щиро його захоплювала, була для нього моральним авторитетом.

Вочевидь, знав Ге і про ставлення Герцена до України, адже він став буквально першим росіянським інтелектуалом, який наголошував на необхідності, незалежності України від Російської імперії.

Заява Герцена про те, що, цитую, «Україну слід визнати за вільну і незалежну країну» з'явилася у 34-му випуску журналу «Колокол» у Лондоні 1859 року.

Микола Костомаров у відповідь на публікацію послав Герценові об'ємного листа, сповненого вдячності.

Він писав, у 34-му листку колокола випадали стосовно України такий погляд, що його думаюча частина українського народу здавна береже як дорогоцінну святиню серця.

Прийміть же від нас вислів щирої подяки.

Не оминула вдячність і Тараса Шевченка, який записав у своєму щоденнику захоплений відгук про Герцена, назвавши його святою людиною і поруч намалювавши його портрет.

Наприкінці 60-х у Миколи Ге починається затяжний конфлікт із росіянським мистецьким середовищем.

Картини його другого закордонного періоду не отримали схвальних відгуків у Петербурзі, а роботи «Вісники воскресіння» та у Гетцеманському саду взагалі не прийняли на виставку.

І це зовсім не дивно.

Такими радикальними та не схожими ні на що подібни в імперії вони були.

І саме в цей несприятливий час Микола Гей наважується писати картину на непритаманну для себе історичну тему.

Так і виникає ця річ.

П'єтр Пєрвий допитує царєвіча Алєксєя Пєтровіча в Пєтєргофі.

Картину він експонує на першій виставці Товариства передвижників.

Пізніше художник визнавав.

Дві картини – П'єтр І Ісцеревичем Олексєєм та Єкатеріна ІІ під час похорон імператриці Єлізавети – вимочили мене.

Історичні картини важко писати.

Чотири роки в Петербургі, занять мистецтвом, найщирішим, привели мене до того, що так жити не можна.

Я пішов у село.

Я думав, що життя там дешевше, простіше, я буду хазяйнувати і цим жити, а мистецтво буде вільним.

Так Микола Г. радикально ставить на місце росіянців, які нині його привласнюють.

Він обирає Україну, українське село, де він оселяється, пише портрети українців, як ось цей, товаришує з Миколою Мурашком та місцевим українським товариством і далі творить радикальні і геніальні релігійні картини, від яких кров холоне в жилах.

І так він живе не один десяток років на віддалі від остогидлого йому вілікорусського общества.

Але я повернуся до Петра і Олексія, адже ми залишили їх на найцікавішому якраз на кульмінаційній сцені з цієї картини, а нам же іще про український контекст говорити.

Отож, Костомаров вказує на кілька моментів крайньої і прикрої несправедливості Петра в бік сина.

Петр в молодості зробив несправедливу справу з дружиною, від якої мав сина, котрий мав бути спадкоємцем престолу.

За природним людським нахилом цей син з дитинства розвинув ворожі почуття до батька.

Почуття це розвивалося тому, що батько не любив сина.

Зрештою Петру залишалося зробити ще несправедливість – порушити це своє слово.

І Петр наважився на цю несправедливість.

Тож і справді, Пьотер пообіцяв на якомусь етапі синові ефемерне пробачення за його дії, гай тільки він видасть усіх, хто підбивав його проти батька.

Алєксій видав і навіть злишком, але Пьотер і тут його переграв, адже мав декілька цілей, і одна з них – убивство ненависного сина.

Тож Микола Ге показує в цій сцені іще й нещирість каяття нелюда Алексія, який продав усіх до останнього, сподіваючись купити собі сільську ідилію.

Але не з таким батьком.

Як пише Костомаров, далі почали катувати вже самого Алексія.

А ось як цей момент показано в сталінському Ясновічі, про Петровському фільмі кінця 30-х.

Назовеш?

Ні.

Пусть.

Візьму.

Звісно, роль Олексія тут дещо карикатурна, але ось що свідчив Костомаров.

24 червня підписаний був царевичу смертний вирок 120 членами суду.

26 червня з'їхалися о 8-й годині ранку до фортеці цар із 9 сановниками.

Вчинено було катування, тобто тортури.

Об 11-й годині вони роз'їхалися.

Того ж дня, як записано в книгах гарнізонної канцелярії, після полудня о 6-й годині царевич помер.

Другого дня, 27 червня, була річниця Полтавської битви.

Цар обідав на поштовому дворі саду, увечері веселився.

Тіло його сина о 9-й годині вечора винесли до губернаторського будинку.

Тобто Пьотр явно був психопатом, якщо б буквально святкував загибель сина.

Сумнівно, що він наніс йому смертельний удар, але безсумнівно, що саме з його волі син помер.

На жаль, перед тим занапастивши чимало людей, зокрема й українців.

У сталінській агітсі є ось такий цікавий епізод, коли після Полтавської битви ще за 10 років до смерті Олексія про нього перемовляються сам Іван Мазепа та шведський король Карл XII.

Говори, говори, старик.

Далеко від мене біжала слава.

Слушай, король.

Царевич Олексей ненавидить отца и все дела его.

Царевич трепещет боят, что отець лишит его престола.

Царевич притаился как змей на груди отца.

Жаль мне царя Петра.

Царевич глуп, слаб и пьян.

Он все отдаст, лишь бы сидеть царком в Москве с боярами да копами.

Адаптівам чеку ісмалян, і київ.

Звісно, це агітка, тож зовсім не значить, що особисто Мазепа вже тоді сподівався на Олексія.

Але правда в тому, що прогресивні українські просвітники тривалий час дійсно підтримували Петра в його реформах, а Мазепа так і взагалі фінансував українське барокко з коштів, виручених зі споювання московитів.

І водночас цей український інтелектуальний розвій впливав і на Московщину.

Історикиня Тетяна Таїрова-Яковлєва пише –

Інтелектуальна вестернізація Росії величезною мірою прийшла з України.

Масове будівництво соборів стало величезним поштовхом для розвитку українського барокко.

Мазепинська епоха досягла найвищого рівня в архітектурі, кам'яному різбленні, живописі, гравюрі тощо.

Українське барокко, яке досягло апогею за часів Мазепи, не могло не чинити помітного впливу і на Росію.

Ці успіхи зауважував і сам Петро.

Далі дослідниця малює дивовижну для нас картину всепроникнення українських священників на посади в російських водчинах, що вони сприймали як спосіб просвітити темно і безграмотно в релігійних справах паству на український православний, успадкований від київської Русі лад.

Хіба ж не блага ціль?

Утім, ці священники, попри приклад того самого Феофана Прокоповича, далеко не всі хотіли інтегруватися в Московщину.

Дослідниця свідчить, що у 1727 році в Соловецькому монастирі її романах Гаврасій під час анафеми Мазепії висловився так –

«Наш Мазепа свят, а ваш Маскаль – скурвий син».

А далі вона звертається, до чого б ви подумали, до контексту Петра та Алексія.

Як виявляється, до нього іще в 1712 році апелював видатний український священник, прибічник Мазепи – Стефан Яворський.

Олексій підтримував тісні зв'язки з новим архімандритом Києво-Печерської лаври Йоанникієм Сенютовичем.

Зазначимо, що Карл XII пропонував Олексію шведську армію.

І тут явно не обійшлося без впливу мазепинця Пилипа Орлика.

Коли в січні 1718 року царевич повернувся до Росії, Пьотер напряму звинуватив Яворського в підтримці Олексія, назвавши промови митрополита «мазепенними».

Яворський після цього сильно захворів.

У справі Царевича проходили київський митрополит Йоасаф Кроковський, архімандрит Києво-Печерської лаври Йоанникій Санютович і сам Стефан Яворський.

Алексій навіть визнав, що писав до митрополита Йоасафа в Київ, просячи його підняти повстання в Україні.

Цікаво, що про те, як Алексій здав Кроковського, пише і Костомаров.

Гвардії капітан Кушнір Писарєв вирушив до Києва, зробив обшук серед паперів митрополита і нічого не знайшов.

Але митрополита Йоасафа Кроковського, хворого та літнього, відправили до Петербурга.

Він помер по дорозі, в Твірі.

Царевич свідчив і на головну особу між тодішніми архієреями, на Стефана Яворського.

Але Стефана не зачепили.

Щоб показати роль Яворського у цій історії, знову процитую Костомарова, але цього разу вже іншу працю.

1700 року Пьотр знищив патріарший приказ, духовні справи доручивши тимчасово призначеному від государя охоронцю.

Таким охоронцем Пьотр призначив митрополита Рязанського Стефана Яворського, давши йому титул екзарха патріаршого престолу.

Стефан був родом українець з Волині, київський вихованець, що цього ж року приїхав до Москви і нещодавно був посвячений у митрополити.

Це була людина дуже вчена і зовсім нечистолюбна.

Він відбивався всіма силами не тільки від такого високого становища, але навіть від архієрейства.

Головним бажанням його було повернутися до України і жити там на самоті, але Пьотр дорожив їм.

Ось вам іще один приклад не лише вимушеного союзника Петра, але й людини, яка щиро хотіла б позбутися екстремально завзятого царя.

Припускаю, що для Петра позиція Яворського була ударом, адже, як свідчить український історик, проти своїх перетворень Петр бачив найважливішу протидію в духовенстві –

І з цією метою поклав заміщати архієрейські місця українцями, які, як люди незрівнянно більш освічені, не мали тих забобонів і тієї закостанілості, якою відрізнялися великоруські духовні особи.

Таким чином у 1701 році був посвячений ростовським митрополитом знаменитий Дмитрій, а Собірським – Філофей Лещинський.

Ну, як ми знаємо, Яворський був рязанським митрополитом, а Феофан Прокопович – взагалі окрема історія, про яку не сьогодні.

І ось, уявіть собі, Яворський та інші високопоставлені українці підтримували Алєксея.

Що ж, припускає Пьотер і після свавілля Мазепи, з його точки зору, звісно ж, мав підстави не довіряти українцям.

А тут іще й наше духовенство його зраджувало.

Що ж, цей жорстокий тиран умів мститись.

Ще раз довела історія з гетьманом Полуботком, той, чиє золото дехто досі захоплено шукає.

Чи ви чули про цю історію?

Якщо ні, теж напишіть, щоб я знав, чи варто їй таки розповісти.

Ну а я повернуся до царєвіча, адже зрештою виходить, що саме Олексій міг стати знаряддям помсти Пилипа Орлика та інших мазепинців Петру.

Але, як ви вже могли переконатися, він був надто слабким, надто егоїстичним і не мав для такого жодних амбіцій.

Утім, із провалом потенційного Алєксєєвського заколоту вплив мазепенців на Російську імперію не припинявся.

Таїрова Яковлєва пише, «Мазепинці, носії українського бароку, пережили важкі часи і блискуче донесли свої ідеї в імперську Росію.

За період з 1721 по 1762 роки кількість українських викладачів у Московській Слов'яно-Греко-Латинській академії перевищувала 95 осіб і становила абсолютно більшість.

Великоруських викладацьких кадрів тоді ще просто не було».

Із 48 ректорів і префектів Московської академії лише 4 були великоросами і один був сербом, решта приїхали з України.

Сад Петров у Петербурзі, морський кадетський корпус, школи від Суздаля і Холмогор до Тобольська – все це несло в собі ідеї українського барокко і просвітництва.

І думка Тетяни Таїрової-Яковлєвої не є маргінальною.

Так, дослідник Гарл Сіґел вважав так зване російське барокко не російським, а українським.

Натомість українське барокко було під великим впливом польських взірців.

Це барокко сягнуло розквиту наприкінці 17-го, на початку 18-го століття, коли в російській літературі панувала українська школа, писав дослідник.

Ну що ж, згадуючи про Гоголя та його наслідувачів-западніків, це панування української школи було не останнім.

Тож парадоксальним чином в п'ятровські часи українська культура була ключовим фактором розвитку московицької, по суті її сформувавши.

А чим Пьотер відплатив за це українській культурі та українському народові?

Однією рукою широко залучаючи українців до культурного життя держави, іншою Петр обмежував автономію Гетьманщини.

Саме жорстка адміністративна реформа, задумана Петром 1707 року, мала знищити суттєво автономію Гетьманщини.

Тобто її фактичне управління гетьманом та козацькою старшиною.

І саме подробиці цих реформ, а також усвідомлення плану Петра зупинити шведів випаленою землею в Україні, стали остаточним поштовхом Мазепі до фактичного переходу на бік Карла XII.

Пригадуєте, як Герцен відгукувався про одурювання Петербургом України?

Очевидно, що і він, і Костомаров, і відтак сам Микола Ге були чудово в курсі ключової негативної ролі Петра у втраті Україною гетьманської державності.

Історія з Олексієм – просто черговий виток диспотизму Пітра та його самодержавної волі ламати всіх довкола через коліно.

На жаль, Микола Ге, як і Ілля Ріпен після нього, не могли написати Пітра та Мазепу, адже таку картину явно би заклеймили за малоросійський сепаратізм.

Але висловити ставлення до Пітрового деспотизму можна було в інший спосіб.

Через іншу, таємну на тоді історію, через психологічне трактування історичної драми Пітра та Олексія.

Але передовсім через оприлюднення цієї драми на широкий загал, адже відвідувачим на виставці передвижників або читачів критичних оглядів на мистецтво

На той час було суттєво більше, ніж у важних читачів герценівських журналів або багатотомних історичних праць.

Тож правда в тому, що саме Микола Ге додав цій відверто антипетровській історії суттєвого розголосу.

Одна з сучасних росіянських дослідниць, говорячи про резонанс, який викликала картина Ге, свідчить.

Полотно «Г» та полеміка довкола нього, як і історичні публікації 1860-х-70-х років, поклали початок образу Петровської епохи як трагічного, кризового часу, який закріпився в росіянській літературі в 1880-х.

Додам лише від себе, що авторка має на увазі, зокрема, і статтю Костомарова, яку я тут широко цитував, а до відомих літературних творів на цю тему слід віднести й роман Пьотер і Олексєй Мірешковського, критичний щодо П'ятра і дуже популярний у Європі.

Мабуть, Вестерна його полюбила за черговий абсурдно-трагічний вияв знаменітої русської души.

А як ви вважаєте?

Як вам ця історія?

Напишіть у коментарі.

Ну і чи робити сюжет про Петра і Полуботка?

Теж напишіть.

Ну а я тим часом закликаю вас звернути увагу на новий збір.

Цього разу на диверсійне обладнання для спецпідрозділу ГУР, який організовує превентивні удари про склопи.

Превентивні удари по складах зберігання ворожої техніки.

Подробиці збору в описі до відео.

А я вам щиро дякую за вашу ефіру.