Навіщо нам «Хороша погана дівчинка»?

Обмеження завжди породжували супротив, і кінематограф стає одним із перших, що демонструє свій протест.

Французька нова хвиля, що спровокувала зміни у всьому світі, лише з 1960-х нарощувала свободу, але ще у 1970-х у США існував жорсткий кодекс Хейза.

Не можна зображувати злочин, злодіяння, пороки та гріхопадіння, слід представляти морально правильні моделі життя, в шлюбі сім'я – це вища цінність, а позашлюбні стосунки нехай і доречні за сюжетом, щонайменше – негідна поведінка.

Але що такого у зображенні звичних речей, коли всі люди мають тіло і переважно однаково ним користуються?

Фуританство занадто впливає на розвиток суспільства, і коли ми дійшли до свободи у провокації, то натяки переросли у пряме зображення сексуальності та сексу.

На сьогодні людська сексуальність – це часто не інструмент, а самоціль.

Тим самим змінюється наш фокус прийняття.

Чи бачимо ми у цьому героя чи героїню, чи вкладає автор якийсь сенс у свій проект, чи ж це просто різновид порнографії із художнім відтінком?

Де ця межа між творчим підходом, якістю виборюваної волі у кінематографі та маніпуляцією?

Якщо ми не беремо до уваги агресивну-перверсивну поведінку, то що нам дає кожного року одне і те ж кіно про фізичний контакт між двома дорослими людьми?

По суті, до цього жанру сценаристи та режисери тепер додають краплю психології.

Погодьтесь, навіть у трилерах чи детективах ми не засуджуємо зло, а намагаємось його проаналізувати.

Тож, чим гірше міркувати щодо максимально побутових речей, коли й тим паче герої роблять все у межах законності?

Всі люди хочуть задовольнити свої потреби, а сучасний кінематограф незамислуватими діями їх досліджує.

Лише на прикладі хорошої поганої дівчинки ми можемо простежити за різними етапами сприйняття такого кіно.

На початку кампанія акцентувала свою увагу на сексуальності Ніколь Кідмен, на її попередній фільмографії, на образі, який викарбовувався десятиліттями, і те, як навіть культовий Стенлі Кубрик додав акторку у свій перший суто еротичний трилер.

До речі, цікавим є й те, що такої уваги не мав Харріс Діккінсон, хоча він був активно залучений до промо-компанії.

Все тому, що це не кіно для чоловіків у прямому сенсі, головною є жіноча лінія, проте вона зроблена доволі розумно, аби відповідати заклику щодо того, що будь-яка людина хоче бути почутою.

Вже після того, як всі стандарти і конвенційність були обговорені, глядачі та медіа дійшли з суті – психологічного аспекту кінорежисерки Халіни Рейн і віку героїні Ніколь Кідман.

Ми знаємо ці статті про те, як формуються стосунки, коли пара чи подружжя з плином часу може звертати увагу у взаєминах абсолютно не на фізичному, і про те, як медіа цьому, чи тим паче зворотньому, здивовані.

Всі етапи промоушену пішли на користь хорошій поганій дівчинці.

Жіноче кіно активно обговорюється, воно стало більш помітним, люди ще одним мейнстрімовим продуктом змогли усвідомити тезу, що невдоволення та проблеми треба проговорювати, а не накопичувати.

Основною проблемою, з якою зіштовхнулася трічка, стала суб'єктивність глядацького сприйняття.

Хороша погана дівчинка робить ухи саме в бік емоційності і переживань, але навіть у такому випадку це не тендітне ліричне кіно.

Ми не обговорюємо його об'єктивно, не говоримо про техніку виконання,

про побудову драматургії і можемо навіть уминути роль акторської гри, бо суть лише у тому, як зображена на екрані ситуація, вписується в наші життя, життя рідних та близьких, і чи є у цьому всьому сенс.

Відкритість тим паче на тему сексуальності отримує опір через надмірну простоту і перенасичення такого контенту на сьогодні.

Що дивно, так це звинувачувати режисерку у примітивності її проєктів, адже не всім фільмам має бути характерна глибина.

«Пороша – погана дівчинка» – це про правильні стосунки, коли обом добре, і про те, що хтось хоче, аби щось з'явилось саме собою.

Попереднє кіно Хеліни Рейн «Інстинкт» було таким же.

Жінка має роботу, повагу колег, але коли вона зустрічає іншого серед решти чоловіків, то не може припинити думати про нього, незважаючи на те, що він жорстокий гвалтівник.

Їй цікавить щось нове, екстремальне, дивне, і вже тут можна критикувати режисерку і водночас сценаристку.

Ми не розуміємо причини таких бажань.

Навряд чи це лише потреба бути за суспільно прийнятними рамками, оскільки героїня наражає себе навіть на пряму небезпеку.

До того ж, нам показують однозначно нездорові взаємини з матір'ю, які жінці є дискомфортними.

Ці деталі сценарій ніяк не розкриває.

Але це дещо пропрацювали у «Хорошій поганій дівчинці», де ми вже спостерігаємо за тим, як Ромі бачить рішучого молодого хлопця, який не боїться бути різким, як вона порівнює його зі своїм стабільним та чуйним чоловіком, якого соромиться.

Нам дають героїню у особі доньки, що відіграє роль збудника до подальших дій.

А також надії наприкінці фільму, що життя можна налагодити.

Це добре.

Тому тут однозначно є героїня, а сексуальність – не самоціль, а саме інструмент.

Складно піти на зміни, складно з ними змиритись, і ще складніше усвідомити, чи дійсно це потрібно.

Та чи не є занадто прямолінійним обговорювання стрічки у цьому ключі?

Як на мене, хорошу погану дівчинку варто розглядати значно ширше у контексті сучасного кінематографу та змін у суспільстві.

Безумовно, ми можемо підмітити той факт, що гучним проект став через стать героїв і вік, але не менш показовим є факт засудження образу, який втілив Антоніо Бандерас.

Сьогодення не може збалансувати потребу у чоловічій ролі в кіно.

Якщо це маскулійний образ, то дуже складно знайти межу, за якою настає токсичність і гіпрополізація характеристик персонажа.

Якщо він є звичайним і буденним, то глядач часто розглядає його або з боку фемінності, або з позиції слабкого героя.

то які ж риси повинні були приписати Якобу?

Він є люблячим чоловіком, який ніжно кохає свою дружину, що, здається, має тривожно-уникаючий тип прив'язаності, пишається доньками, проводить із ними час і ніколи не засуджує.

При цьому він не втрачає ту ж маскулінність, наприклад, нам демонструють сцену, коли він приймає зраду дружини, обмежує контакт, прагне самостійно проговорити все із Семюелем, але вдається і до простої бійки.

Виходить, ми хочемо бачити фільми про коханців, але у цьому має бути примарна глибина, а коли нам дають реалістичну історію з правильним героєм, то нам не цікаво.

Глядачу стає нудно, коли він бачить в себе чи щось знайоме, при цьому паралельно романтизує і сексуалізує серійного вбивцю, будь-кого перверсивного і далекого.

Риторичним є питання, чому зараз людям треба щось жорстоке, а не простий секс-пари, просте кохання, чому тепер не можна бути нормальним, але відповідь ховається у очевидному.

Цей конкретний фільм Халіни Рейн виражає нас самих, як би дивно це не було.