Найкращий фільм усіх часів

Колір гранату Сергія Параджанова розповідає про життя вірменського поета Саятнова.

Однак цей фільм не є біографією.

Як зазначив Параджанов перед початком стрічки, цей фільм не намагається розповісти історію життя поета.

Параджанов намагався відворити внутрішнє життя героя, його переживання, його любов, його біль, загалом через що проходив впродовж свого духовного та творчого життя Саятнова.

У цьому фільмі немає нічого з того, що ми привикли розуміти під словом «фільм».

У цій стрічці немає чіткого наративу, майже немає діалогів та зрозумілих персонажів.

Весь фільм побудований на символізмі та метафорах, які передаються через візуальні образи, створені Параджановим.

Власне, в цьому аспекті і полягає суперечливість цього фільму, адже зрозуміти, коли гранату не є простим завданням, якщо ви заздалегідь не знаєте, що означає та чи інша метафора.

Однак більшість глядачів, не будучи підготовленими до перегляду, все одно оцінили фільм, назовши його, якщо не найкращим, то одним із найкращих фільмів усіх часів.

За словами Мікеланджело Антоніоні, легендарного італійського режисера, колір гранату Параджанва приголомшлює своєю досконалою красою, а Мартін Скорсезе порівняв цей фільм з відчиненням дверей і переходом у інший вимір, де час зупинився, а краса розкрилася.

Так що робить колір гранату настільки унікальним?

Та чому, не тільки на мою думку, це найкращий фільм усіх часів?

Чисте кіно – це термін, який переважно посилається на авангардний напрям в кіно, який зародився у 20-х роках минулого століття.

Суть авангардного кіно полягає у використанні тільки тих елементів кіно, які не були запозичені з інших воїв мистецтва, наприклад, літератури або театру, зосередившись тільки на атрибутах рухомого зображення та його поєднанням зі звуком.

Іншими словами, авангардне кіно використовує візуальну складову в кіно разом зі звуком, щоб на основі тільки цих інструментів побудувати авангард.

Колір «Гранату» не можна повністю назвати авангардним фільмом.

Він запозичує ідею чистого кіно, щоб створити власний світ естетики, який неможливо створити в наративному кіно.

Не виходячи за його рамки, не використовуючи поетику,

Не роздягнувши кіно до його основ, не перейшовши межу реалізму в кіно, надуючи перевагу формалістичній ідеї кіно, судякої полягає в тому, що фільм є мистецтвом, а не відображенням реальності, де під реальністю мається на увазі логічний наратив, кадри та сцени, котрі легко опрацьовуються.

Раджанов дуже добре розумів, що кіно саме по собі – це візуальне мистецтво, і використовував це знання для побудови розповіді.

Якщо, скажімо, в звичайному фільмі інформація подається зокрема через діалоги, які штовхають сюжет вперед, то в випадку з колером гранату отримання інформації для подальшого розвитку сюжету відбувається виключно в показі тої чи іншої метафори, або тої чи іншої дії, яка в будь-якому випадку направлена на показ метафори.

Через цей підхід до сторітелінгу персонажі у фільмі рухаються радше як пантоніми з театральним відтінком до своїх рухів, тобто дуже експресивними, а емоції перейшли з емоцій зовнішніх в емоції внутрішні.

Тому вираз обличчя у персонажів майже завжди залишається одинаковим, від чого здається враження, що ми спостерігаємо за ожившими фресками, про що ми ще поговоримо.

Невідмінно від авангардного кіно, де камера переважно не є статичною, і де більшість сцен наповнені кадрами з подвійною експозицією, слоумоушеном, преломленням та іншими прийомами у зйомці, колір гранату знятий повністю на статичну камеру, переважно з одного ракурсу та в більшості випадків з загального плану.

Такий підхід до зйомки можна також знайти у ранньому кінематографі початку 19 століття.

Особливо хорошим прикладом буде один із засновників світового кінематографу Жорж Мельєс, який більш відомий своєю стрічкою під назвою «Подорож на місяць».

Мельєс був формалістом, який використовував інструменти кіно того часу, здебільшого джамкати, для створення тогоденної магії кіно.

Власне, як і Мельєс, так і Параджанов використовують статичні кадри з загальним планом

театральну експресивність акторів та звук для побудови своєї розповіді.

Що відрізняє фільм Міл'єса від фільму Параджанова в сюжетному плані, так це те, що у фільмі «Подорож на місяць» історія прямолінійна та зрозуміла, що, зокрема інших факторів, відрізняє цей фільм від авангардного жанру.

Тоді для Міл'єса та інших персонажів,

Першопрохідців кіно ці методи зйомки були єдиними засобами для розповіді історії в рамках тих технологій та ідей, які існували в кіно того часу.

Проте цей чистий підхід до зйомки якраз і дав зрозуміти, на що здатне кіно як таке, що в подальшому й розвинено ідею авангарду.

Колір гранату змішує у собі ідеї формалізму та авангардизму раннього кіно для створення стрічки, стиль якої повністю передає ідею чистого кіно, та робить цей фільм одним із найчистіших фільмів, коли-небудь зроблених.

Основною силою кінематографу є можливість перетворити низько статичних зображень в рухоме зображення.

Воно, як і статичне зображення, мають багато спільного.

Рухоме зображення та просте зображення працюють з композицією, наповненням простору та інформацією в кадрі, щоб на основі не тільки цих компонентів створити зображення.

Слово «зображення» можна зрозуміти буквально, тобто як синонім до слова «фотографія», або використовувати його інші трактування, говорячи, що зображення – це спосіб щось зобразити, використовуючи живопис, фотографію тощо.

Фрески, в тому числі, є однією із форм зображення, що відносяться до живопису.

Переглядаючи фільм «Кольор гранату» можна зловити себе на думці, що Переджанов буквально оживає зображення.

Адже у фільмі ми можемо побачити кадри, які побудовані за наступним принципом.

Загальний план переважно з прямого ракурсу, де персонажі стоять або у профіль, або в анфас.

В залежності від глибини кадру на передній простір кадру завжди виступає персонаж або персонажі, а задній простір кадру характеризується або стіною, або іншими персонажами.

На задньому або передньому просторі кадру може бути предмет, котрий рухається сам по собі, що додає відчуття, наче ми перебуваємо у сні.

Іноді увесь простір кадру побудований без глибини, тобто все відбувається або на задньому, або передньому просторі кадру.

Що цікаво саме у загальних планах, та чому я на це акцентую увагу, це тому, що їхня побудова дуже подібна до побудови фресок, зрештою, вірменських, де персонажі теж стояті або у профілі, або у анфас, з загальним планом та різними глибинами простору.

Ще враховуючи той факт, що персонажі дуже рідко коли говорять, а предмети та емоції читаються так само, як фотографії, про що я би хотів поговорити детальніше.

У нас фундаментальних різниць фотографії та кіно полягає у нашому сприйнятті простого та рухомого зображення.

Простий знімок дає нам мало інформації щодо того чи іншого суб'єкту або об'єкту, зображеному на ньому.

Адже знімок – це один короткий відрізок часу, який був законсервований фотографією, на відміну від рухомого зображення, де час передається в значно більших об'ємах.

Дивлячись на фотографію, ми аналізуємо її, стараючись розуміти зображення за межами зображеного, тобто уявляємо, що саме хоче нам сказати той чи інший знімок.

Проте в рухомому зображенні через достатню кількість інформації нам не сильно потрібно вмикати уяву, адже це буквально робиться за нас.

Звісно, не можна сказати, що ця теорія працює на усі фільми, однак правило показу, а не розказу, якраз і відноситься до цієї теорії.

У випадку з колером гранату, рухоме зображення у фільмі аналізується нами так само, як просте зображення, через недостатню кількість вербальної інформації та інформації загалом.

Власне, через цю унікальну побудову кадру та підхід до сторітейнгу, рухоме зображення у цьому фільмі можна буквально вважати рухомим зображенням, цепто знімком, у якому з'явився...

Цей підхід є радше унікальним в кіно та рідко коли зроблений з такою майстерністю, як це зробив Параджанов у своєму фільмі.

Що робить цей фільм унікальним в своєму роді, демонструючи, на що здатне рухоме зображення в найчастішому його прояві.

Сюжет цього фільму досі залишається повністю нерозгаданим.

Причиною цього є різні трактування «Колір гранат», а точніше різні розуміння метафору цій стрічці.

Крім цього, через нелегку долю прокату цього фільму та радянську цензуру, через яку пройшла ця картина, деякі кадри та сцени були перероблені або вирішені.

Версія коєру гранати, яка показувалась в Радянському Союзі, була перемонтована Сергієм Юткевичем за проханням цензорів, через що сенс фільму сильно постраждав.

Назву фільму також було змінено.

В оригіналі фільм мусив назву «Саят Нова».

Так давно була відреставрована версія Сергія Параджанова, яку показували тільки в Єрменії.

Проте у цій версії також висутні деякі кадри та сцени, адже цю версію також не обійшла цензура.

За словами асистента Сергія Параджанова Левона Григоріана,

Оригінальний негатив фільму після монтажу було вилучено, тому Параджанов не мав можливості зробити саме ту версію фільму, яку він хотів.

Втім, якимось чином, оригінальний негатив фільму уцілив після 30 років завершення зйомок, що дало змогу Ливону Григоріану зробити цифрову копію вирізаних сцен, щоби на їх основі уточнити деякі метафори та розповісти, яке було бачення Параджанова щодо сюжету загалом.

Вже в першій новелі, яка розповідає про дитинство Саят-Нови, були вирізані деякі кадри, що затруднило розуміння цієї сцени.

В фільмі немає чіткого пояснення, чому батьки ховають малого Саят-Нова під ганчірками.

Дехто вважає, що це символізує народження Саят-Нови, адже закадровий голос, який був доданий вже після цензури, цитує ривок з Біблії, де говориться про створення Богом людства.

«У Єльб, вєцірурт, орє, нєгам, асват, асат».

Арт Араренк Март.

В оригінальному негативі все пояснюється тим, що батьки намагаються захистити його від грузи, тому і ховають під простинями.

Крім цього, цей кадр важливий ще тим, що в ньому присутнє вікно.

Це саме вікно ми побачимо пізніше у фільмі, а саме на похоронах матері Саят Нове.

Тільки в цій сцені це вікно показує вже не світ дитинства, а світ страждання і болі.

В цьому епізоді також співається найвідоміша пісня Саят Нове «Світ – це вікно».

Центральним сюжетом у цьому фільмі є приречена любов Саятнови та принцеси Анни.

Ви можете помітити, що обох персонажів грає одна людина.

На це рішення Параджанову надихнули персидські картини, де закохані часто були подібні один на одного.

Крім цього, одяг, а точніше кольори на ньому служать своєрідною метафорою на духовний стан героїв.

Після того, як Пет та його кохана принцеса Анна дізналася, що їхня любов приречена на страждання і що в ній немає нічого, окрім фізичної пристрасті, ми бачимо сцену, яка подібна до першої сцени, де закохані були разом.

Однак цього разу колір на одязі змінився з синьо-білого на червоно-чорний.

Паражанов використовує контраст між кольорами як трансформацію героїв, говорячи тим самим, що чорний та червоні кольори мають свою метафоричну силу, котра вказує на страждання.

Мараджанов наголошує на важливості червоного кольору і вводить його вже в початковій сцені.

Кадри червоних гранатів і ножа з кров'ю, які в ритмічному монтажі зіставлені з розкритою книгою поезії Саят Нови, вказують на особливий зв'язок між ними.

До речі, використання червоного кольору також можна зустріти в тінях забутих предків, з подібними мотивами до тих, які були описані вище.

Після розчарування в коханні Саятнова йде в монастир, покинувши світське життя, перейшовши в життя духовне, одягнувши чорну ризу.

Зверніть увагу на те, як у цьому кадрі зображений сам монастир.

Параджанов хотів підкреслити ізольованість монастиря, затемнивши все навколо нього.

В слабому монастирі поет відкриває для себе релігію.

Власне, релігія – це один із основних мотивів цього фільму, пори з мотивами пристрасті та страждання.

В монастирському житті Саят бореться з людськими пристрастями, через що сильно страждає.

Його ні на мить не покидають думки про дитинство та кохання, що Параджанов майстерно візуалізував в сані сну Саятного.

Пізніше в фільмі вже старий Саят Нова зустрічає весну, останню в його житті.

Неминуча смерть, яка скоро зустріне поета, подається переджановим у вигляді ягня, яке в релігії означає смерть платою за гріх.

Цей мотив також можна зустріти в тінях забутих предків.

Саят зустрічає свою смерть у храмі, де до вічного запокоєння його проважає Діоніс, бог рослинності та родючості.

Після чого поет співає свою останню пісню, і його голос увічнюється в стінах та ковшах храму, який потім відлунався в голосах інших людей, які знайшли в піснях та віршах саят нови, як і страждання, так і радість.

Поет помирає в білому одязі, білий, як символ чистоти душі.

Сергій Параджанов – це безсумнівно видатна людина.

Багато з його знайомих відзивалося про нього як про вільну людину.

Вільну в душі та в своїй творчості.

Для Параджанова завжди була важлива свобода у всьому, чим він займався.

На жаль, це не дуже подобалося Радянському Союзу, який він не боявся критикувати.

Його кинули за грати.

звинувативши в гомосексуалізмі, що, звісно, було неправдою.

Справжньою причиною його арешту був страх радянської влади до надмірно свободної людини.

Кожен день на протязі чотирьох років він створював колажі, писав сценарії тощо.

За його словами, це була єдина річ, яка не дала йому повністю впасти духом.

Після арешту Параджанов зняв ще два фільми – «Легенда про Сурамську фортецю» та «Ашик Кіріб».

В планах у Параджанова було зняти фільм про своє дитинство.

Однак ще на ранніх стадіях зйомок фільму Параджанов покинув життя.

Один із його сценаріїв, який Параджанов писав сидячи за гратами під назвою «Лебединого зерозона», він подарував Юрію Ільєнко, відомому українському режисеру, який разом з Параджановим знімав «Тіні забутих предків».

Сюжетом цього фільму послужили байки та розповіді, які Параджанов чув сидячи за гратами.

Однак основним мотивом цього фільму є критика вже давно зламаних «Серпа та молота».

Цей безумовно геніальний фільм є своєрідним останнім висловлюванням Параджанова щодо СРСР, яке принесло йому багато страждання в його життя.

Стилістично це дуже похмурий фільм, проте це не відміняє того факту, що «Лебедина озеро Зона» – це безумовно один із найкращих фільмів, знятих в Україні.

Кіноспадщина Сергія Параджанова є безумовно великою.

Його унікальний стиль в кіно назавжди затвердив його як одного із найкращих режисерів світового рівня.

Його душевна чистота і свобода прослідковуються в кожній його роботі.

Великий майстер, котрий відродив поетичне кіно в Україні та назавжди змінив кінематограф фільмом «Саятнова».

Дякую за перегляд!