Тім Бертон: самотність, буфонада і трішки любові

У фільмографії Тіма Бертона забагато проєктів, від кліпів та документалістики до художніх фентезійних і анімації.

Часто можна навіть чітко не знати, що стрічка саме Бертонівська, але його стиль дуже впізнаваний, адже він один із набагатьох, хто в будь-якому віці та за будь-яких тенденцій у кінематографі робить те, що подобається йому.

Наприклад, «Жах перед Різдвом» — це культовий фільм Генрі Селіка, але кожен глядач розуміє у картині драматургію та стопмоушнівське бачення Тіма Бертона.

А Джонні Депп, знаний за десятками чудового кіно, проте про співпрацю із дивакуватим режисером кінокритики ладні говорити годинами,

а не про ромовий щоденник Брюса Робінсона.

У Бертона нема простих історій.

Тут або абсолютно новий всесвіт, або сюрреалістичні події, або герої, які не вписуються у суспільні норми.

У новому випуску поговоримо про тіма Бертона, про основні теми, які він розкриває, і що нове він додавав до своїх робіт.

Про теумину його сюжети про Бетмена, про які краще поговорити у великому окремому відео.

Якби ти вирішив визначити лише половину твоєї сонця, яка би вона була?

Яка це питання?

Не потрібно переглянути.

Тільки питання.

У своєму першому повному метрі «Велика пригода Піві» Тім Бертон формує сюжет навколо дитини у тілі дорослого чоловіка.

Якщо не знати почерк режисера і тільки-тільки почати його досліджувати, може здати, що це якась дешева пародія на відому комедію, та саме чорний гумор і гротеск роблять свою справу.

Коли ми бачимо героя Піві Хермена, то спочатку складається враження, що він прописаний так гіперболізовано, що сприймати його буде складно не тільки нам, але і героям поруч із ним.

Хоча все абсолютно навпаки, вони або вбачають у ньому норму, або мають таку ж дивакувату поведінку.

А якщо вони всі схожі і гіперболізація стає банальністю, то це навряд чи можна назвати диватством.

Так працює Тім Бертон, перекидаючи з ніг на голову суспільний порядок, насичуючи його абсурдом і граючись віковими категоріями з межами дозволеного.

Піві свариться з таким же, як і він ексцентричним інфантильним хлопцем, втрачає сенс життя, коли викрадають його велосипед, відмовляється зустрічатися з дівчиною, яка його кохає, оскільки всередині він бунтар.

Експресія, театралізація та міксування характерних дитячих рис до дорослих породили у Тіма Бертона один із основних стилів, що полягає у зображенні різних фріків.

Але культовим бітлджусом режисер закріпив за собою кілька допоміжних жанрів та елементів створення кіно, які більше ніхто не використовує.

Схожість можна знайти хіба що у німецькому експресіонізмі, пік якого відбувся на початку ХХ століття, тому із сучасників конкуренцію Тіму Бертону ніхто не складе.

Тепер основною концепцією його фільмів є пронизлива готичність, а разом із нею тема смерті, яка то висміюється, то стає частиною туги за живим минулим і пошуком того, як бути далі.

Неважливо, чи це драматичні пригоди і хорор, чи це фантастична комедія, все набудовується на продуманих локаціях та костюмах, адже для Бертона зовнішнє та сеттинг – це ще один повноцінний герой.

Навіть сірість навколо його персонажів – це абсолютно продуманий додрібниць крок у декораціях.

Проте Beetlejuice та Beetlejuice Beetlejuice є комедією і у цьому жанрі він додає буфонаду.

PV мав лише специфічну поведінку та неконтрольований сміх, а ось герой Майкла Кітона є повністю гіпротрофованим циркачем, що рухається і говорить так швидко, що майже нічого не можна вловити, що за секунду змінює хід думки та дії.

Поруч із насиченими декораціями, карикатурними персонажами, яскравими і неякісними на момент першого Бітлджуса візуальними ефектами, розросталась і Бертонівська квірк і комедія, у дослівному перекладі – вигадлива або химерна, що досліджувала нестандартних героїв у нестандартній ситуації, часто залишаючись цілком авторським немасовим кіно.

Оригінали його сиквел вводять очевидний для режисера конфлікт.

Не всі вписуються у рамки суспільства.

Адама і Барбару Мейтлендів обожнює містечко Вінтер-Ривер, але коли вони гинуть і у їхній будинок заселяються Лідія з Чарльзом та Делією, все перевертається з них на голову.

Вони живі, але інші, їм не потрібна комунікація з сусідами, бо сім'я у певному сенсі відлюдькувата.

Навіть будинок із додатково добудованою стіною виглядає занадто готичним поруч із простими будинками Вінтер-Ривер.

Будучи в одному статусі, Адама і Барбару з Бітлджусом сприймають по-різному.

Хоча це дивно, подружжя доволі флегматичне до будь-яких подій і просто хоче віднайти спокій, а демон, яким би злим його не представляли, завжди допомагає людям, отримуючи натомість рівно нічого.

Через Лідію, що бачить потойбіччя, глядач досліджує сюжети Тіма Бертона про депресію та смерть.

Є те, що ми визнаємо, переосмислюємо та відпускаємо, а є те, чого дуже боємось і намагаємось від цього всіляко відкараскатись.

У сиквелі «Бітлджус» Аделія отримує шанс змиритися з фактом смерті, бо у іншому світі є її коханий.

Але є й темніший бік цього.

Як-от, наприклад, чоловік Лідії чи батько, які вимушені існувати не у найкращій формі, адже вони загинули за безглуздих обставин.

Чи той же Бітлджуз, що має знаходити шляхи виходу до живих людей, але йому ніколи це не вдасться.

Моя повсяка життя є шляхом.

Те, що фільми Тіма Бертона тепер не просто смішна фантасмагорія, а доволі депресивна історія, підкреслив Едвард рукі-ножиці, що нагадує сюжети про Франкенштейна чи хорори 1940-х-60-х на кшталт Вовку Лаки Джорджа Вагнера.

Режисер відходить від суто комедії і додає більш глибоку драму, хоч і молодіжну, через вік головного героя.

На перший погляд ідеалістичне утопічне містечко із чистими покошеними газонами, різнокольоровими, але у зважених відтінках будинками, одразу розбиває цю ілюзію, коли ми бачимо її жителів.

Злих, обділених позитивних якостей, корисливих та навіть агресивних.

Здавалось, глядач автоматично мав би наділяти такими рисами того, хто живе у страшній, темній, високій вежі на краю міста, але все відбувається рівно навпаки.

Ніби за зовнішньо непривабливим чи потенційно загрозливим, може бути щось вкрай тендітне і по-дитячому щире.

Але чи загрожує місту готичний образ дивака із лякаючими руками-ножицями, чи все-таки увага має бути прикута до занадто витончених сусідів, що за секунду збираються у групу для повсталого бунту?

Не все те яскраве і привабливе є добрим, натомість і з першого погляду гнітюче, цілком може нести світло, якщо правильно з ним обходитись.

Чи дійсно будь-хто повинен підлаштовуватись під вигадану загальноприйнятність, ось що запитує Бертон.

Але тут одразу ж з'являється і відповідь.

Якби ти мав регулярні руки, ти був би як всі інші.

Так, я знаю.

Я думаю, він би сподівався.

Але ніхто б не думав, що ти особливий.

Ти б не був би на телевізорі чи нічого.

Незалежно від того, Едвард завжди буде особливим.

У кожному фільмі Тіма Бертона звичайним людським порятунком від жорстокості є любов.

Та ні доброчесність боксів, ні щире кохання до ким не зробили життя Едварда легшим.

Таким чином Едвард руки-ножиці проклав дорогу відверто депресивним сюжетам Бертона, де не буває фіналу із потенційно позитивними нотами.

Не завжди треба боротись і краще залишитись вірним собі, навіть якщо твій прояв свободи буде обмежуватись обрізкою кущів у твоєму саду.

Ця легка казковість переходить до великої риби і у ній же руйнується.

Можливо, це не настільки поширене кіно режисера, ніж згадане раніше, так як у ньому значно більше фентезійного та фантастичного, реального, але без негативу.

Абсолютно кожен випадок із життя сім'ї Блумів згладжується, що робить проект приємною казкою для дорослих і підтримує у зневірених відчуття любові та дива.

Натомість, саме через велику рибу Тім Бертон формує активну сюжетну лінію про важливість уваги і розуміння у сім'ї.

До 2003 року, коли у фільмах автора з'являлись діти, вони залишались самостійною одиницею, доволі вирішальною у історії героїв проекту.

Так у «Бітлджусі» 1988-го Лідія проживає події по-своєму.

Старші не починають з нею розмов, не проводять спільно час, приймають заданість її одруження із Бітлджусом.

У «Едвард Рукиножиці» 17-річна героїня Вайнони Райдер також поводить себе як доросла людина, що не залежить від батьків, а меншого брата ми її взагалі майже не бачимо.

Тому виходить, що саме Едвард є дитиною сім'ї Боксів, які дають увагу, яку всьому навчають і з якою доводиться вирішувати ряд різних проблем.

Велика Риба у Бертона говорить про інституції сім'ї серйозно.

Я не маю ідеї, хто ти.

Тому що ти ніколи не сказав мені жодного факту.

Говори – це те, що ти кажеш п'ятирічному дитині у ліжку.

Вони не елаборатні мітології, які ти маєш, коли сонця є 10, 15, 20 і 30 років.

Те саме відбувається у «Чарлі та шоколадній фабриці» – ще одному фільмі екранізації, який під приємним, яскравим та притчевим обрамленням містить трагічну історію взаємин батька та сина.

Хоча дідусь Джо є прикладом сім'янина, як і містер Бакет, але особиста сюжетна лінія Вонки у цьому ключі значно важливіша.

У ній дитина самостійно формує свій світ, у якому їй комфортно та цікаво жити, коли поруч батьківський досвід насичений пригніченими готичними елементами.

Ми бачимо все у виключно холодних відтінках, спостерігаємо за незручними першими обіймами, а технічне стоматологічне приладдя ніби показує нам, що посмішка у хлопчика може бути тільки так.

І якщо у Едварда руки-ножиці темний замок у тумані нависав над яскравим буденним сімейним життям, то тепер навпаки містечко стало депресивним місцем, ніби хоспісом, де є місце лише для бідності, старості і смерті.

Навіть заможні люди, здатні придбати собі гори шоколаду для золотого квитка, є мертвими зсередини.

Так маленький хлопчик змінює правила гри з низів.

І для глядачів основна ідея у тому, що всередині нас існує дитина, скільки б років нам не було.

Бабуся і дідусь Чарлі радіє плиці шоколаду після щоденного супу з капусти і поринає у теплі спогади.

Батько збирає невдалі кришечки для зубної пасти, аби щось змайструвати.

А сам хлопчик хоче квиток не для шоколадної ріки чи їстівних дерев.

Це про тендітну примітивну віру у добро та світлене відоме,

яку не хочеться, аби остаточно зламала реальність.

«Чарлі та шоколадна фабрика» є одним із найяскравіших фільмів Тіма Бертона у жанрі повчальної притчі, де наслідуючи далівські ідеї, розповідається про різні гріхи і покарання за них.

Окрім того, що «Велика риба» і «Чарлі та шоколадна фабрика» розповідають глядачам про дитячі травми вже дорослих людей, їх вирізняє те, що у висновку має бути прощення.

Його отримав батько Віллі Вонкі, отримав і Едвард Блум.

Зрештою, обидва сини зрозуміли, що не завжди щось може піддаватись змінам і, аби йти далі, інколи варто принаймні намагатись зрозуміти мотиви, якими керувались їхні батьки у молодості.

або ж легше вірити у тендітно виплекану казку, що знайшла своє місце у реальному житті.

Любов Бертона до готичності ніколи не ховалась у довгий ящик, і з 1999-го у нього з'явилась умовна макабрична, хорорна, темна трилогія, що складається із сонної лощини, свині Тодда Демона Перукаря із Fleet Street та похмурих тіней.

Фільми також не втратили теми про сім'ю як однієї з головних,

Хоча детективність у першому і чорна комедія у третьому дещо й змінюють фокус.

Ці стрічки, поруч із надмірним зображенням насильства та крові, говорять нам про відомі елементи проектів Бертона.

Катріна Енн Вантасел, донька відомого та заможного Баутуса Вантасела, знаходить розраду у тому, що допомагає констеблю знайти вбивцю містян, оскільки в родині їй нема уваги.

Свині тот шукає помсти за руйнування його сім'ї, яку він так сильно любив, проте ненависть його засліплює так, що він і сам стає тим, хто нищить своє щастя, а родина Колінзів завжди плекала ідею вірності одне одному, та через 200 років діти стають самотніми через відсутність дорослих фігур у їхньому житті.

Саме так, окрім повторюваної тяглості відчуття недолюбленості серед поколінь, Тім Бертон піднімає і питання віри у Бога та його існування.

До цього лише Beetlejuice загравав із потойбічним світом, де демонічність здавалась хитрою, але не зловісною, бо герой Кітона занадто харизматичний і веселий.

Тепер же, наприклад, і Кабот Крейн припинив вірити, проте у той час, як все навколо нього аж ніяк не пояснювалось наукою, хлопець знову шукав відповіді у таємничості.

А Свинітод став тим, хто отримав по заслугам за свої вчинені хаотичні вбивства і у фіналі все виглядає так, як у картині Ріпена.

Але чим ще сповнений кожен із цих трьох готичних фільмів, так це сумною історією кохання.

Це те, про що любить знімати кіно Тім Бертон, і романтика є закономірною деталю такого художнього стилю.

Едвуд став для Тіма Бертона одним із перших фільмів, що вийшли за рамки гротеску і утворили ще одну ланку у фільмографії.

Про кого ще режисер міг зняти байопік, як чи не про найдивнішого та найсміливішого кінематографіста 1950-х-60-х, якого і до сьогодні вважають найгіршим?

Завдяки Бертону термін «квір» можна зрозуміти максимально обширно.

Він завжди знімав кіно про диваків, інколи маргінальних, занадто своєрідних для загальної маси людей.

А у Ед Вуді слово еволюціонувало як за значенням у використанні у світі, так і у режисерській фільмографії, адже тепер це і стрічка про чоловіка, який любив жіночий одяг і за легендами, чи насправді носив його навіть під військовою формою, служачи у війську під час Другої світової війни.

Для цього фільму Бертон стишив свій гротеск, але не іронію.

Зокрема, над кіноіндустрією.

Чи простими побутовими темами у суміші зі стилізацією Еда Вуда.

Я не можу бачити різницю, я кольорблайн.

Але я подобаюся кольорблайн.

Режисер облишив стрічку своїх фентезійних, фантастичних чи хорорних прийомів, але залишив те, що йому було близьким завжди.

Любов героїв до своєї справи та їхня химерна поведінка.

Вони білі ворони, по-дитячому наївні і мають позитивне мислення.

Їм не до агресивності, заздрощів та хитрощів, на відміну від суворих дорослих людей навколо.

Такою ж є і Маргарет Кін у «Великих очах».

Вона не зневірюється після невдалого шлюбу, трати роботи, невизнання своєї майстерності.

Жінка навіть довго не усвідомлює, що нею жорстоко маніпулюють.

Так вона любила малювання і роль матері та дружини.

Тімбертон не схильний зображати жахливе жахливим, тому драматургія великих очей нагадує велику рибу без теплої фантазії, але з болючою реальністю, та що тут відчувається новим, кам'яністичною лінією, яку після цього можна помітити лише у дамбо, де дівчинка каже, що хоче робити наукові відкриття, аби її помітили за розум.

У попередніх роботах режисера жінки завжди мали те життя, яке хотіли самі.

Хоча увага на цьому акцентувалась не так гостро.

Щодо Делії не варто плекати недій на материнство, тому вона радше успішна дивакувата дизайнерка.

Пек, будучи представницею компанії Avon, намагається знайти себе, поки її подруги переважно займаються домашніми справами.

Бертон ледь відчутно огортає Маргарет ланцюгом заздрішів та нікчемності Уолтера, де навіть лякливі сцени, позбавлені своєї цільової гостроти, тим самим направлені на зображення надії та людської віри у власне майбутнє.

Бертонівські казки «Аліса в країні чудес», ремейк «Дамбо» та «Дім дивних дітей міс Перегрін» відійшли від переважно милих дитячих розповідей і утворили ще одну концептуальну лінію фільмографії.

Якщо своїм стопмоушеном автор простими способами розкриває травматичні історії, то чому б це не зробити в ігровому кіно, де під візуальними ефектами та фантастикою ховається тема влади і війни?

Перше у згаданих фільмах характеризується тим, що людина – істота жорстока, що не знає меж.

Навіть там, де емоції здавалося б мають взяти верх,

Бажання влади над кимось часто переважає.

Як це було, наприклад, у «Алісі в країні чудес», де безмежний егоїзм та жорстоке правління Червоної Королеви призвело до того, що у «Дивокраї» та «Зацеркалі» ніхто не міг вдосаль бути справжнім та жити своє звичне життя.

Та окрім дивакуватих героїв, важливе місце знову займає тема сім'ї.

Так Тім Бертон через героїню Алісу

Говорить нам про вибудовування власних ілюзій та перенесення їх у реальний світ через втрату одного з батьків.

У «Дамбо» дітей із слоненням об'єднує безсилля та втрата, а у «Домі дивних дітей» до цього списку додається й самотність.

Прохід, який веде 16-річного Джейка Портмена у 1943, є одночасно метафорою прийняття смертності рідної людини і рухом на місті, коли дослідження минулого лише утворює більше запитань.

Просто не той, який має когти.

Він сказав, що ти посадив до Віллі, тому що там були погані люди.

Люди, які хотіли вбити будь-якого, який був різним.

Я не хочу говорити про це більше.

Як розповісти про людство загалом, залишаючись у здоровому глузді та не витрачаючи сили дарма?

Наприклад, так, як це робить режисеру «Марс атакує», що поєднує у собі саркастичну політичну комедію і науково-фантастичну драму.

Ми приречені на експресію, перебільшені у реакції і не знаємо, як нам бути з чимось новим та масштабним.

Хтось не переймається, бо розуміє, що ми вбиваємо себе значно ефективніше, хтось відчуває паніку через порушений порядок, а хтось вбачає у цьому для себе якісь бонуси .

Про всі ці стани Тім Бертон говорить дуже легко, насміхаючись над кожним, хоча дуже часто глядачі зійдуться на думці, що Марс атакує і є одним із найгірших фільмів автора.

Якщо у готичній тематиці Бертона дуже виділяється сонна лощина, то у всіх похідних жанрах кіно, до яких вдавався режисер, помітним є ремейк «Планети мавп», що зосередився на схожому на Марса Такої висвітленні проблематики про види, раси та стани.

Фільм облишений ніжності та тонкого гумору, натомість знятий у темних кольорах із героями, які мають негативні риси, адже навіть Месія, полатрід у цьому вмавп'ячому всесвіті, є людиною облишеної емоцій.

та тим, хто одразу каже всім навколо, що рятувати їх не буде, переймаючись лише за власне майбутнє.

Попри ритмічний монтаж, музику та екшн, у проєкті складно пройняти з чиєюсь історією, а саме це завжди вважалось основою класики Тіма Бертона.

Водночас таким чином режисер додатково закріпився у кінематографі не лише як творець авторського кіно та CGI-видовищ, а й більш виважених блокбастерів.

Будьте впевнені, що працювати разом

Ми скоро вийдемо на дуже реальну відповідь.

Дякую.

В анімації Тіма Бертона нема видовищності, якою він пронизує решту своїх проєктів.

Тут також мало радості, хоча у стрічках присутній тонкий гумор, що діє у межах заявленого жанру, та автор не вдається до гострих провокацій.

Наприклад, у трупі нареченої більше уваги приділяється нещасній долі Емілі, яка загинула через жахливий шлюб.

Все місто викторіанської епохи, яке нам навіть не називають, ніби як натякає, що все тут настільки депресивне і холодне, що не тільки люди стають зашореними, а й обставини відіграють свою важливу роль.

Шлюб за розрахунком, відсутність любові та поваги, фактично існування, а не життя, коли все зав'язано на фінансових успіхах та місці у конкретному суспільстві – це дещо відрізняється навіть від пригніченого ігрового кіно Тіма Бертона.

Але дивним чином режисер зробив анімаційний фільм насиченим, легким та зрозумілим для всіх вікових категорій, всього лише трішки більше, ніж 70-ма хвилинами.

Люди живуть у суцільно німій сірій провінції, що пронизана запахом риби і хіба що звуками від карет та людей з кашлем.

А ось потойбіччя різноманітне.

Померлі об'єднані у своїх переживаннях, вони підтримують одне одного, цікаво проводять дозвілля.

Тім Бертон і співрежисером Майком Джонсоном додали сюди кольорів, хоча вся передісторія героя Віктора виглядала фактично чорно-білою.

Навіть його бліда шкіра набуває більш яскравих тілесних відтінків під кінець фільму.

Це дуже підіграє формі, яку обрала команда.

Готичний початок змішався із мюзиклом і видав фіналізовану романтичну трагічну драму.

А стопмоушенівська анімація лише підкреслила бачення режисера, за яким історія не розчиняється на папері чи не є мальованою комп'ютерною графікою.

Вона стає чимось більшим і живим, складним і з близькими для глядача маріонетками.

Виключно анімацією у фільмографії Тіма Бертона, крім трупа нареченої, є лише повнометражний Франкенвіні, хоча мальовані вставки чи у стилі стоп-моушену були завжди.

І у дебютному «Велика пригода Піві», і у обох «Бітлджусах», титрах «Свині Тодда», чи у «Домі дивних дітей».

Режисер довго йшов до масштабного анімаційного проекту.

Вже, на жаль, втрачений «Острів доктора Агора» було створено у далекому 1971 році, за 34 роки до трупа нареченої.

Але саме за мультфільми Американська академія кінематографічних мистецтв і наук відзначила Бертона.

Такий стиль кіно є зрозумілою формою ретравматизації, проте коли режисер говорить про темне минуле або ж смерть, це не є історією про страхи.

Тім Бертон розкриває для глядача те сприйняття світу, де початок і кінець є однаково цікавими, захопливими процесами, а коли життя людини чи тварини завершується, пам'ять про неї лише набуває нової цінності.

Франкенвіні зроблений найбільш грубий манер, що переносить нас у час перших робіт режисера, ще коли він працював у Дісней.

Хлопчик Віктор з його псом Спаркі нагадує Віктора Вандорта та Скрабса, але більше все-таки семирічного, мрійливого і самотнього Вінсента Маллоя з любов'ю до американської готичності і, звісно, ігрового тридцятихвилинного Франкінвіні 1984-го, якого повний метр точно відтворює.

Мультфільм став шанобливою даниною німецькому експресіонізму, про який у випуску згадувалось раніше.

Тут вам і кабінет доктора Калігарі, і Метрополіс, і Франкенштейн.

Схожість можна знайти і у Кайзю Годзілі 1954-го, що справив величезний вплив на розвиток наукової фантастики та японського кінематографу взагалі.

Але у Франкінвіні звично по-особливому відчувається те, що режисеру самому приємно повертатись до своїх же ідей, розповідаючи про сум та горе як невід'ємні частини нашого буття, які лише варто прийняти без зайвої експресії.

Вибачте мій ентузіазм.

Я люблю ваш ентузіазм.

Бертон є тим, хто заклав основи для ремейків Дісней, тим, хто обожнює готичність та зображення найтемніших періодів людського життя.

У власному всесвіті від проекту до проекту режисер проводить паралелі.

Він не дістається самої суті глибинних істин, при цьому створюючи неймовірні дійсності, у яких хочеться лишитись чим довше.

У кіно тіми Бертона нема місця на щастю, адже він завжди дарує нам надію.

Дякую за перегляд!