Мартін Скорсезе: від короткого метру до «Вбивць квіткової повні»

Його кар'єра почалась короткими метрами, ніби за стандартом, але за понад 60 років блискучої кар'єри він створив безлічнаних фільмів, які цінують всі.

Стрічки цього режисера знає кожен.

Синефіли вивчають його підхід до пропрацювання героїв, любителі вже давно прикипіли до окремих картин, а звичайний глядач точно запам'ятав хоч якийсь епізод або з показів на телебаченні, або тому, що той фільм тепер є частиною такої собі поп-культури і заполонює наші візуальні соцмережі.

Його проекти заслужено отримали 80 номінацій на Оскар і перемогли у 20.

Сьогодні мова йтиме про Мартіна Скорсезе, одного із батьків сучасного американського кінематографу.

Ти говориш до мене?

Ти говориш до мене?

Ти говориш до мене?

Ти говориш до мене?

Я заробив моєму друзю камеру, дежурну 8-мм камеру.

Ми зробили силий 10-мінутний або 12-мінутний фільм на червоно-білий, зроблений на рухах Нью-Йорка.

Мої друзі ходили в таблицях, в тогах, з приватним очком в старому Ромі.

Так Мартін Скорсезе говорить про свій перший короткий метр, знятий 1959 року, який фактично неможливо знайти.

Саме тому оцінити його складно, але ми можемо прочитати синопсис.

Мініатюрна епопея, дія якої відбувається в стародавньому Римі,

та натхненна популярним на той час телесеріалом «77 Sunset Strip».

Скоросезе, тоді 17-річний підліток, не міг не захопитись сюжетами про приватних детективів, які з легкістю зваблюють жінок та мають цікаве життя.

Зрештою, дещо видозміненими фільмами режисер і став відомий.

Ще навчаючись у школі мистецтв Тіша, 1963 року він залучив п'ять організацій навчальних закладів у якості продюсерів і випустив новий фільм «Що така мила дівчина як ти робить у такому місті».

Комедійна драма розповідає про письменника, який став одержимим картиною на стіні, що насправді є метафорою пошуку себе.

Переглядаючи перші фільми режисерів, швидше за все це будуть короткометражки, ви одразу можете зрозуміти, як розвиватиметься кар'єра людини.

Звісно, не відкидаємо таких деталей, як навчання, підглядання за іншими митцями, але бачення та фокус режисера, його візуальний смак – це те, що, скажімо, вроджене та випрацьоване водночас.

Так вже спочатку можна оцінити Скорсезе.

Комедію він представляє зокрема окремими вставками реплік друга в чорних окулярах та з цигаркою в руках.

Використовується десяток технічних прийомів, що стосуються монтажу та безпосередньо зйомки.

Якщо раніше Скорсезе надихався трохи легковажним серіалом, то тепер це були письменник Еуджер Нонн Блеквуд, режисери Мел Брукс і Федеріко Феліні.

Хоч Мертін Скорсезе так ніколи і не вдавався до створення фільмів жахів, але французьке та італійське кіно стало підґрунтям для успішної кар'єри хлопця.

З чим йому пощастило значно більше, так це зі знайомством на літній навчальній програмі із Тельмою Шунмейкер, яка й до сьогодні є монтажеркою його кіно, за що отримала три Оскари.

Скорсезе знову збирає хорошу компанію, знімає у схожій стилістиці і економить на тому, що не додасть чогось особливого до сюжету.

Так у квартирі режисера було створено це не просто лише тим Мюррей, де він, ламаючи четверту стіну, вперше вдався до однієї з головних тем свого майбутнього кіно – кримінальності.

Тепер перед нами дорослий чоловік Бутлегер, який вихваляється своїм життям.

Порівнюючи цей короткий метр із попереднім, можна знайти багато схожостей.

Скоросезе розкриває історії через героїв, а не навпаки.

Тому ми запам'ятовуємо його образи частіше,

аніж атмосферу чи процес.

Це те, що якісно вирізняло Мартіна Скорсезе серед молодих режисерів наприкінці 1960-х і те, що створило його помітним у світовому кіно.

Після «Це не просто лише ти, Мюррей» він знімає документальну замітку про свій улюблений Нью-Йорк, місто багатьох його стрічок, і одразу переходить до свого першого повного метру, яким став «Хто стукає у моїй двері» або «Я дзвоню першим».

Якщо ви почнете шукати в інтернеті теми, до яких вдається Скорсезе, то штучний інтелект зокрема розповість, що окрім згаданого криміналітету, це і релігія, мораль або боротьба із внутрішніми конфліктами.

Хто стукає у мої двері, зосереджується на молодому хлопці, який, як і герої коротких метрів режисера, прагнуть одружитись і налагодити власне життя.

За релігію тут відповідає як історія самого Скорсезе, який з маличку планував стати священником, допоки не відчув на собі вплив нового розквіту кінематографу, так і те, що герой актора Харві Кейтеля, для якого, до речі, «Хто стукає у мої двері» став дебютом, підкреслює свою релігійність та звертається до церкви за допомогою.

Мораль та емоційність з'являються вже на початку.

Головний герой закоханий і не хоче одразу вступати в сексуальні стосунки з дівчиною, проявляючи повагу до її такого першого досвіду.

Проте, коли вона відкривається хлопцю, Джей Ару, що колись її завалтували, він тікає від відповідальності, звинувачуючи жертву, а не злочинця.

Такий ліричний та невпевнений у собі герой не є центральною постаттю фільмів Мартіна Скорсезе, до якого ми звикли, проте стабільне і поступове розширення близьких режисеру тем знайшло позитивний відгук серед критиків його кіно.

Всі почали чекати, коли ж Скорсезе знайде свій сюжет, коли його сценарії вдосконаляться, і можна буде точно сказати, що його нова стрічка – це відкриття та шедевр.

Він ще 5 років експериментував, навіть вдався до кольору у конкретному голіні 1967 року, яке можна сприймати за рекламу до певного моменту, поки герой не вдається до надмірності в процесі.

Цей короткий метр вважається метафорою щодо війни у В'єтнамі, на якій він ще раз акцентував увагу 1970-го у документальній роботі «Вуличні сцени».

Він став співрежисером фільму «Вбивці медового місяця» того ж року про афериста, зрадника та його стосунки, проте у титрах залишився невказаним.

І 1972-го випустив своє перше повнометражне кольорове кіно «Берта на прізвисько «Товарний вагон».

Це була його перша екранізація і першим джерелом для режисера стала робота Бена Райтмана, відомого як бродячого мандрівного лікаря, коханця знаної анархістки та феміністки Еммі Гольдман.

Скорсезе завжди до цього сам писав сценарії для свого кіно, але тут повністю довірився у адаптації подружжю Джону Уільяму та Джойс Хупер Корінгтоном.

Порівнюючи роботи режисера навіть із студентськими, «Берта на прізвисько «Товарний вагон» є дуже примітивним фільмом із відповідною акторською грою.

Проект, що розповідає про велику депресію, бідність, волоцюство, здається, що був створений для телебачення своїм форматом, хоча через сексуалізований образ головної героїні і надмірну обережність від операторської роботи до сценарної фільм глядача не зацікавив.

70-ті привносять у світове кіно істотні зміни.

Набуває розквіту індустрія у Гонконзі, Індію захоплюють кримінальні та детективні сюжети, порно саме на піку своєї золотої доби, скандинави частіше з'являються на європейських фестивалях,

Французи співпрацюють із бельгійцями, італійцями, німцями, американці прагнуть застрибнути у останній вагон нової хвилі, а глядачі отримують нову генерацію культових стрічок, коли Френсіс Форткопола 1972 року випускає першого хрещеного батька.

Цей період стає надзвичайно зручним для Мартіна Скорсезе, американця італійського походження, який вже понад 10 років експериментував у кіно і якого надзвичайно цікавило дослідження та зображення гангстерів та організованої злочинності.

Він позбувається свого швидкого монтажу, простої музики, клавішних інструментів, легкої комедійності і разом із Warner Bros. випускає злі вулиці не так для кінотеатрів, як для домашнього перегляду.

Це єдиний фільм від Теплін Пері Скорсезе Продакшнс, друга співпраця Скорсезе і Харві Кейтеля та перший з Робертом Де Ніро.

Мардік Мартін вдруге пише сценарій для режисера після роботи над «Коротким метром» 1964-го «Можна почути пісні» The Rolling Stones та Еріка Клептона.

«Злі вулиці» – це те, за чим змалечку спостерігав Мартін Скорсезе у районі Маленька Італія у Нью-Йорку.

Це не назва, не продовження фільму «Хто стукає у мої двері», яке звертає увагу на схожі деталі.

Зміна мафіозних поколінь, стриптиз-клуби, алкоголь, бійки і поруч із цим релігійність отримали успіх на Нью-Йоркському кінофестивалі 1973-го.

Скорсезе вмикає неймовірний режим і до сьогодні його фільми виходять або щороку, або з різницею у рік.

Тому того ж 1973 року він знімає документальну стрічку про свою сім'ю під назвою «Італо-американець», де батьки режисера розповідають про свій досвід, коли вони були дітьми італійських іммігрантів в Нью-Йорку.

Цей розлогій вступ є розповіддю про те, як починалась кар'єра Мартіна Скорсезе, від його студентського короткого метру до першого власного фільму, яке пізніше називатимуть культовим.

Режисер демонструватиме різне амплуа, випустить незрозуміле та різнобарвне кіно, проте це жодного разу не скине його із п'єдесталу в американському кінематографі.

Його експерименти поважатимуть, а гідні стрічки знайдуть відгук від глядачів у вигляді пристойних касових зборів.

Аби не розкладати кожен наступний фільм Скорсезе на дрібні і повторювані деталі, пропоную розглянути його стиль окремими блоками режисерського я, зосереджуючись на героях.

У фільмах Мартіна Скорсезе є певна особливість.

Час від часу він створює кіно, яке виходить за межі його стилю та жанру.

І мова навіть не про окремі документальні роботи, зняті епізоди, наприклад, для серіалу «Дивовижні історії» чи кліпу для Майкла Джексона.

Так вже 1974-го з'являється романтична драма «Аліса тут більше не живе» про нещасливе подружжя, раптову смерть чоловіка і пошук роботи з жінкою, аби прогодувати сім'ю.

Головну роль тут зіграла зірка-екзорциста Елен Берстін, яка за участь у новому фільмі отримала свій єдиний за всю кар'єру Оскар.

Аліса тут більше не живе, розповідає як про стосунки матері і сина, так і жінки з чоловіком.

Хлопчик росте у хаосі та невпевненості, намагаючись відгородитись від усього і у той же час зрозуміти причини сімейних проблем.

Його і маму оточують чоловіки, що проявляють насилля, тому прикладу для наслідування для нього нема.

Ми не знаємо точно, чи закохується в результаті жінка, проте вона усвідомлює, що не залежить від когось на відміну від її перших думок після поховання на початку фільму.

«Аліса тут більше не живе» була орієнтована на жіночу аудиторію, проте навіть зі своїми перевагами картину можна назвати невдалою на фоні випущених того ж року сцени з подружнього життя Інгмара Бергмана, великого Гетсбі Джека Клейтона і Френсіса Форткополи чи жінки під впливом Джона Касаветтіса.

У епосі «Невинності» Мартін Скорсезе, де режисер виступив співсценаристом із Джейм Коксом, адаптуючи роман «Едіт Вортон», представляє глядачам життя 19 століття крізь призму балів, шлюбу та чоловічих клубів.

Фільм піднімає питання рівності у правах та свободах жінок і чоловіків, а головний герой ламає стереотипи маскулінного образу, ставлячись до всіх із безумовною повагою.

Це разюче різниці з чоловічим образом, у Аліса тут більше не живе, проте головна героїня знову є заручницею обставин, що всебічно діють проти неї.

Героїня Мішель Пфайфер Елен Оленська не може розлучитися з чоловіком, що їй зраджує, вийшовши із ситуації з самоповагою.

а герой Деніела Дель Юіса жертвує власним щастям заради репутації та гідності для всіх.

Про жертовність і відповідно втрачені можливості Скорсезе розповів і у «Хранителі часу», де на перший погляд він говорить про складне дитинство та самотність хлопчика, але насправді це ода кінематографу, адже режисер несе цю любов із маличку.

Не менш хаотичні події охоплюють і героя фільму після роботи.

Жінки намагаються його звабити, проте все зупиняється лише на цьому етапі.

Йому довіряє ключі від будинку абсолютно невідомий чоловік із кафе, він не може потрапити додому і все відбувається лише за одну ніч.

Проте у більш незручні події пірнув інший персонаж Скорсезе.

Всі, хто бачив Джокера Тодда Філіпса і вже знали фільм Мартіна Скорсезе «Король комедії» 1982 року, були здивовані схожістю історії героїв.

Роберт Де Ніро в обох стрічках зіграв людину, що прагне популярності та хоче бути комедною для аудиторії.

Але якщо у Джокері його герої дійсно є відомим ведучим, чиє вечірнє шоу дивляться тисячі сімей, то у королі комедії він відіграє роль Вакіна Фенікса.

Руперт Папкін за будь-яку ціну хоче здобути свого і вночі мерить славою поруч із розрукованими зірками телебачення та навіть аудиторією.

Цей герой втрачає відчуття свого я, власної цінності та навіть поваги і поводження з іншими людьми, а останній монолог межує між фантазією та психічним розладом.

Король комедії хоч і був помітним, та у межах успішності вважається провальним, а журналісти називали картину нудною та затягнутою.

Але якщо взяти головне і відкинути Скорсезівську тяглість, то фільм міг вийти дуже гострим, маючи такого харизматичного героя.

Він ніби культовий Тревіс Бікл, якого теж помітили та зробили героєм після всіх подій.

«Нью Йорк, Нью Йорк» і взагалі є одним із перших варіантів «Таксиста», якби Тревіс Біко був більш ліричним героєм.

Не дивлячись на те, що сценаристом тут є не Пол Шредер, а Мардек Мартін, та гра Роберта Де Ніро дуже схожа.

Герой Джиммі активний, вигадливий, ніби Френк Вільям Ебігней молодший Стівена Спілберга.

Мюзико вважається незвичним підходом Мартіна Скорсезе,

який за цей період набув популярності як режисер гангстерських та небезпечних сюжетів.

Але музична комедія із Лайзою Мінеллі продемонструвала глядачам, що він може так і це не буде гірше.

Ми ніби спостерігаємо і за звичайною драмою, і за історією про стосунки, і за мюзиком чи театральною постановкою.

Таким же хитрим та звивистим є Поу Ньюмен, що зіграв у кольорі грошей 1986 року, продовжуючи роль 60-х із фільму Роберта Россена «Більярдист».

Він вигадує схеми для того, аби хоч якось збагатитись, і не гребує відвертою брехнею.

Але навіть маючи таку поведінку,

Скоро це задемонструє нам, що Едді має принципи, хоче бути з коханою жінкою і досягти чогось.

Тому коли персонаж Тома Круза, Вінц, у всьому переграє самого Едді і ніби стає ним, головний герой отримує поштовх до того, аби зрозуміти себе.

Це ж можна сказати і про Джордана Белфорта із «Вовка з Уолл-стріт», який час від часу обдумує власне життя і його значущість,

Хоча глядачі її доречно критикують стрічку за недостатнє зображення історії жертв фінансових злочинів та шкоди, яку було завдано родинам.

Можна навіть сказати, що Скорсезе знову романтизував негативного героя, та поруч із цим ми побачили і ціну злочинам Джорда Бефорта.

Першим байопіком Скорсезе, який стосувався більш ліричної та філософської тематики, став Кун Дун 1997 року.

І це було цікавим кроком, адже на екрані кіно режисера наповнене злості, ненависті, справедливості, зброї та крові.

а у реальному житті Мартін Скорсезе виступає проти насилля та війни.

Тому розповідь про Далай-Ламу є одним із найбільш недооцінених проєктів у фільмографії, але є її репрезентацією внутрішніх переживань та світогляду.

Ідея ненасилля – це те, чим живе кожен Далай-Лама і Тибет загалом, тож переосмислення стилю життя, коли починається окупація території, приходить одразу.

Чого тільки вартує сцена, де духовний лідер мріє про те, аби залишити регіон незалежним, але нема армії, що опиралась би Китаю?

Чи є раціональне зерно в ідеї ненасилля?

Ось про що Кундун змушує глядача замислитись.

Червоні стіни наштовхують на роздуми і героя Ніколаса Кейджа у фільмі «Воскресаючи мертвих».

Хоча над стрічкою після роботи працювала інша команда, але цю кіномею дещо спільне.

Втомлений чоловік стає заручником проблеми, яка розтягується у часі, і він ніяк не може дійти її фіналу.

Абсурдність і підсилення напруги може змусити глядача зупинити перегляд бодай на хвилину, аби вдихнути свіжого повітря через надмірну кількість активних сцен.

Але Скорсезе знову відійшов від насилля, давши головному герою можливість врятувати місто від наркоманів, алкоголіків та безлічі маргіналів.

Але ненадовго, бо вже наступним його фільмом став той, що почався зі сцени протистояння великих угруповань.

«Острів проклятих» – це те кіно, яке варто показати людині, що втомилась від кримінальних образів Мартіна Скорсезе та тяжких роздумів його героїв-гангстерів.

Містика із доміжками саспенсу не характерна для нашого режисера, якщо додатково до цього не проявляться вже знайомі нам мотиви.

Скорсезе не наповнює сцену тим, що має змусити глядача зупинити перегляд і розглядати кадр.

Разом з іншими сценаристами та авторами першоджерел він прописує ситуації, суміш подій та поведінку героїв у них.

Острів проклятих разом із Леонардо Ді Капріо вдихнув життя зашкрублій та стагнуючій фільмографії Скорсезе.

І наповнений стількома деталями, продуманими поглядами, жестами, сюжетними зворотами, що остання фраза головного героя, яка раптово ламає відчуття розуміння історії, змушує нас відновити перегляд найближчим часом, щоб остаточно розставити все на свої місця.

До 2010 року у Мартіна Скорсезе сильні внутрішні переживання демонстрував лише Говард Г'юз у «Авіаторі», байопіку про геніального підприємця та інженера.

Ді Капріо однаково вдало передав на екрані як травматичний досвід, так і обсесивно-компульсивний розлад.

І якщо ми вже зосереджуємось не на загальній атмосфері кіно, а на героях, то можна сказати, що якась доля схожості між цими чоловіками, персонажами, прототипами все-таки є. Не з наступним байобіком Скорсезе «Вовк із Волстрит», який ми переглядаємо не в останню чергу як комедію за реальними подіями,

Не з мовчанням, що є другою сильною рефлексією режисера стосовно релігії, а саме між героями Тедді Деніелсом, Ендрю Ледісом та Говардом Г'юзом.

По-своєму, сходячи з розуму, маючи синдром нав'язливого стану, у епізодах, коли самоконтроль то є доступним, то ні, вони живуть власними маніями.

Один за будь-яку ціну прагне зрозуміти суть проблеми власної сім'ї, а інший – привносити у цей сівіт те, що змушує його серце битись.

Яке б було жахливіше?

Жити як монстр, а мати добрий чоловік?

Наділені негативними рисами герої з Корсеза є основою сюжету, а не історії і їхній фон.

Вони не заручники подій, а безпосередні їхні творці.

Наприклад, у «Таксисті» пересічний глядач навряд чи проймається Тревісом Біклом, але режисери з сценаристом Полом Шредером намагаються нам пояснити причини дивокуватої поведінки.

Морпіг, війна у В'єтнамі, про яку ми вкотре чуємо у Скорсезе, здається, пережити жах і жити із басоням – це найлегше, що могло залишитись хлопцю.

Але ми вагаємось між тим, як його сприймати – як місцевого фріка, чи як людину із серйозним посттравматичним синдромом.

У будь-якому разі Скорсезе йде далі і нав'язливі думки героя щодо такого собі очищення місцевого сміття у вигляді повічі наркоманів виглядають насичено абсурдними та маніакальними.

Архетип Тревіса Бікла можна знайти не лише у вже згаданих проектах.

Ніби ще однією його версією є Макс Кейді у «Мисі страху» 1991 року.

І хоч це не оригінальний сценарій, а ремейк стрічки Джонелі Томпсона, нелогічність та безглуздість кроків героїв, що є жертвами сюжету, нагадують тих, кого хотів покарати Бікл.

Як для головного героя-таксиста, так і для Макса Кейді надзвичайно важливим є відчуття справедливості, навіть якщо це може перейти межі моралі та закону.

Тому обом чоловікам хочеться вичистити весь бруд у місті попри все.

Джек Ламота зі «Скаженого бика» ще той гівнюк.

І хоч це і байопік, а не історія про криміналітет, та цього героя не можна назвати ліричним чи мотивуючим.

Він грубий до своєї дружини та навіть брата, його кар'єрні невдачі відображаються на інших.

Скорсезе не зображає Ламоту позитивним героєм чи тим, якого глядач візьме за приклад.

Здається, що бокс – це лише підживлення агресивної сторони, а весь фільм є характерною частиною відомого маскулінного кіно І, мабуть, головний герой тут справді не такий важливий Джоі, якого грає Джо Пеші, виконує набагато якіснішу роль, прикриваючи всюди Джейка, просуваючи його бої та навіть намагаючись у дивний спосіб утримати чужий шлюб

Після злих вулиць надобилося ж 17 років, аби Мартін Скорсезе повернувся до виключно кримінальної історії.

Славні хлопці стали культовою стрічкою у фільмографії режисера, який розповів про життя підлітка і його поступове перетворення у члена бандитського угруповання, що пізніше свідчитиме проти своїх колишніх колег, змінить ім'я і назавжди зникне.

«Казинош» – це альтернативна версія «Славних хлопців», вдосконалений варіант.

Герой Джо Пеші такий же гарячий, бездумний і схильний до випадкових вбивств, а Роберт Де Ніро продовжив грати бізнесмена, який заробляє гроші так само нелегально і за допомогою криміналу.

Дрібні гангстери та великі боси на екрані –

котре виступили прототипами реальних людей, які щоразу перетинали межу законності та мали різні проблеми і постійні кримінальні загрози.

Генрі Гі, у якого у «Славних хлопцях» зіграв Рейлі Отта, є дуже схожим на Сема Туза Ротштейна Роберта Де Ніро.

Він має харизму,

за допомогою якої створює свою специфічну кар'єру.

Але лише Туз є принциповим та впевненим чоловіком, на відміну від Генрі, який, здається, таки не виріс, ставши жертвою обставин, які міг собі підкорити.

Скорсезе з одного боку романтизує гангстерське життя, але потім одразу розбиває картинку з мільйонами, владою та жінками, демонструючи ціну цього всього.

Можна було б назвати злі вулиці, славних хлопців і казино умовною класичною трилогією Скорсезе.

Проте 2019 року він довершив її руанцем, додавши до відомого нам акторського складу і Аль Пачіно.

Чорні, євреї, цигани, італійці, десятки видів зброї та безліч смертей знову з'явилися скравими акцентами в історії.

Щоправда, тепер режисер звернув увагу на загальну картину післявоєнного життя, зростання мафіозних угруповань та їхніх внутрішніх проблем.

Так Скорсезе чудово повернув глядача до старих характерних кримінальних сюжетів через 24 роки.

Банди Нью-Йорка додали до режисерської улюбленої ретроспективи ідею справедливості і помсти від мису страху, расизм та ксенофобію від казино і мають певні паралелії з вбивцями квіткової повні, фільмом, який глядач зміг побачити через 21 рік.

Історія про косооких, ірландців, нігерів та ще багатьох інших, як називав жителів Нью-Йорка другої половини XIX століття герой Деніела де Льюіса, розповідає про протистояння банд, які охопили місто і боролись за владу.

Це один із перших фільмів Скорсезе, коли насилля, вбивства та головний антагоніст

виступають неромантизованим образом, а швидше викликають осуд, огиду та страх.

Питання корінного населення у бандах Нью-Йорка стало ключовим, хоча за іронією умовного корінного американця грає саме актор із ірландським і британським громадянством.

Це і пов'язує фільм із вбивцями Квіткової Повні, до створення якого Скорсезе підійшов більш виважено.

Якщо у одній стрічці розповідають про кілька поколінь прийшлих європейців, які почали будувати Америку та мали націоналістичні погляди, манхеттенські і руанські групи, так і осейджі через свої пау-вау демонструють прагнення до демократії на відміну від їхніх ворогів, що діють хитрістю та силою.

А ось відступники стали переосмисленням криміналу від Мартіна Скорсезе.

чимось новим у його фільмографії.

Перед нами тепер не маску одних хаотичних подій, історія не починається ні звідки і так само не закінчується фіналом, що демонструє те, що герої так і не зрозуміли корінь своїх проблем, а тому цей цикл буде дуже швидко відновлено.

Відступники мають чітку побудовану структуру сюжету, що нагадує банди Нью-Йорка.

проте відрізняється тим, що перший фільм більше покладається на представленні принциповості та чесності, той час як другий на те, що все піддається впливу, грошам чи страху через насилля.

Тут Скорсезе з Вілімом Монаханом спробували не лише грати зі спідтасуванням якостей, поведінки і характерів, не змушувати глядача обирати сторону чи навпаки ненавидіти всіх на екрані, а наповнили героїв переживаннями.

Навіть головний злочинець міста веде подвійну гру,

бо усвідомлює, що у всьому є своя межа.

Тому Скорсезівський ремейк «Відступників» 2006 року – це історія про те, що життя після смерті не існує, навіть якщо смерть умовна чи реальна.

Нема тих, хто програє, і тих, хто виграє.

Головні герої цього фільму всі без винятку отримують фізично те, на що заслуговували, а не у контексті філософських роздумів чи переосмислень стилю життя.

Ці речі не значать для мене, вони просто слова.

Це може бути добре для інших, але не для мене.

Якщо я роблю щось погано, я просто хочу заплатити за це моєю метою.

Тому я роблю свою пенінсію за свої вороги.

Що ти кажеш, а?

Це все дурня, окрім ворога, так?

Вороги ворогів.

Пам'ятаєте про бажання Мартіна Скорсезе стати священником?

Так ось він ним став, хоч і у сфері кіно.

Його герої можуть робити жахливі речі, поводитись занадто жорстоко до інших, але Скорсезе дає їм другий шанс, таку собі індульгенцію.

Тревіс Біков скуповує зброю, але чомусь проймається, можливо, більш батьківськими почуттями до маленької дівчинки, що вже працює повією.

Він палко прагне знищити весь бруд Нью-Йорку, але знаходить у ньому і скарб.

Чи навіть герой фільму «Хто стукає у мої двері» Джей Ар вірить у Бога, що привносить у його життя кохання, але той все одно щоразу все руйнує.

Джейк Ламотта має хрест над ліжком, який є об'єктом його переживань та проблем у сімейному житті.

Саме коли цю фігуру Скорсезе вводить у кадр, герой Скаженого Бика прагне прощення.

І якщо Джейк не усвідомив своїх помилок на той момент, то остаточну розмову із Богом він проводить у в'язниці.

Мартін Скорсезе навіть закінчує фільм цитатою із Біблії, хоча кадри до цього доводять нам, що головний герой не усвідомив нічого.

Вискресаючи мерців представляє глядачу нібо умовний лімбу, якому головний герой Френк Пірс мусить проживати День Вабака.

Саме лімб як перше коло пекла, оскільки за божественною комедією Данте туди потрапляють лікарі та нерішучі.

Навіть другорядні герої, що насичують життя Пірса, демонструють християнські підтексти чи говорять про це прямо.

На другий день напарником виступає євангельський християнин,

що використовує надзвичайні ситуації як можливість продемонструвати силу Ісуса і повертаючи одну людину до життя, він представляє це як диво.

А на третій день у Христове Воскресіння напарником стає месіанець, схильний до насильства.

«Мис Страху» здається банальним кримінальним трилером 90-х,

Проте його фінальна сцена створює чи не краще враження про це кіно, аніж попередні дві години хронометражу.

Фредді Френсіс, оператор фільму, навіть розташуванням головних героїв підводить до основної думки.

Макс Кейді не тільки бореться за свою честь,

Змушуючи свого колишнього адвоката Сема Боудена визнати приховання важливої інформації, яка могла б допомогти у суді, а і будучи у позиції вище з обгорілим червоним обличчям і агресією, створює і своє судове засідання з відповідним вироком.

Глупий кандидат, глупий, що втратив вашого чоловіка, глупий, що втратив вашу країну, глупий, що втратив вашу обов'язку, глупий, що втратив мене і втратив мене, і з військом, втратив мене, і втратив мене, і втратив мене, і втратив мене, і втратив мене, і втратив мене, і втратив мене, і втратив мене, і втратив мене, і втратив мене, і втратив мене, і втратив мене,

Закінчується історія Кейдіго Солалією, що вважається одним із дарів Святого Духа, частина металічної конструкції за ним є ніби аллюзією на хрест, а цитування вірша XVIII століття про Бога та місця описані у Біблії, вкотре підкреслює релігійність у мисі страху.

Вершиною релігійності Скорсезе у кіно без сумніву стало «Останнє причастя Христа» 1988 року з Віллемом Дефо у головній ролі.

Проте якщо порівнювати цю стрічку із «Страстями Христовими» Мела Гіпсона, то перша містить більш пафосний сюжет і християни часто вбачають у ньому перекручування мотивів Біблії,

а Ісуса із Назарета пихатим та не з повна розуму.

Дивним здався й вибір актора на головну роль.

Вілем Дефо грав у бойовиках, у драмі, що зображає жах війни, та Ісуса Христа найчастіше представляють у більш спокійному та усамітненому образі.

Хоча Мартін Скорсезе одразу попередив, що фільм не спирається на Євангеліє, а є переосмисленням та екранізацією роману Нікоса Казандзакіса, якого засудили Грецька Православна Церква і Ватикан, та це не допомогло отримати йому кращу оцінку від глядачів.

Переважна більшість річок про Ісуса акцентує увагу саме на страшному періоді, у якому жили люди,

Скорсезе ж намагається розповідати саме про головного героя, його переживання, варіації і проживання подій не без того, що філософії та діалогів може бути то забагато, то замало.

Головний мінус у тому, що не роздуми про релігію, а саме представлення Ісуса як людини та дещо божества є трансцендентним фактором.

Якщо «Острів проклятих» можна назвати чи не найкрасивішим проектом Скорсезе у жанрі містики та драми, банди Нью-Йорка створювали з надзвичайною прискіпливістю, а сцени із «Славних хлопців» відтворює навіть Пол Томас Андерсон, то «Мовчання» є візуально найкращою роботою режисера у релігійній тематиці.

Ліам Нісон знову з'являється на початку стрічки, як і у бандах Нью-Йорку, де Скорсезе із сценаристами додав питання віри заради більш гострої демонстрації протистояння ірландських католиків та протестантів-нативістів.

Чи є сенс у місіях, чи можна навертати у віру різними способами, чи стає Японія менш просвітленою, якщо мешканці країни хочуть жити за своїми унікальними правилами.

Герой Ендрю Гарфілда, отець Себастьян Родрігес, щиро вірить у те, що несе японцям повагу, гідність, щастя, хоча саме через втручання португальських священиків-єзуїтів до чужої держави, їхнє намагання схилити народ до асиміляції, там починаються гоніння.

Насправді, віри у її чистому та щирому вигляді тут замало.

Заради пошуку одного зі своїх,

Єзуіти користуються японцями, наражаючи їх на небезпеку різними способами.

Від пропозицій відвідин сусідніх селищ до відкритих протистоянь.

Мучениками є саме японці, що сповідували християнство.

Вони стали чужинцями на своїй землі, відступниками власної віри, проте поруч не було нікого, хто міг би їх врятувати у такому складному періоді.

Себастіан Родрігіс взагалі ставить себе поруч зі святими, хоча відповідних чеснот у нього нема.

Він не вірить японцям і вважає, що вони боряться не за Христа.

Франческо Гарпа, якого зіграв Адам Драйвер, здається людиною із принципами, для якої віра не є сліпим механізмом, а духовним, що доповнює світобачення.

Та цьому герою приділяється дуже мало часу.

Ціна твоєї слави – їхні страждання, каже один з губернаторів Японії і португальському єзуїту.

І це підсумовує все кіно, яке промова Кріштована Ферейри, коли Себастіан Родрігес його знайшов.

Я бачив, що вони мили, я бачив, що вони мили, вони не мили за нічого.

Ні, вони мили за тебе, Родрігес.

Зазвичай він дуже гарний.

Не визначайте його від цього розуміння.

Мартін Скорсезе – режисер старої школи, яка дала поштовх розвитку нової, заклавши у неї все найкраще.

Вважається, що кожного десятиліття він створює культове кіно.

У свої 80 років він не припиняє працювати, вже давно досяг тієї точки, коли може розповідати саме про те, що цікавить його, виступає продюсером для дебютів, їздить світом, презентуючи стрічки, підтримує кінематограф у боротьбі за індивідуальність та щирість.

Скорсезе породжує все нові і нові генерації сценаристів та режисерів.

І це вкотре підтверджує визнання від не менш відомих творців кіно.

Його фільми для всіх і насправді мало для кого водночас.

Він працював у ледь не кожному жанрі кіно, створив ремейк, сімейний фільм, історію кохання у 19 столітті, документалістику, алюманахи, байопіки, містику тощо.

Скоро це завідомий протистоянням із Марвел, який свого часу рознесли журналами, бо на його думку у такому кіно нема откровення, таємниці чи справжньої емоційної небезпеки.

Так можна сказати і про велику кількість стрічок самого режисера, хоча певна художність і особисті переживання якісніше перекривають такі прогалини.

Його кіно здебільшого можна назвати нарисами, які не представляють історію від зачину і до кінцівки, а лише вирізають її кульмінаційну частину.

Скорсезе надає перевагу вже відомій музиці, аніж оригінальним композиціям, хоча над його кіно працювали Робі Робертсон, Говард Шор, Бернард Герман.

Монтаж часто містить багато прикрих недоліків, як і звук, а жінок Скорсезе не прописує, як і Крістофер Нолан.

Всі ці характеристики, здавалося б, ведуть до питання,

Чи переоцінений Мартін Скорсезе?

Із відповіддю так.

Але найкраще описав проекти режисера кінокритик Роджер Еберт, написавши, що ми можемо насолоджуватись фільмом Скорсезе з вимкненим звуком, або з увімкненим звуком і вимкненим зображенням.