«Носферату» Роберта Еггерса: німе кіно чи сучасний хорор?

Чи могли А24 2013 року передбачити, що їхня підтримка виключно нішевого, незалежного і часто саме молодіжного кіно породить своєрідний феномен?

Це все було б неможливим без найважливіших учасників цих процесів – режисерів та сценаристів Роберта Егерса, Арі Астера, Девіда Лоурі, Джонатана Глейзера та інших.

На сьогодні перші два кінематографісти досягли того медійного успіху, коли активний глядач стежить за кожним анонсом майбутнього проекту, що і сталося з новим «Носферату».

Якщо Роберт Еггерс для створення цього фільму надихався масою культового кіно, разючи різних режисерів різних країн, чи залишився у його стрічці оригінальний стиль та чи привніс він щось нове?

Вершиною його поєднання поп-культурного та авторського залишається «Відьма».

«Маяк» став ключовим проєктом для синефілів, але думки про Варяга дуже розділені.

У сценаристіці є умовне загальне правило – сторінка рівна хвилині хронометражу.

У егерівському кіно все працює фактично за цією логікою, наприклад, маяк, що складається з 88 сторінок, йде протягом 110 хвилин.

Сценарії цього режисера не мають щільних монологів чи діалогів і нам більше продають сеттинг, образи та емоції, тому Роберт Егерс завжди багато уваги часу приділяє препродакшену і є хорошим режисером-постановником.

Впродовж написання історії він перейшов від балансу діалогів із поясненнями до того, коли сторінки є суцільним описом із ремарками.

У «Носферату» Егерс поєднує підхід до «Відьми» і «Маяка», де ми більше заглиблюємось у атмосферу та місцевість без зайвих слів.

Саме через це можна говорити про те, що нова адаптація Дракули Брема Стокера цікава з боку розробки сценарію.

І у кінематографі ми отримали стрічку, що формою німого кіно є ближче до оригіналу Носферату «Симфонія жаху» 1922 року Фрідріха Мурнау, аніж до сучасного хорору.

Переглянемо одну зі сцен на початку, коли Томас Гаттер відправляється до замку Орлака на вершині гори недалеко від Богемії.

Активна композиція змінюється поодинокими струнносмичковими, але головне те, що ми бачимо – суцільний холод, відчуженість та напруга через невідоме.

Якщо ми вимкнемо всю музику, або ж навіть залишимо її як фон у німому кіно, легко помітити те, що сюжет рухають не слова.

Перед нами сільське життя ромів, молодик на ганку при вході до будівлі, і нам дають зрозуміти, що для общини він щось та й значить, бо його сміх підхоплюють.

Образ старшого чоловіка теж виважений, і невеличкий діалог, який додає Егерс, фактично не містить інформації, бо ці люди навіть спілкуються різними мовами.

Звідси ми дізнаємось лише те, що Томас залишиться на ночівлю саме тут.

Не менш важливо і те, як розвиваються наступні нічні сцени.

Нам не додають скрімери, страшний грим чи надмірність у звуці.

Навпаки, глядачам та героям керує тиша.

Тому інколи у Носферату і взагалі відсутні аудіальні елементи.

Що ще поєднує фільм Роберта Егерса зі старим кінематографом, так це симбіоз німецького експресіонізму із романтичною готикою.

Експресіонізм у 20-х роках минулого століття створював жах через викривлену реальність та психологічний стан, тоді як сучасний хорор працює через гіперреалізм, насильство або атмосферу невідомого.

Но сфера ту розкривається крізь почуття тривоги і прихованої загрози у посиленій гіпроболізації.

Ви можете бути фанатами Lily Rose Depp чи ні, проте її надмірна акторська гра вкладається у логіку команди створити кіно, яке знімали ніби саме під час тих подій.

На початку ХХ століття театр все ще мав перевагу над кінематографом, що лише розвивався, актори перебільшували емоції та рухи, і це у свою чергу відповідало вимогам ранніх фільмів, де камера не могла передавати тонкі нюанси.

Я не пам'ятаю, коли він спочатку зібрав Носфрату.

Він прислав мені скрипт, я думаю, у 2015 році.

Цей фільм не експресіонистський, це романтичний фільм.

Це не 1922 відео з 1838 року, це 1838 відео з 1838 року.

Я думаю, якщо хтось бачив яке-небудь арт, то це були б паніні, а не фотографії.

Тобто, який був стиль паніні в той час?

Романтичний фільм.

Це другий фільм Роберта Егерса після «Відьми», коли жінка стає головним персонажем твору, і у цьому одна із набагатьох відмінностей його носферату від носферату Фрідріха Мурнау.

У 1630-х у Новій Англії самотньою була Тома Сін, а її родина переживала кризу через суцільну зневіру та страх.

Тепер же ми бачимо юну Елен, якою стрічка починається і закінчується, вона впливає на формування наших переживань та напруги, безпосередньо стає причиною всіх жахів, які стануться пізніше, а не є ледь не випадковою жертвою.

З цим також приходить і сексуалізація, що не дивно, коли головну героїню грає Лілі Роуздеп.

Хоча у певному сенсі вона і сама стає спокусницею ще до своєї ролі рятувальниці міста.

Професор у виконанні Вілема Дефо навчає її, що перемогти злом можна, відкривши його у собі, хоча дівчина всіляко відкрещується від того, що вчиняла якось погано, адже лише слухала своє єство, яке хотіло спілкування та взаємин.

У цьому Томасіни з «Відьми» та Елен із «Носферату» дуже схожі.

Щиро люблячи своїх близьких та рідних, вони перебувають під впливом злих духів, самі того не усвідомлюючи.

Завжди мені цікавилося те, що Еллен стає героїною до кінця фільму.

І я думав, що це зробить інспірацію від оригіналу.

Що, якщо це її фільм?

Що, якщо ми бачимо його через її очі?

Можливо, для фільму можна бути більш емоційною та психологічною.

І в оригінальному фільмі вона називається «Семнамбуліст», і «Сліплокери» з 19-го року були вважені можливими побачитися в іншому світі.

І це сталося зовсім інспіраційним, перш за все, розуміючи Мордау-фільм трохи краще, але також розуміючи, хто цей персонаж може бути.

Фрідріх Мурнау створив із Орлока метафору неконтрольованих епідемій, але Роберт Тегер знову наширував проблему людської природи, на що ми здатні коли у розпачі.

Чи зробив режисер щось нове у екранізації відомого твору Дракула Брема Стокера?

Тепер перед нами також могутній та страшний образ Носфераату, Орлока, набуває нових сенсів.

Він стає не лише узагальненим ворогом кожного, а радше підкреслює людські недоліки.

Це та тематика, яку глядач завжди міг знайти у кіно Роберта Егерса, прослідковуючи всього лише скільки сценарій пропише героя через діалоги і скільки через обставини та місцевість.

Режисер добре зробив свою роботу на всіх етапах, тому однією з претензій до Носферату є те, що сюжет зрозумілий.

Ми бачили адаптацію його першоджерела у різних проявах – від культового хорору до еротики Френсіса Форткопполи.

Сучасний глядач складно сприймає переосмислення твору, навіть якщо це режисер, до якого ставляться тепло за замовчуванням.

Егерс же після свого наступного перевертня зніме сиквел «Лабіринта», а отже, оригінальний, авторський та простий концепт, характерний його сценаріям, вступає у непросту копродукцію зі сприйняттям.

Нам залишається лише подумати щодо того, чи стали його роботи гіршими тільки через вплив комерційного кіно, чи ми просто проєктуємо на Роберта Егерса свої сподівання.