Тарас Григорович Шевченко, Устим Кармалюк, Михайло Кравчук

Наша гордість української нації, Тарас Григорович Шевченко, містівець українського народу, відомий у всьому світі, не лише в Україні.

Він був людиною універсальних талантів, займався не тільки віршами, але ще й драматургією, малюванням, політичною і громадською діяльністю.

Вся його творчість присвячена українському народу і рідній землі.

Поет найбільше мріяв про те, що настануть часи, коли українська земля і люди стануть вільними, коли в Україні будуть поважати українську мову, історію і культуру.

А народився він у селі Моринці біля Черкас і походив з козацько-бойківської родини.

Прапрадід поета по батьковій лінії був кошовим писарем у козаків.

Дідусь Іван Андрійович Грушівський-Шевченко походив з української шляхти.

Юридично перебуваючи в статусі кріпака, він і сам мав кріпака і кріпачку.

А батько поета Григорій Іванович Шевченко був кріпосним селянином.

Мати Катерина Бойко походила з бойківської родини, яка проживала на Прикарпатті.

Бачите нас на Прикарпатті?

Так, я знав про це.

А потім згодом переїхала у Моринці на Черкащину.

В сім'ї Тараса було ще два хлопці і чотири доньки.

Загалом їх було семеро дітей.

Життя поета було непростим.

24 роки Тарас був кріпаком, 11 років перебував під слідством на військовій службі і в засланні.

І лише 12 років життя був відносно вільною людиною.

Із 47 років, лише 12 років був вільною людиною.

Дитинство Шевченко провів у рідному селі у Кирилівці.

Вже з маличку Тарас проявляв цікавість до поезії і малювання, а в 8 років пішов на роботу до дяка, де потайки вчився грамоті.

Тарас Шевченко завжди з любов'ю згадував той випадок, коли малим пішов шукати залізні стовпи, що підпирали небо, і заблукав у полі.

Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли до Кирилівки.

У 1846 році Тарас Шевченко вступив в Кирило-Мефодіївське братство і написав революційну збірку «Триліта».

Саме за ці твори у 1847 році поета заарештували і відправили в заслання в Орську фортецю.

Там він служив солдатом.

Старообрядці, які познайомилися з поетом на засланні, вважали його мучеником за віру.

Микола І видав був наказ, який забороняв поету писати та малювати.

Але всупереч суворій забороні Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, які йому вдалося переховати і зберегти в чотирьох таких маленьких захалявних книжечках.

Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, довчав їх пісні, мову, легенди і малював сценки з їхнього побуту.

Тараса Шевченка, звали його в Казахстані Акин Тарази, дуже цінували казахи і вважали своїм.

Попри те, що той носив мундир чужої армії, був іншої віри, іншого звичаю і належав до іншої цивілізації.

Шевченко в очах казахів належав до касти акинів, навіть шаманів, адже він вмів малювати, і казахи довіряли йому настільки, що навіть позували перед ним для його картин.

А це було неприпустимо для людей, які сповідують іслам.

Хоча це був не зовсім правовірний іслам, бо надто багато в ньому було язичництва, залишків прадавнії віри в магічні сили природи.

Але цього мало, щоб завоювати довіру.

Треба було стати членом одного з родів, кланів, що утворюють певну ієрархію.

Аксакали, чиї діди пам'ятали ще про Тараса Шевченка, стверджували, що неофіційною дружиною Токал була казашка Катя, молодша від нього на 20 років.

І в них було двоє дітей – хлопчик і дівчинка.

Саме вона зображена на його одноіменній картині «Казашка Катя».

Три роки потому Катю віддали заміж за іншого, і в неї було ще кілька дітей.

Але про Тарасових їй заборонили навіть згадувати, так як Катя належала до воєвничого роду Адай, що займає одне з найпочесніших віз серед інших казахських родів.

Насчатки Тараса роду Муалім Адай є хранителями його пам'яті уже понад 150 років.

В 1857 році Тарас Шевченко повернувся з заслання, але йому було заборонено постійно перебувати в Україні.

Попри це поет приїжджав в 1859 році на Батьківщину.

За ним тоді наглядала поліція, і він знову змушений був повернутися до Росії.

Освіта в нього була всього два класи.

Здобув він її в церковно-приходській школі –

Проте поету вдалося створити одну з найбільш популярних книг української класичної літератури.

Мова йде про Кобзаря, в якому зібрано всі перлини знамиста його творчості.

Кобзар було перевидано понад 8 мільйонів разів і перекладено більш ніж на 100 мов.

В Черкасах навіть створено цілий музей, присвячений цій віршованій збірці.

Радянська пропаганда намагалася зобразити Шевченка атеїстом.

Революціонером!

Більшовицьким!

Постійно акцентувала увагу на зневірі поета в існуванні Бога.

Втім, слово «Бог» у Кобзареві зустрічається 630 разів.

Також Калина, символ України у своєму Кобзарі, Шевченко вжив це слово 385 разів.

Всього Шевченко написав 237 творів.

Крім Кобзаря, у Шевченковій спадщині є і прозові твори, такі, наприклад, як драма «Назар Стодоля».

І навіть повість є російською мовою.

Тому росіяни кажуть, що Тарас Шевченко їхній поет.

У їхнє все, все, що вони вкрали і привласнили,

Насправді на Єву і на їхньому умовному письмі все їхнє.

Тільки творчість та роса належать Україні і всьому світу.

Але москалі думають, що їм.

Ну нехай так думають.

Перший в Україні буквар з'явився завдяки Шевченку.

Саме Шевченко.

Він надрукував його власними коштами у 1861 році, перед смертю.

Книга вийшла накладом у 10 тисяч примірників і була призначена для навчання грамоти у безкоштовних школах для бідних дітей.

Буквар містив азбуку з друкованими та прописними літерами, тексти для читання, цифри, таблицю множення, переспіви псалмів Давидових і п'ять щоденних молитв.

Бачите, такий був буквар.

Однак згодом той буквар був заборонений і вилучений з метою нерозповсюдження недільними школами.

І це незважаючи на те, що нічого в себе противного законом не заключає, як говорилося в доносі, але все одно заборонили.

Намалював також Тарас Шевченко 1300 картин, але до нас дійшли лише трохи більше 800 робіт.

Тараса Шевченка були проблеми зі здоров'ям.

Він підірвав свій організм на засланні.

Тому свій 47-й рік народження поет святкував у важкому стані.

Вже був дуже хворий.

Останні дні свого життя він провів у Петербурзі.

І за день до своєї смерті, у свій день народження 9 березня, поет попрохав свого вірного друга Григорія Чистахівського, щоб у разі його смерті похорон відбувся у місті Канові.

Але тоді поховали його на Смоленському кладовищі.

Тому і існують дві могили Тараса Шевченка.

Перша знаходиться у Петербурзі на Смоленському кладовищі, а друга на Чернечій горі поблизу міста Канів.

І лише останнє бажання, заповідь митця виконали лише через два місяці.

Пам'ятаєте його заповідь, пане Василь?

Так, Любов Васильівна.

Мені здається, кожна українська душа його пам'ятає.

Я так підодрюю, Любов Васильівна, що ви хочете прочитати?

Я хочу, щоб ви прочитали.

Заповідь?

Заповідь.

Тоді я почну?

Я почну з пам'яті, бо, насправді, я давно не читав заповідь.

А ви продовжите?

Давайте.

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Україні милі Щоб лони широкополі І Дніпро, і кручі Було видно, було чути Як реве ревучий

Як понесе з України у синіє море кров ворожу, отоді я і лани, і гори все покину і полину до самого Бога молитися, а до того я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте кайдани порвіти і вражою злою кров'ю волю окропіти.

І мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній новій не забудьте пом'янути не злим тихим словом.

Я би хотів, щоб українці хоча б на йоту могли віддатися служінню та любові України, як наш Тарас.

Прошу вас, любові сільні.

Але, межай, не всі українці прислухалися до слів пророка.

«Прости, Тарасе, не почули твоїх думок тяжких слова».

Ти нас будив, а ми поснули, В брехні сп'яніла голова.

Ти плакав гірко, мов дитина, Що тулиться в тепло грудей, Коли смердюча павутина Душила мороком людей.

Ти звав овець супротивовка, Ти проти вітру хвилі гнав, Коли ж душа твоя пожовкла, Про волю кобзою стогнав.

Ти нам волав із того світу Про чужоземців і заброд, Словами гори заповіту Ти закликав глухий народ.

Ми не почули слів пророка Твій клич омріяних свобод І нині правда ця жорстока Твоя найтяжча з нагород Прости, Тарасе, що не чули Як кликав до борні колись Прости нас, батько, що поснули Прости, що пізно піднялись Тепер спокутувати треба Вже посвітліла голова Благослови, Тарасе, з неба Щоб стали справою твої слова

Цей прекрасний вірш прости Тарасе написав Василь Ковтун до дня народження Тараса Григоровича Шевченка.

Як проникло, Любов Васильівна, Боже, Тарас своїм прикладом на генному рівні, мабуть, українцям дає можливість підсилити своє коріння.

І щоб українці відчули лед Тарасову посилу, мабуть, через творчість поетів,

І в даній ситуації, пана Василя, іде цей твір з ваших уст, Любов Васильевна, але з тексту Василя Ковтуна.

Дуже проникливо.

Ну знаєте, людина, яка любить Україну, все, що пов'язано з творчістю за Україну, за українців, мабуть, стрепетом слухає, а ви в даній ситуації прочитали.

Я вам безмежно вдячний.

Дуже здорово, що саме він... Дякую Василю Ковтуну, що він дуже гарно пише вірші.

І він пролунав у нашій передачі, ми йому вдячні.

Це буде таким невеличким доробком.

Ми це все ширимо у світ широкий.

З вашою допомогою, Любов Васильівна.

Дякую.

Дякую вам і хочу ще сказати, що Тарас Григорович Шевченко – це єдина особа у світі, в якій поставлено найбільше пам'ятників у світі.

1385, з них в Україні 1256, в Казахстані 16, в Сполучених Штатах 9, в Канаді 9, в Білорусі 6, в Польщі 5, в Молдові 4 і в інших країнах там вже по 3.

А перший пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку було відкрито у 1881 році, до 20-річчя від дня смерті геніального українця, у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлаг.

Нині це місто Форт Шевченко називається у Казахстані.

Іменем Шевченка названо багато населених пунктів та географічних локацій по всій планеті.

Його іменем названі також кораблі.

Його зображення друкували на державних грошових купюрах, поштових марках.

На його честь випущено ювілейні монети і засновано премії.

І окрім того, на Чеськобзаря названа гірська вершина Північного Кавказу висотою 4200 метрів, морська протока в Аральському морі і навіть кратер на Меркурії діаметром 137 кілометрів.

Вклад Тараса Григоровича Шевченка в культурну спадщину українського народу просто неоціненний.

Це скарб, який наша нація має оберігати, як зіницю ока, адже в ньому закарбована вся душа українського народу.

Абсолютно погоджуюсь, Любов Васильівна, повністю з вами.

І вам, слава сині гори, кригою укуті, і вам, лицарі великі, Богом незабуті.

Борітися, поборете, вам Бог помагає.

За вас правда, за вас слава і воля святая.

Браво, Любов Васильівна!

Ці крилаті слова Тараса Григоровича прочитав Сергій Нігоян.

Прикро, він загинув, але мені здається, кожна людина, яка чула, як Нігоян читав, тому завжди, чуючи ці слова, неумируючи, я завжди згадую Сергія Нігояна.

Дякую вам, Любов Васильівна, що ви прочитали.

Дякую, пане Василю.

Давайте перейдемо до наступних наших видатних українців.

Перейду до Устима Якимовича Кармалюка, який народився 10 березня 1787 року.

Це такий фольклорний шляхетний розбійник, як його називали, український народний герой.

Народився він в селі Головчинці, нині це село називається Кармалюкове, на Вінниччині, у родині Кріпака Якима Кармалюка.

У віці 17 років його забрали до панського двору.

Хлопець був роботящий, але непокірний.

Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою керувати, і тому вирішив віддати його на 25 років до царської армії.

Але Устин втік і згодом очолив ватагу кріпаків та військових дезертирів, що нападали на маєтки панів.

В 1817 році московські жандарми схопили Кармелюка і вперше Кам'янець-Подільський військовим судом він засуджений був до страти.

Але в останню мить подільський військовий губернатор Бахметів замінив смертну кару 25 ударами батогам, тавруванням указними знаками розпеченим залізом і засланням на 10 років сибірської каторги в Іркутську губернію.

Та невтомний отаман у 1818 році буквально через рік втік з В'ятської етапної в'язниці і повернувся на Поділля.

Він діє в околицях Бару і Балтському повіті, маневруючи під облавами каральних військ, окупаційної адміністрації і скрізь піднімаючи селя на повстання.

За словами тих, хто знав або бачив Кармелюка, Устин не дуже був високий, але був кремезний, був такий плечистий і дуже сильний і розумний лицар.

Не любив грабіжників, сильно карав даремних злодіїв.

Житий села Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармелюк відібрав багато золота у місцевого здирника і роздав бідним обідреним жінкам, що йшли по дорозі.

І на прощання сказав, беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть.

А як мене десь вб'ють, споминайте Кармелюка.

Його дружина і діти так само піддавалися репресіям і гонінням.

До піймання повстанського ватажка долучилася місцева шляхта, і його тоді впіймали.

Під посиленою охороною Кармелюка закованого кайдана і прикутого довоза відправили до містечка Літена в тюрму, а потім його запроторили в кабінет з подільського фортецю, з якої він разом з іншими в'язнями організував знову втечу, попередньо розброювавши вартових.

Під час течі зазнав поранення.

Його прикували залізними ланцюгами до камінного стовпа в одиночній камері у Папській вежі Юлія ІІ, яку згодом назвали також Кармалюковою.

За спробу втечі з в'язниці 1824 року він був покараний на Кам'янецькому майдані 101 ударом батогом, випіканням тавра на чолі і засланням на вічну каторгу до Сибіру.

а дружину Кармелюка наказали різками і місячним арештом за те, що допомагала переховувати чоловіка.

Загинув славетний подільський отаман Устим Кармелюк у ніч на 10 жовтня 1835 року, потрапивши в засідку через зраду.

Вбив Кармелюка шляхтич Рудковський.

За переказами, його було вбито не кулею, а срібним замовленим гудзиком.

Тіло повстанського ватажка ще кілька днів возили селами, щоб залякати селян.

Після цього московський цар Микола І викликав вбивцю до Петербурга на оудієнцію і особисто нагородив його діамантовим перстнем.

іменем Кармелюка в багатьох містах України названо вулиці.

Про нього знято багато фільмів, написано оповідання, повісті, романи, драматичні твори, а також про Кармелюка написано оперу і пісню «За Сибіром сонце сходить».

Чули цю пісню, пане Василь?

Так, Любов Васильовна, чув.

І хочу ще сказати, що ще в ті часи, комунянські часи, вони не могли подати його як

Такого справжнього народного месника.

Вони завуальовано подавали, але що саме цікаво, що в народі жили легенди, і люди дуже добре знали, хто такий Остим Кармелюк, і завжди шанували його.

Це той був лицар, як Олекса Довбуш, навіть про Довбуша казки є. Тому люди пам'ятають, і це здорово.

За Сибіром сонце сходить, хлопці, не зівайте, Ви на мене, Кармелюка, всю надію майте.

Повернувся я з Сибіру та не маю долі, Хоч здається не в кайданах, а все ж не на волі.

Маю жінку, маю діти, та я їх не бачу, Як згадаю про їх муку, сам гірко заплачу.

Зібрав собі славних хлопців, що ж кому до того, засідаєм при дорозі, ждать подорожнього.

Чи хто їде, чи хто йде, треба їх спитати, як немає він грошей, треба йому дати.

Зовуть мене розбійником, кажуть, розбиваю.

Ще нікого я не вбив, бо й сам душу маю.

З багатого хоч я й візьму, убогому даю.

Отак, гроші поділивши, я гріхів не маю.

Слідять мене вдень і вночі по всяку годину.

Ніде мені подітися, я от журби гину.

Пішов би я до дітей, красу мою знають.

Аби тільки показався, то зараз і впіймають.

А так треба стерегтися, треба в лісі жити, Хоч здається світ великий, нідеся подіти.

У неділю дуже рано всі дзвони дзвонять, А мене Кармелюка як звірюку гонять.

Нехай гонять, нехай ловлять, нехай заганяють, Нехай мене Кармелюка у світі споминають.

Любов Василівна, хочу прочитати один вам коментар.

Тут дуже багато яскравих коментарів.

Алдар Косі пише, Любов Васильівна, не вчителька літератури і такий цікавий знак оклику.

Асіма пише, тіло і душа віддихають, тому від душі нехай вас Бог обереже.

Дякую, дякую, пані Асіма.

60% тексту написано було українською мовою, за що вам окрема подяка.

Це не все.

Пані Ольга Бобрівська, Любов Васильівна, творча натура.

Алдар Косі пише, я як на урок знов потрапив.

Хе-хе.

Це знову вам українською Алдар Косі з Казахстану.

Не так просто.

Я завжди, коли готуюся про вшанування наших адептних українців, то я беру тільки дні народження їх.

Бо якщо буду брати ще й дні смерті, то у нас получиться дуже великий об'єм інформації.

Але два тижні тому назад я не пам'ятаю Ніку Дописувача, який попросив прочитати в нашій програмі інформацію про Михайла Пилиповича Кравчука.

Я подивилася, коли в нього був день народження, чи підходить він, та в нього день народження було 27 вересня.

От я не знаю, яким чином я його пропустила.

Він не висвічувався в інформаційних таких матеріалах.

Але в нього день смерті 9 березня, то я його сьогодні взяла вшанувати в нашу передачу.

Я думаю, це буде доречно, Любов Васильовна.

Так.

Це є український математик, академік Академії наук України, доктор фізико-математичних наук, професор Київського політехнічного інституту Михайло Пилипович Карачук.

Він вчитель всесвітньо відомих і майбутньому конструкторів ракетної та космічної техніки, академіків Архипа Люльків, Сергія Корольова і Володимира Челомея.

Методи Кравчука використані в США, Японії та інших країнах при моделюванні кібернетичної техніки.

Наукові праці Михайла Кравчука широко використовували американські автори першого у світі комп'ютера.

Учасник багатьох міжнародних математичних конгресів, мав широкі контакти із світовою математичною громадськістю –

співавтор першого тритомного словника української математичної термінології.

А народився майбутній вчений 27 вересня 1892 року в селі Човницях на Волині у сім'ї православного українця Пилипа Йосиповича та лютеранки Адельфіни Йосипівни.

Мама Михайла була нінкеною.

Надзвичайно освічена жінка, вона знала кілька іноземних мов, але проживши у човниці років так з 10, вона намагалася всім своїм дітям прививати любов до української мови і до всього українського.

Саме вона навчила своїх дітей бездоганно розмовляти українською мовою і водночас навчала їх французькою, німецькою, польською, італійською і російською мовою.

Батько Михайла був землеміром і як справжній сільський інтелігент зробив все можливе, аби допитливий син одержав достойну освіту.

В 1910 році він став студентом фізико-математичного факультету Київського університету Святого Володимира.

І будучи студентом, Михайло підтримував ідею національного відродження.

Він любив проводити вечори в Українському клубі в Києві, в Народному домі на Лук'янівці, де український театр під керівництвом Михайла Старицького ставив свої вистави українські.

Він відвідував також і засідання студентського громадського об'єднання «Українська громада».

Після успішного завершення навчання з дипломом першого ступеня, юний Михайло кілька років працював викладачем у різних вишах Києва.

Юний тільки що закінчив з дипломом першого ступеня і вже був викладачем у вищих школах Києва.

Але блискучий розум і молодеча енергія дедалі частіше підштовхували його до наукових розвідок в церені математики.

Він один із засновників Інституту математики в 1934 році.

Там він був і завідувачем відділу математичної статистики.

Водночас він був членом управи Київського інституту народної освіти, деканом факультету професійної освіти, організатором першої в Україні математичної олімпіади школярів, співпрацював з Українським науково-дослідним інститутом педагогіки і часто виступав з лекціями перед учнями, вчителями, студентами і також друкувався в газетах.

Михайло Кравчук був членом наукового товариства імені Тараса Григоровича Шевченка, а також був членом німецького, французького, італійського математичних товариств.

Його називали романтиком математики і поетом чисел.

Круто!

Михайло Кравчук не обмежувався дослідницькою роботою.

Йому належить також велика роль у розвитку математичної освіти як на рівні середньої, так і вищої школи.

В розробці української математичної термінології, в організації наукового життя в добу першого післяреволюційного відродження в Україні.

Академік Михайло Кравчук свою різнобічну наукову діяльність розглядав як справу патріотичну, як справу громадянську.

І він казав «Моя любов – це Україна і математика».

Він також відомий ще й тим, що першим в Україні почав писати математичні праці українською мовою, читав лекції своєю українською мовою, за що в 1937 році був оголошений націоналістом.

В республіканській пресі тоді з'явилися погромні статті проти Михайла Кравчука.

Деякі з них підписував і його колишній вчитель Дмитро Граве.

І доля математичного генія була вирішена.

Його звинувачували у націоналізмі, шпигунстві, антирадянщині.

І 21 лютого 1938 року заарештували працівники НКВС –

Для вченого з обличчя Місуса Христа, так говорили про Михайла багато його сучасників, почалося дійсно сходження на Голгофу.

23 вересня 1938 року виїзна сесія військової колегії Верховного суду Радянського Союзу, яка тривала лише пів години, засудила Михайла Кравчука до 20 років в'язниці та 5 років заслання.

Вирок оскарженню не підлягав.

Ченго після жорстоких катувань звинуватили у зрадництві і пригрозили, що якщо він відмовиться взяти на себе інкриміновані йому злочини, то заарештують і знищать його сім'ю.

В останньому слові вчений просив лише дати йому можливість закінчити розпочатку праці з математики.

З Лук'янівської в'язниці його відправили до Владивостока, а далі у трюмі суховантажного судна «Морем» на Калему.

У ті лиховісні колимські золоті копальні, зокрема і в Мальдяк, де норми були у 30-ро більшими, ніж в Катаржан за царя.

Остання адреса Михайла Кравчука була Магадан, Хабаровський край, 72-й кілометр, інвалідне містечко.

9 березня 1942 року Михайла Кравчука не стало.

Вже його мертвого вранці тричі бив наглядач металевою палицею, щоб ставав до роботи.

Свідчив його сусід по нарах попов.

У документі так званих компетентних органів засвідчено ЗЕК Кравчук МВФ «Лічне діло №238-943 зарид на глубині 1,5 метра головою на запад від командировки 1250 метрів на север».

Сволочі!

Точне місце його поховання невідоме.

Професора Ніна Вірченко у своїй статті про Михайла Кравчука «Тижневику.

Слово про світи» зазначила, що 4 січня 2012 року вона отримала листа від Богдана Пирога з міста Магадана.

Такого змісту.

«Завершую роботу з розшуку могили великого Кравчука».

Він похований на цвинтарі недалеко від лікарні на 23-му кілометрі.

Це в стороні від основної Колимської траси.

Нині ця лікарня пристосована для душевно хворих.

15 вересня 1956 року вченого було реабілітовано за відсутність складу злочину, а в 1992 році поновлено його в складі дійсних членів Академії наук України.

Це доля українців, це доля України, це рана на тілі України глибока, її постійно ковиряють.

Друзі, вони, москальня оця, нас знов хоче підкорити, щоб краще сини та доньки.

рили їм на багадані шурфи діставали звідти все що завгодно що їм тільки хочеться у такий злочинний спосіб по відношенню до людини просто до божого творіння яке могло вдосконалювати світ цей адже винаходи всі ці праці

Це цвіт, цвіт нашої нації.

Знов він по Сибірах, по різних мордовських таборах, по болотах, фітірських і не тільки.

Тому ми повинні все робити для того, щоб відстояти свою неньку Україну.

Дякую.

«Блажен той муж, воістину блажен, Котрий не став ні блазним, ні вужем, Котрий вовік ні в празники, ні в будні Не піде на збіговиська облудні, І не схибнеться на дорогу зради, І у лукавих не стита поради, Не приміняє совість на харчі Душа його у Бога на плечі».

Ці слова Ліни Костенко

такий є поетичний відгомін першого Давидового псалма, як найвичерпніше відображає особистість академіка Михайла Кравчука, життя якого найповніше відповідає цим сакральним словам.

Михайло Пилипович Кравчук – автор понад 180 наукових праць.

Його наукові результати дістали міжнародне візнання.

І серед них перший проект «Комп'ютера».

Михайло Кравчук – один із засновників електронно-обчислювальної машини.

Його розробки американці та японці застосовували на телебаченні.

А його учень, конструктор Сергій Корольов, став світової слави вченим.

Вже у 21-му сторіччі, у 2002 році ЮНЕСКО внесла ім'я Михайла Кравчука до переліку найвизначніших осіб світу.

Богу дякувати, світ на початку 21-го століття нарешті знає, що цей унікальний, щедро обдарований Господом математик – українець.

Але, на жаль, далеко не всі українці знають про видатного вченого, академіка, професора, закатованого ворогом за те, що він був українцем і дуже любив Україну.

У завокзайному житловому районі Луцька є вулиця Кравчука –

Але чи всі мешканці Луцька знають, про якого Кравчука беться, честь якого Кравчука названо їхню вулицю?

Про це ми сьогодні людям і розповіли.

Дякую, Любов Васильівна.

Ви знаєте, перш, коли ви почали про Кравчука говорити, насправді до кінця не розуміючи, як,

От як буває носій прізвища Кравчук, може, перепрошую, понизити прізвище, постать, особистість, і як може піднести прізвище з іменем Кравчук високо.

Так ось наш академік, наш вчений з великим українським серцем, який був закатований в катівнях совдепівських, це прапор наш.

який ми повинні нести, пам'ятати, знати і про це говорити, щоб люди знали, українці знали.

І ось у цього Кравчука, який здав атомну зброю, це ганьба України.

Ось вам, як буває в житті.

Прикро, що так буває, але зрадники, друзі, завжди є.

Прикро, що ось таких людей, адже Михайлу Кравчукому було всього 50 років, він якраз був в такому розквіті сил, він би ще міг скільки придумати всього доброго і не тільки для України, для українського народу, але й для всього світу.

Це ж йому належить перший комп'ютер.

Це ж йому належить електронно обчислювані машини.

Це йому належить багато таких видатних його праць, якими скористалися інші країни, а в Україні він був заборонений, і тому Україна не мала можливості скористатися його працею.

Навіть ім'я його хотіли знищити і було заборонено.

Можливо, тому що і не всі навіть інформаційні сайти пишуть.

Тому я не могла його найти вчасно.

І дякую своєму підписнику, який нагадав про цю видатну людину.

І я от сьогодні виконала і прохання, і дуже дякую за те, що підказка така мені... Дуже важлива і вчасна.

Дуже важлива, так.

Що все-таки ми ще про одного вид одного українця сьогодні узнали, і більш ширше про нього я розповіла.

Що могла знайти, яку інформацію про нього могла знайти, з такою я поділилася.

Ти засігає в моїх очах Я люблю тебе до нестям І ти знаєш, навіть нажалію Життя моє це нове життя В якому я лише про тебе мрію В якому ти, в якому я Свої мрії, тільки про тебе Всі мої думки відомі тобі Люблю тебе, забув про себе

На світі є одна країна, яку люблю, це Україна Її люблю, любити я буду і ніколи я її не забуду На світі є одна країна, яку люблю, це Україна Її люблю, любити я буду і ніколи я її не забуду