Про екуменізм та політичне православя

Опис:

Що ж таке «політичне православ’я»? І які загрози воно в собі несе? Вже з самого цього словосполучення видно, що йдеться про спроби поєднання православного віровчення з політичною діяльністю. Звісно, Православна Церква завжди прагнула охопити своєю пастирською опікою всі сфери життя людства, і політика тут не є винятком. Блаженніший Митрополит Володимир завжди казав, що Церква є відкритою до спілкування і з державними органами, і з різними політичними силами. Разом з тим, Його Блаженство наполягав, що «співробітництво Церкви і держави ні в якому разі не означає, що Церква підтримує ту чи іншу форму державного устрою, або ту чи іншу політичну ідеологію». Блаженніший Володимир підкреслював, що Церква не може брати участі в політичній боротьбі, передвиборчій агітації, кампаніях на підтримку тих чи інших політичних партій, громадських і політичних лідерів. Отже позиція Церкви в цьому питанні є цілком очевидною і зрозумілою. Тим не менше, у 1990-ті рр. в нашій Церкві почали з’являтися різні громадські організації, які активно пропагували не тільки церковні, але й суто політичні ідеї. Так народився специфічний феномен, який отримав назву «політичне православ’я». Хоча самі активісти «політичного православ’я» завжди заявляли, що вони пропагують лише церковне вчення і нічого більше, насправді вони поширювали різні форми політичної ідеології в своєрідній релігійній обгортці. Прихильники «політичного православ’я» посилалися і на Святе Письмо, і на догматичне вчення Церкви, і на канонічні постанови, і на праці святих отців, однак усі ці тексти вони використовували дуже вибірково. Те, що підходило для виправдання їхніх ідей, те активно цитували, а те, що їм не подобалося, те замовчували. Тому інколи церковне вчення в їхньому викладі змінювалося до невпізнанності. Сучасні релігієзнавці називають подібні явища «політичними релігіями». Це специфічні форми релігії, які спрямовані на виправдання політичних дій. «Політичні релігії» є своєрідним гібридом релігії та ідеології. Звісно, вони виникають не тільки в православному середовищі. «Політичні релігії» існують і в інших християнських конфесіях, і в інших релігійних спільнотах. Прихильники «політичних релігій» дуже легко запозичують суто політичні методи боротьби. Для них є типовим не просто негативне, а навіть агресивно-нетерпиме ставлення до своїх опонентів. Є характерним і те, що ідеологи «політичних релігій» зазвичай найбільш жорстку критику спрямовують проти своїх же єдиновірців, які не поділяють їхніх поглядів. Слід наголосити, що «політичні релігії» є сучасним явищем. Хоча вони зазвичай намагаються представити себе як древню та найбільш «чисту» форму тієї чи іншої релігії, однак насправді «політичні релігії» є продуктом нового часу. Для ідеологів «політичних релігій» є типовим своєрідний еклектизм. Вони дуже легко поєднують елементи різних ідеологій. Інколи це поєднання буває абсолютно несподіваним. Зокрема, «політичні релігії» дуже часто запозичують елементи соціалістичної або навіть комуністичної ідеології, хоча комунізм є за атеїстичним вченням (надзвичайно яскравим прикладом є так звані православні сталіністи). Усі ці загальні характеристики «політичних релігій» є вкрай важливими для вірного розуміння тих викликів, з якими стикнулася Українська Православна Церква в роки предстоятельського служіння Блаженнішого Митрополита Володимира. На межі 1980-90-х рр. після довгого періоду державного атеїзму Церква отримала можливість вільного існування. До храмів стали масово приходили люди, які не мали ані церковного виховання, ані знань про церковне вчення, ані досвіду церковного життя. Однак, ці мільйони людей мали сильну духовну жагу та прагнули заповнити той ідейний вакуум, який з’явився внаслідок краху комуністичного проекту. Досвід показує, що саме серед таких людей дуже легко розповсюджуються різні форми «політичних релігій». Тому недивно, що серед новонавернених православних християн у 1990-ті рр. набуло популярності «політичне православ’я». Цей рух захопив тоді, перш за все, Росію, але розповсюдився і за її межами. Можна виділити такі характерні ознаки цієї ідеології: • Монархізм. Прихильники «політичного православ’я» наполягають, що тільки монархія є прийнятною для Церкви формою державного устрою. • Імперське мислення. Активісти «політичного православ’я» з особливою симпатією ставляться до імперій. Вони вважають, що Росія є спадкоємицею Римської та Візантійської імперій. Тому вони повністю підтримують імперські амбіції правителів сучасної Росії. • Особлива есхатологія. Активісти руху вважають, що Росія, як спадкоємиця древніх імперій, протистоїть антихристу, який має невдовзі прийти в цей світ. Росію вони прямо ототожнюють з так званим «катехоном», який перешкоджає приходу в світ антихриста.