Від нас це приховували: ПРОВАЛ Суворова і БРЕХНЯ Сурікова

Який він, улюбленець Сталіна і Путіна, генералісімус Суворов?

Ось такий, чемний дідусь?

Чи все ж справедливіше його вважати таким, кровожерним варваром, безчесним вбивцею?

Хіба дарма французи його називали чудовиськом з тілом мавпи та душею пса?

Цікаво, що серед усіх картин Василія Сурікова саме ця, схоже, є найбільш цинічною та брехливою.

Перехід Суворова через Альпи росіянська царська критика розхвалювала як гідне вшанування подвіга російського оружія.

Мовляв, бачите, як хвацько наші ребятушки насолоджуються альпійськими пейзажами поміж перемогами.

Але реальність була набагато жорстокішою, і про цю наскрізь брехливу картину Сурікова я міг би чимало розказати.

Приміром, як вам примкнуті багнети?

Чи не в кожного вояка?

Їх дотепно висміє Віріщагін, порівнюючи з шампурами.

Здогадуєтеся, із чим він порівняв самих вояків?

Але головна брехня цієї картини не в деталях, а в ключовому персонажі, в намаганні його увічнити.

Адже так званий генералісімус Суворов по факту просто…

Тобто кровожерний вбивця, садистий брехун.

Але саме в такому амплуа він був і зручний для російської влади.

І про його кровожерні та варварські методи ведення війни чудово знала вся Європа.

І карикатуристи якраз за ці жахи й тролили генералісімуса.

А знаєте, що справді дивно?

Тарас Шевченко – автор близько 30 ілюстрацій, які про життя Олександра Суворова.

Невже наш Кобзар шанував російського ката, війська якого катували тих самих гайдамаків періоду Коліївщини, оспіваних Тарасом Шевченком?

О, ви й про цю придивну історію дізнаєтеся.

А також побачите практично невідомі роботи Шевченка, які яскраво ілюструють розставлення до Суворова і могли би бути сприйняті за серйозну кремолу і ще за 5 років до арешту Кобзаря.

Але про це в кінці.

А до того ви дізнаєтеся, що поєднує цю роботу Сурюкова з ріпенівськими запорожцями, чому Суворов звичайний кат, а зовсім не військовий геній, ну і головне, що він забув у Альпах і чому Сурюков крупно налажав на цій картині.

Тож, можу гарантувати, буде цікаво.

Адже ви дивитеся канал Культуртригер, я, соціолог культури Богдан Олег Горобчук, популяризую мистецтво на тлі епох, а картини Сурікова – вдалі ілюстрації російського імперіалізму, зла, від якого понині страждає Україна.

Саме час поставити цьому відео вподобайку, підписатись на наш канал та натиснути на дзвіночок, це дуже важливо.

Ну і пишіть, чи бачили ви цю картину Сурікова раніше, чи знали про Шевченкові ілюстрації життя Суворова.

Почну з прикметного факту.

Попри те, що із Суріковим русські іскусствовєди носилися і носяться як із принциповим передвижником та переконаним реалістом, картина «Перехід Суворова через Альпи» порушує і принципи передвижників, і правила реалістів.

По суті, вона не лише сповнена прикрих і добре помітних для інших митців та істориків неточностей і буквально ідіотських непотрібних рішень, але є й відверто вірнопідданською.

Цією роботою Суріков, образно кажучи, облобизав царя, показуючи, як же далеко сягала слава русського оружія.

От тільки чи було воно дійсно русським?

І чи дійсно це слава?

Ну про це я теж неодмінно згадаю.

Давайте ж роздивимося цю роботу детальніше.

Вона має доволі незвичну вертикальну композицію, що явно свідчить про намагання автора притягнути її до символічного поля Альпійських висот, зробити динамічною, натякнувши на ризики, які чекали на вояків.

Бо майже прямовисні з леденілі скелі, що займає ледь не дві третини полотна, стрімко скочуються униз армія Суворова.

У верхній частині композиції загін, що підходить до обриву вузькою стежкою, притиснувшись до схилу, що нагорі зрізаний краєм полотна.

При цьому стрімка засніжена скеля також зрізана, так що прірва, в яку ковзають солдати, здається страшенно глибокою, а героїзм солдатів –

пропорційним її глибині.

Зліво над краєм урвища нависає веселий Суворов, зупинившись за мить до того, щоб зірватися з кручі.

Росіянські критики шукають у його виразі обличчя і напоружену увагу, і рішучість, і вольову зібраність, але я лише бачив ідіотську, абсолютно невідповідну з ситуації усмішку.

Цікаво й те, що Суворов нічого не викрикує, не звертається в бік аудиторії, він тупо мовчки вказує рукою кудись вперед і вниз.

І це той вояка, який прославився своїм умінням запалити дух воїнства.

Суворов тут радше комічний, але зовсім не з волі художника.

Якщо включити голову і прибрати пафос, ми можемо запросто здогадатися, яка незавидна доля очікує, наприклад, ось на цих вояків.

Вони досі на конях, і вони явно не встигнуть спішитися до того, як тварини переламають собі ноги і вагоні завалять чи розтопчуть і ось цього веселона з багнетом, і ось цього старого, який хреститься, і не дарма, і ось цього, що притримує двокутного капелюха.

Але, як ви зрозумієте трішки пізніше, художника такі незручні подробиці цікавили мало.

Але не лише присутність коней у натовпі може нас насторожити та замислити над фейковістю цього зображення.

Є й інші дивовижні моменти, які настільки суперечать логіці, що навіть без особливої мистецької чи військової підготовки викликають серйозні питання.

Як от чому важезні гармати вояки тут спускають просто під час загального спуску?

Адже є цілком очевидний ризик того, що гармата послизнеться і зіб'є вояків попереду, чому б із ними не зачекати?

Але ще сильніше мене, як і багатьох критиків, до речі, шокувало в картині те, що багнети в солдатів примкнуті до зброї, хоча це виглядає ну геть уже крінжово.

Чи нелогічніше, як мінімум, від'єднати їх та усунути небезпеку для інших солдатів?

Я вже мовчу про те, що багнетами можна було би стримувати швидкість спуску, якщо їх зняти, звісно.

Але ж ні.

Великий палководець Суворов лише тупо шкіриться, спостерігаючи, як його палки йдуть під відкіс, ризикуючи приземлитися у вигляді шашликів на багнетах.

Чи ж може це не Суворов так жорстоко знущається зі своїх вояків, а Суріков?

Із Суворова, і з Руської армії, і зі здорового глузду.

Що ж, якщо уважно поглянути детальну критику цієї роботи, чітко можна зрозуміти, що помилок Сурікова тут не злічити.

Назву лише декілька найвиразніших, які вже складно припустити суто з точки зору здорового глузду.

Але вони є. Ось, наприклад, поведінка суворовського коня.

Історичний живописець Суріков не мав реального військового досвіду.

І досвідченіші в цьому сенсі Василій Віріщагін та Лєв Толстой дорікали йому, мовляв, чому Суворов на краю прірви і на коні?

І чому кінь такий активний?

На думку опонентів Сурікова, кінь би там не встояв, а якби і так, то був би сумирніший від ягняти.

Крім того, Суріков змішав у одну купу військовиків із різних підрозділів армії.

Ми можемо помітити це за різною формою.

Так от, це абсолютно не санітниця, адже в такому поході різні частини війська не могли змішуватися.

Це би порушувало дисципліну.

Іще одна помилка, неочевидна для багатьох – розміри ось цього барабану.

Фахівці стверджують, що він мінімум вдвічі менший, ніж мав би бути в оригіналі, і Суріков скопіював його десь із зображення, не врахувавши пропорції.

Є й інші помилки, які перемивали в тогочасній пресі дорікаючі художникові влінощах та відірваності від життя.

Мовляв, у Швейцарію на натуру він таки подався, а до історичного музею чи архіву сходити не спромігся.

Від претензії щодо історичної недостовірності свого живопису Суріков відмахувався доволі оригінально.

Мовляв, в історичній картині не потрібно, щоб зовсім все було так, а треба, щоб була можливість, щоб схоже було.

Суть історичної картини – вгадування.

Якщо тільки сам дух часу дотриманий, у деталях можна які завгодно помилки робити.

А коли все точка в точку, погидно навіть.

Тобрячий виходить історичний живописець.

Дух часу йому подавай.

А ну ж перевіримо, що там за дух часу такий в його переході Суворова через Альпи.

А він такий.

Картину було завершено 1899 року рівно на сторіччя до події швейцарського походу.

Причому тема була доволі екзотичною для Сурікова, який віддавав перевагу історіям часів Московщини.

Купив картину царі Ніколай ІІ за доволі грубі гроші.

Я зустрічав суму 25 тисяч рублів.

Для порівняння, ріпенівські запорожці були придбані за 35 тисяч.

Та й то в тому випадку покупка картини царем здивувала багатьох.

А тут це сприйняли як логічне завершення її долі.

Адже, будьмо чесними, ніякого духу часу ця робота не передає.

Вона максимально вірнопідданська.

Її єдина мета – іконізувати перебування русского оружия в самому серці Європи.

От і вийшло так, що ця суріковська подєлка сприймалася цілком у фарватері його попереднього здоровила – покарєніє Єрмаком Сібірі.

Ця річ просто жахлива з точки зору історичної достовірності чи пропрацювання персонажів, але її колонізаторський пафос розширення імперії цілком відповідав очікуванням царя.

І він за цю журавлину виклав 40 тисяч рублей.

Ну треба ж було чимось перебивати рекордну вартість запорожців.

Докладніше про цю історію я розповідаю в нашому давньому сюжеті.

Ну а тут лише підсумую, що критика і колеги по цеху вже після тої роботи фактично відреклися від Сурікова.

Він був підданий обструкції в середовищі передвижників і вже на початку наступного століття був змушений покинути найпотужніший мистецький рух імперії.

Зрештою, всі подальші роботи Сурікова були все слабшими і слабшими, тож від протестного потенціалу боярині Морозової в його творчості не лишилось і сліду.

Вона стала тьмяною копією його попередньої слави зимового реаліста.

Але ж хіба Суріков на це заслужив?

Це типова доля тих, хто обирає гроші, а не правду.

Адже правда про Суворова була таки жахливою, і її мусив знати Суріка.

У Суворова була репутація жорстокого тирана серед військових, який не рахує жертв серед власних солдат.

Точніше, рахує, але всіляко їх применшує для історії.

А що іще він применшує – це кількість вбитих ним цивільних.

Коротше кажучи, Суворов був типовим брехлом, який дійсно здобув чимало більших і менших перемог на порі бою, але найвидатнішим військовим генієм свого часу він, звісно ж, не був.

Аж ніяк.

Суворовську славу надули вже його послідовники, адже Росія потребувала легенди про власного видатного полководця.

Адже з міжнародною воєнною репутацією в Московщині – ой як нещастило.

Протягом століть іноземці характеризували московицьку армію не інакше як сильну, винятково власною численністю та невибагливістю вояків і аж ніяк не інтелектом або продуманими діями.

Наведу лише кілька промовистих прикладів, щоби ви оцінили.

Англійський мореплавець Річард Ченслер у книзі про великого та могутнього царя Московії 1553 року писав дослівно таке.

На полі битви московити діють без будь-якого ладу.

Вони з криками бігають кругом і майже ніколи не дають бій своїм ворогам, а діють тільки кратькума.

Простий солдат не має ані намету, ані чого-небудь іншого, щоб загастити свою голову.

Адамський дипломат кінця XVI століття Якоб Ульфельд так характеризував і самих московитів, і їхню схильність до насильства.

Вони хитрі і вивертки, уперті, свавільні, ворожі, неталаристські, порочні, щоб не сказати безсоромні, схильні до всілякої мерзоти.

Вони воліють використовувати насильство, а не розум.

Що ж, про насильство давайте запам'ятаємо, це знання нам знадобиться.

А шведський посол Петро Петрей з Елезунда писав про військові звичаї московитів таке.

Коли чують, що ворог близько і мають намір вступити з ним в бій, вони не лиштують ні крил, ні бойового порядку, ні передового чи заднього війська, а їдуть гуртом, без усілякого устрою, тримаючи всередині великий прапор.

Звісно, поряд із такими столітніми порядками, будь-які рішення Суворова за знаками тактичного або стратегічного мислення сприймалися як свідчення неймовірних чеснот.

Але ось вам іще одна Петреєва характеристика московицьких військ.

Вони ніколи не озираються назад, щоб відступити і зайняти місце для повторного бою з ворогом, а думають тільки, як би взяти руки в ноги та рятуватися втечею.

А далі ще цікавіше.

Взагалі, усіма своїми подвигами вони завдячують численності війська, загороджують і займають усі виходи обложеним і змушують їх здатися.

Утім, обложені знають їхні звичаї, що вони багато обіцяють і мало роблять, та не дають нікому пощади, тому обирають терпіти найбільшу скруту і небезпеку, або загинути в бою, ніж здатися їм в руки.

Що ж, Петро Петрей жив на початку XVII століття, суворов за півтора століття потому, але ж настільки точно його стиль війни характеризує Петрей.

От тільки правда в тому, що це не Петрей передбачливий, це Суворов не спромігся вигадати нічого кращого, ніж воювати безжальністю і до власних воїнів, і до супротивників.

Чи ж цей момент у цитаті про відчайдушний спротив обложених проти московитів не схожий на реальний опір мешканців та гарнізону Ізмаїла Суворову на трагедію варшавського передмістя Праги, які були втоплені в ріках крові?

У сюжеті про злочини Суворова в Ізмаїлі український історик та флорист українського ютубу Владлен Мараєв ось так розповідає про жорстокість майбутнього генералісімуса, що підтверджувало столітні московицькі звичаї ведення війни.

Вимагаю здати місто без опору.

А інакше не варто чекати допомоги.

Ніхто не буде помилований.

Навіть жінки та немовлята не зможуть врятуватися від розлюченого війська.

І за це ви і всі чиновники відповідь триматимете перед Богом.

Так і сталося.

Російські солдати влаштували криваву бійню, не шкодуючи нікого – навіть дітей, жінок, осіб літнього віку.

За даними Суворова, загинуло 26 тисяч турків і ще 9 тисяч потрапили в полон.

Причому з цих полонених 2 тисячі померли від поранень.

Така поведінка Суворова – не виняток, а правило.

Зацитую для балансу авторитетів і ще один ютуб-проєкт, що препарував суворовські досягнення – історію для дорослих.

Посилання на обидва джерела, в яких ви зможете дізнатися більше про Суворова, буде в описі до відео.

Суворовська перемога у Варшаві стала відома на всю Європу.

Бо московити, зайнявши передмістя столиці, влаштували там тотальну різанину місцевого населення.

Таку собі бучу із 20 тисячами вбитих.

Коли польська делегація прибула на переговори, Суворов спеціально її прийняв серед тіл вбитих.

Варшава здалася за обіцянку пощадити решту городян.

Хід цієї спецоперації із жахливими подробицями описала вся європейська преса.

Ось карикатура, як Суворов звітує Катерині про свої успіхи головами польських дітей.

Дозволю собі тут ще одну цитату з Петрея, тепер конкретно про їхню ганебну жорстокість, таку притаманну Суворову рису.

Жорстокість, мерзотне життя, варварська і немилосердна природа московитян відомі багатьом людям, які бували в їхній землі.

Московитяни вдень і вночі думають і морочать голову, якими б новими способами мучити людей, вішати, варити або смажити їх.

І жоден народ, ані турок, ані татарин не вигадують нічого страшнішого і гіршого.

Ось такі відкривання людини, яка добре знала московицьку природу.

Якщо Суворов був істинним московитом, то не через своє походження, в якому дослідники знаходять чи то шведів, чи то татар, а через своє ставлення до війни, як до власних солдатів, так і до супротивника.

Суворов, який преклонявся лише перед самодержцями, не мав жодних сантиментів ні до власних військ, ні до цивільних у ворожому стані.

Для нього це були лише шахові фігури, якими легко можна було жертвувати заради інтересів короля.

І от уявіть, який цинізм і сталінська, і сучасна путінська пропаганда роблять із Суворова, якщо не імперського героя, яким мала би по праву пишатися Полтава, як колись імперське місто, то такого собі дедушку-зажигалочку, який умів пробуджувати в останньому сухарю-інваліду вогонь воєнної удалі.

Хіба ж не цього вогню в Суворові шукає ось цей молодий солдатик, який з високою ймовірністю у найближчу мить скрутить собі в'язи або напориться на шампур, ой, даруйте, звісно ж, на багнет.

Ось ця його заліхватська улибка, яка віддзеркалює ідіотичний вишкір Суворова, хіба ж це не проєдінення солдат з ахвіцерами і командірами вкупі?

Відверто кажучи, Сурікову дуже хотілося б, аби його картину читали саме так.

У кількох своїх відгуках на цю роботу він запевняв, що найбільше його цікавила ця суворівська запанібратськість із звичайними рядовими солдафонами.

І нібито психологізм картини мав відобразити незламність Суворова перед труднощами походу, якою він заражав солдат.

Але, господи, який же це булшіт?

Суріков тут намагався косплеїти запорожців Іллі Ріпена.

Але якщо перший композиційно об'єднував своїх героїв довкола сміху, то другий об'єднує своїх довкола страху.

Що ж, також сильна емоція, яка дозволяє по-різному охарактеризувати персонажів.

А сей боїться, але рішуче рушає вниз.

Цей боїться і хреститься.

Цей боїться, але бравурно всміхається у відповідь старічку Суворову.

А що старічкові?

Той блаженно либиться і собі.

Йому ж тут не помирати.

А от солдатик той може виявитися одним із поміжчверті тих вояків загону Суворова, якому пощастить розгатити собі голову, зірвавшись з кручі в цьому коротенькому спуску, про який я розповім дещо пізніше.

Або він міг стати одним із чверті тих, хто помер від ран та значного погіршення здоров'я через похід вже в найближчі півроку.

До речі, сам Суворов належить якраз до другої категорії.

Старікашка віддав свою криваву душу до пекла якраз у найближчі півроку від того, як самозабвєнна скачує на кромке пропасті.

Так-так, вам не почулося?

Оця максимально пафосна і нібито неймовірна психологічна картина Сурікова – це просто насмішка над смертями ледь не половини всіх вояків Суворова, для якого цей похід обернувся скарпастіжним уміранієм.

Хіба ж не дичина прославляти згубний похід, який крім того ще й обернувся поразкою?

Іще раз, швейцарський похід Суворова виявився провальним.

І головне, самогубчого для тисяч вояків спуску можна було уникнути, просто зробивши обхідний маневр або здавшись на волю супротивника.

Але як ви думаєте, чому Суворов таки вирішив піти на цей самовбивчий для левової частки армії крок та ризикуючи головами солдатів дертися в гори?

Як ви думаєте, він таким чином наступав, відступав, чи робив якийсь обхід для нападу на ворога?

Пишіть про це в коментарі.

А я тим часом скористаюся нагодою щиро подякувати нашим патронам і всім, хто надсилає нам кошти на картки.

Саме завдяки цим людям ми досі продовжуємо нашу справу.

А зараз у мене супер новина.

На Культуртригері стартує Чорна П'ятниця.

Нині ви можете придбати закриті лекції про українське мистецтво та культуру фактично за безсінь.

Вартість знижена удвічі.

Подробиці шукайте в описі до відео.

Нагадуємо, патронам з певного рівня ці лекції взагалі дістануться безкоштовно.

Дивовижно, але набагато переконливіше характеризує Суворова і його стиль ведення війни зовсім не пафосний реалістичний олійний живопис, ну, ніяк не може попри всі намагання Сурікових зробити героїчним ідеалом хрлявого старого, який мав душу зажерливого демона-кровопивці.

Я не надто часто вдаюся до таких паралелей, але тут вони більш ніж доречні.

Найкраще Суворова візуалізують карикатури, адже вони, так би мовити, зрять у корінь.

А Суворов за роки своїх непересічних звірств став популярним героєм європейських хронік.

Ви все іще пам'ятаєте худенького, як билинку дєдушку.

А як вам ось такий Суворов?

Автор цього портрету – Джон Чапмен.

І тут перед нами не інакше, як Карабас-Барабас якийсь.

А ось удосконалений портрет авторства вже Джеймса Гілрия.

Уже в повен зріст.

Бачите, у підписі він названий Фельдмаршал Граф Суворов Римнікський.

До речі, оцей пафос довкола Римнікського, він також висосаний з пальця.

Як виявилося, цей титул, який йому дістався за нібито перемогу руского оружия в крупной битве над турками, має виразні австрійські ознаки.

І тут я знову зацитую Владлен.

Під Ізмаїлем росіяни діяли самостійно.

тоді як на річці Римник в союзі з австрійцями.

Точніше, австрійці діяли за підтримки росіян, адже їх там було 18 тисяч, тоді як у Суворова менше семи.

Але, друзі, це я ще до карикатур не дістався.

Ось одна з них, якраз 1799 року.

Тут грізний Суворов нібито веде французьких генералів у полон.

Хоча, нагадаю, кампанія завершилася повною перемогою французів.

Але прикметні тут окремі деталі.

На жаль, якість не дозволяється роздивитися, але на плечі в цього явно іронічно гіпертрофованого здарування Суворова нашивка з написом «Варшава» та хижим птахом, який пожирає дитину.

Відверте нагадування про воєнні злочини Суворова в Польщі.

А ось іще одна карикатура, цілковито присвячена тій ганебній різанині.

Тут Суворов у центрі, він віддає Екатеріні декілька відрубаних жіночих голів із цілої купи позаду нього і рапортує царице.

О, моя вельможна володарко, я в повній мірі виконав ваше ласкаве материнське доручення, що стосувалося блудного народу Польщі, і приніс вам врожай з 10 тисяч голів, турботливо відділених від заблудлих тіл наступного дня після капітуляції.

А Екатеріна говорить у відповідь таке.

«Мій любий генерали, ви чудово виконали моє доручення, але ж хіба ви не могли вмовити кількох польських дружин отруїти своїх чоловіків?» О, явний натяк на те, з чого саме Екатеріна починала свою кар'єру царіце.

Хоча там, пригадаємо, було зовсім інакше вбивство, жахливіше.

Через гемороїдальні коліки, яких завдав цареві молодший брат коханця Екатерини, генерал-аншеф Алексій Оролов.

Цікаво, що карикатуристи були настільки дотепними і прозирали справжню сутність Суворова, що трансформували його екзотичне для англійських вуг прізвище як Своллоу, тобто Горлянка.

Ось ця карикатура показує, як цю подібність візуалізували.

Суворов тут ковтає чиїсь голови і позначки на капелюхах свідчать, що французькі.

Таким чином карикатурист відобразив перші успіхи боїв Суворова проти французьких республіканців на італійських фронтах 1799 року.

Що ж робив Суворов у серці Європи у ті часи?

Та все просто – придушував республіканську загрозу задля спокою монархій.

Фактично він очолив об'єднані російсько-австрійські монархічні сили задля недопущення домінування французів, які монархічні устрої та держави прагнули перетворити на республіканські.

Ну, я певен, ви знаєте самі, чим усе закінчилося – генієм і прокляттям Наполеона Бонапарта, у порівнянні з яким Суворов уже не здавався настільки грізним.

А от настільки ж кривавим та жорстоким все ще здавався, звісно.

Але повернувся в часи, коли Наполеон іще не був імператором, а війська на тому напрямку французьких інтересів очолив такий собій генерал Андре Массена.

Якраз із ним і пов'язана зміна тональності карикатур про Суворова.

Ось тут іще це зажерливо сволота наколює на виделки ворожі армії і ковтає їх, адже він генерал Горлянка.

Ось тут Суворов і ще й колос, який простує Італію в бік Парижа.

До речі, Британія була союзницю інших монархів у цій боротьбі, тому поєднання в фігурі Суворова жорстокості і грізності, колосальності – це радше комплімент йому в надії на подальші перемоги, хоч і не без іронії щодо його воєнних злочинів.

Але ось уже карикатура геть іншого гатунку.

Тут же з'являється генерал Массена, який примушує Суворова відригати з його горлянки все те, що той встиг нагарбати.

І дійсно, Массена в 1799 році був командувачем французьких військ у Швейцарії і у Другій битві під Сюрихом розбив російсько-австрійську армію під командуванням

уже генерала Римського-Корсакова, незважаючи на те, що його армії чисельністю 35 тисяч осіб протистояли російській та австрійській корпуси по 27 тисяч та 25 тисяч відповідно.

Як бачите, загону Суворова чисельність вже менше 20 тисяч, серед тих військ не було.

Чому ж так сталося?

Судячи з джерел, на які я натрапляв, той прагнув здійснити маневр і зайти до французів з флангу чи то з тилу на гірській території, але з якихось причин битва відбулася раніше, росіянці та австрійці були розбиті і в Суворова лишалося небагато варіантів того, що робити.

Або здатися, але він не міг цього собі дозволити без цей звалення імператора самодержса Павла, або ж рятуватися втечею.

Що він і зробив.

Тож момент, який фіксує тут Суріков, зовсім не героїчний.

Ні, ці вояки не наступають, вони не заходять у тил супротивникові, не роблять якихось славетних, дотепних дій.

Ні, ця картина – це історія поразки Суворова, останньої його поразки, після якої вже не було перемог.

Поразки, після якої він, як це чудово візуалізували карикатуристи, виригав свої попередні завоювання, нівелював свої перемоги на цьому фронті.

Суворов знищив у цьому поході значну частину війська.

А от знаєте, хто вижили?

Ті кілька тисяч поранених русських, яких Суворов залишив таки у полоні.

Ну, тобто, ледь не чверть армії він таки здав.

І що цікаво, цих вояків французи потім передали імператору Павлу, якому вдалося таки налагодити дипломатію з Наполеоном.

Але ті солдати, які проривалися разом з Суворовим, гинули тисячами, послизаючись і зриваючись у прірви, або ж замерзаючи на передпочинку.

Тож, за що віддали життя ці тисячі солдатушек при переході через злосчастний перевал Панікс?

Та за примху царя, звідомо ж. За те, щоби Сталін зумів фільмом про Суворова цинічно напустити культурно-історичного туману на чергове розтерзання Польщі.

Коротко говоря, мы их побили.

Дадим ли поляком опомниться?

Помилуй Бог, не дадим.

А посему продолжаем удар.

Отдых малый.

І вперед!

Варшава на носу!

А якщо пригадати вагитні путінські інсценуації, то все ще більш прояснюється.

Недавно в Полтаві снесли пам'ятник Олександру Суворову.

Що тут скажеш?

Відмовитесь від власного минулого?

Суворов став символом російського імперіалізму, який прикривається якимись ширмами типу доблісті, героїзму і так далі.

Але знаєте, що дивовижно?

Як же міг наш Тарас Шевченко, знаний демократ та русофоб, возвеличувати Суворова в багатьох зображеннях?

Адже історія знає цей факт.

З 1841 по 1842 рік Шевченко працював над цілою низкою ілюстрацій до балетаризованої біографії Суворова.

Невже він не знав про те, наскільки генералісіумус – кровожерний ворог усьому, що Шевченкові було дорогим, включно і з тим, що Суворов ліквідував Кольївщину, а дід Кобзаря був гайдамакою?

Завісу над цією загадкою відкриває літературознавиця Роксана Харчук у статті «Ілюстрації Шевченка до історії Суворова як протокомікс».

Характеризуючи узагальнено ці ілюстрації, вона пише, «Загалом серію малюнків Шевченка до історії Суворова можна назвати несакралізованим життєєм цього полководця або життєєм без пієтету.

Тут знаходимо і жартівливі, і іронічні, і сатиричні малюнки».

які впевнено можна назвати карикатурами.

Недаремно Судак писала, що в ілюстраціях Шевченка до другого випуску виразно помітна сатирична загостреність у зображеннях Павла І, короля Людовіка XVIII і інших придворних.

Однак іронія і сатира присутні й на інших зображеннях цієї серії.

Митець прагнув розірвати пропагандистський шаблон, традиційно акцентуючи на певних альтернативних до офіційної історії елементах.

На ілюстраціях до історії Суворова він часто зображив українських козаків, яких Полєвой, автор книги, взагалі не згадував.

Ось такий несподіваний поворот.

І я вам нагадаю, що автор цих робіт іще молодий Шевченко.

І вже настільки безстрашний.

Ось що пише Роксана Харчук про одну з ілюстрацій циклу, яка дійсно наближається до карикатури.

На мою думку, імператриця Єлизавета тут зображена досить таки гротескно.

Вона удвічі грубша за суворого солдата, усією своєю поставою і особливо профілем нагадує свиню, що особливо кидається в очі на тлі симпатичної дами-компаньонки, зображеної в анфас.

Ось така цікава заувага, з якої складно не погодитися.

А ось уже про іншу ілюстрацію з Суворовим і знову неочевидні сенси, які утім є напрочуд переконливими.

Суворов зорганізував новий бенкет, на якому вручив 100-річному Мусабею, що почувався молодим і навіть хотів одружитися, незвичайний подарунок – купив у денських козаків молоду черкешанку і вручив своєму другу, що не тямився від радості.

Найогидніше те, що такий подарунок нехристому Сабею робить християнин Суворов.

Насправді ця ілюстрація є саркастичною і показує всю фальш російського праведного воєнства, яке не гребувало найогиднішими формами підкупу.

Такі вчинки не тільки суперечили християнству, а й заперечували його.

Тобто Шевченко не зміг не піддатися спокусі і не спробувати вбити двох зайців одним мистецьким пострілом по веліччю Суворова та його оточенні.

Він і грошики заробив, і сарказму з іронією до зображень домішав.

Трактування Шевченком Суворова позбавлене недоречного героїзму.

І хоч воно і не настільки гостре, як англійські карикатури, однак дивовижно те, що книга Полєвого, ілюстрована Шевченком та художником Коцебу, який відповідав за батальні сцени, витримала декілька переведань.

І свиноподібна Єлізавєта явно тішила багатьох читачів.

А Єлізавєту Шевченко, як і Катеріну, ох і недолюблював.

Оксана Харчук стверджує, найсаркастичніша ілюстрація серії «Обговорення майбутніх воєнних походів», де йдеться про обговорення майбутнього походу російських військ на Кавказ.

Однак, за словами Полєвого, найбільше Єкатеріну ІІ хвилювала Європа, точніше французька революція, яка знищила французьку монархію і загрожувала престолу російських царів.

Її думку поділяв і Суворов, який просив імператрицу послати його бити французів після того, як він показав, як б'ють поляков.

Про французьку революцію і поширення республіканізму і демократії свідчить і напис на карті, що його зобразив Шевченко.

Періс.

А тепер подивіться, як цікаво перегукується цей момент із карикатурою на Суворова, де також є натяк на намагання дойти до Паріжа.

Дуже тонко.

Тож, на відміну від імперця і пристосуванця Сурікова, наш Шевченко не йшов на компроміс із самодержавством, а навпаки, скористався нагодою вкотре його знацінити, висміяти, десакралізувати.

Висновки Роксани Харчук цілком підтверджують і моє власне ставлення до цих робіт.

Ось вони.

Немає нічого дивного в тому, що митець, який ненавидів монархію і всім серцем співчував республіці, зобразив суворого як засушеного гриба або сморчка.

Катерина ІІ у його інтерпретації не позбавлена свиноподібних рис –

Обоє персонажів викликають антипатію.

Шевченко зобразив їх як душителів свободи, як тих, хто вважає себе гідним вирішувати долю Європи.

Однак смерть Катерини ІІ на час завадила російським планам.

На мою думку, в даній серії іронія і сатира є одним із найважливіших елементів.

Їх можна навіть розглядати у якості елементів протокоміксу.

Саме уживання іронії і сатири свідчить, що між Шевченком-поетом і Шевченком-митцем не існувало прірви чи тим паче конфлікту.

Ну як, а вас переконує таке трактування?

Пишіть у коментарі.

Ну і на сам кінець.

Закликаю звернути увагу на збір групи 35 на українські дрони-бомбардувальники для гур, які будуть виконувати бойові завдання на глибині 90 км в тилу ворога.

Хлопці розкажуть про подробиці збору, а від мене вам подяка за вашу ефіру.

Ми, пілоти Головного управління розвідки група 23, звертаємося до благодійного фонду група 35 та до спільноти історичних блогерів,

з проханням допомоги у зборі коштів для українського унікального дрона-бомбардувальника, що виконує завдання на глибину 90 кілометрів в тилу противника.

Ваша допомога наближить нас у спільну перемогу.

Слава Україні!

Героям слава!