Вони освічували шлях до волі / О.Гірник, Ю.Мушкетик, І.Білозір, М.Лисенко, І.Козловський, М.Дяченко

Рости черемшину, Широкося розроста.

Ти молода дівчинонько, Про кохання забувай.

Ти молода дівчинонько,

Про кохання забувай.

Ти молода дівчинонько, Про кохання забувай.

Бо я сиджу в криміналі,

Я сиджу в криміналі, за Україну рідний край.

Україно, Україно, Україно, краю мій.

Дякую за перегляд!

Коли я раніше її слухала, то я думала, що це є народна пісня.

Коли я глибше подивилася, побачила, що вона має автора.

Її автор – це Михайло Дяченко.

Він написав цю пісню для своєї друкарки і помічниці Свідрук Марти, яка мала псевдонім Черемшина.

Вони разом загинули в одному із бункерів, і саме цій дівчині поет присвятив слова популярної цієї пісні «Рости, рости, Черемшина».

Я коли подивилася, коли він народився, і виявляється, що він народився якраз в цей період, коли ми маємо якраз згадувати і вшановувати наших видатних українців.

Хоча в тих історичних сайтах, з яких я черпаю інформацію, прізвище Михайла Д'яченка було відсутнє.

Тобто, через пісню він сам, напевно, його душа сама попросилася, от бачите, згадайте ще мене, я теж герой України, я теж віддав своє життя боротьбі за Україну.

Дякую, Любов Васильівна.

І це дуже важливо, що ви знайшли.

Він через пісню, а ви знайшовши, ви сьогодні оприлюднюєте.

І наші друзі, до речі, для мене це новина, я не знав такі деталі.

Дуже приємно, що ви змогли, дозволили собі і подали нам таку розкішну інформацію.

Звичайно, люди трагічно загинули, але вони загинули за Україну.

Тобто, тут маємо факт загибелі, але при таких чистих серцях, при такій подачі, це тільки підсилює самого автора їхню звитяжну боротьбу за Україну.

І нас, українців, має робити сильнішими в цьому випадку.

Перепрошую, що вас перебив, але якось так аж виринали з мене саме ці слова, які я хотів додати.

Дякую вам.

Минулого тижня ми говорили про Максима Риського.

Він казав, що хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього.

А хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не вартий пошани.

Тобто ми будемо сьогодні шановувати всіх, але як я згадала зараз про Максима Риського,

Знаєте, попадає якась інформація така, що ми вже про нього говорили, а потім знову виявляється щось таке цікаве.

От я, шукаючи інформацію різну, зайшла на сайт «Ця єдина країна» і там є така одна історія про Максима Риського, коротенько так.

Коли русифікація в Україні йшла вже таким повним ходом, а це було в кінці 60-х, початку 70-х років, в президії якоїсь таких поважних зборів сидів поет Максим Ринський і слухав, як доповідач на прізвище Калюжний розповідав про те, що між російською і українською мовами немає ніякої різниці.

Ринський слухав-слухав, потім нахилився до мікрофона, який стояв на столі і каже, ну що ви кажете таке, та різниці є. От російською ваше прізвище звучить як Кал-Южний, а українською на вас, треба казати, Гімно-Південне.

Почався сміх і регіт у залі, під той регіт кудись утік лектор.

Калюжний, так.

Пробачте, знову перебиваю.

Калюжний прізвище гарне, милозвучне, але як можна своє прізвище, перепрошую, сучасною мовою, опустити, як кажуть, заплямувати, зганьбити?

Що стосується автора пісні «Рости, рости, черемшина», яку ми прослухали, написав її, як я вже казала, Михайло Васильович Дівченко, а він народився 25 березня 1910 року в селі Боднарів Калужського району, тоді ще Станіславська область, зараз Івано-Франківська область.

А мав ще він, крім того, псевдонім Гомін і Марко Боєслав.

Він був членом Української головної визвольної ради

референтом пропаганди Карпатського краю, чоловим поетом УПА, редактором підпільного часопису «Чорний віз» і лицарем «Срібного Христа».

Коли Михайлу Кови повнилося два роки, померла його мама, а в 10-річному віці він залишився круглим середою.

Батьків хлопцеві замінив старший брат Микола, який зіграв значну роль у житті Михайла.

Завдяки братові Михайло поступив

до української гімназії у місті Станіславові.

По закінченні Станіславської української гімназії Михайло Дяченко вступив на правничий факультет Львівського університету і, будучи вже студентом, в 1930 році став членом ОУН, очолював осередок ОУН у його рідному селі Боднарові.

В 1934-1935 роках і в 1937-1939 роках сидів у тюрмі польській за громадську політичну діяльність.

У 1945-1950 роках поет працював у відділі пропаганди Карпатського краю ООН.

Одночасно редагував підпільний часопис «Шлях перемоги», а в 1950-1952 роках був краєвим референтом пропаганди УПА.

Останні вісім років життя провів у рядах повстанців.

23 лютого 1952 року в урочищі Хубена біля села Звиняч Станіславської області, тепер Івано-Франківської, під час планової чекістсько-військової операції з розшуку учасників

українського підпілля, одна з військових груп управління МДБ Івано-Франківської області вийшла на бункер з відкритим люком, з якого підпільники вели спостереження за місцевістю.

Підпільники пізно помітили військовослужбовців, які підходили до бункера, і, не маючи можливості втекти, відкрили вогонь.

Бункер одразу ж був оточений і заблокований з усіх боків.

Підпільники

Викинули кілька гранат, спалили і порвали чимало документів своїх, які там знаходилися, а потім, не бажаючи здаватися живими, всі застрелились.

З бункера було витягнуто тіла семи вбитих підпільників ОУН.

В одному з них якраз був упізнаний відомий поет Михайло Діченко або Марко Боєслав.

І та ж дівчина, який відрізнятив пісню, яку ми чули – «Рости, рости, черемшина».

З радянської влади його твори друкувалися лише за кордоном.

Перша його книжка вийшла в 1951 році під назвою «Непокірні слова», в яку вийшли всі його збірки на той час.

А в 1960 році в Турені вийшла його книжка підпільних поезій, яка називалася «Сором за боягузлове покоління», але вже на італійській мові.

У 2011 році побачила світ

Його книга виборних творів, яка називалася «Сталь без їжі».

Про Дяченка знято ще спеціальний фільм під назвою «Сталеві струни Марка Боєслава» режисер Зіновий Бойчук, але навряд чи його творчість повністю досліджена на сьогоднішній день.

Очевидно, що в архівних матеріалах припадає пилом ще не один його твір.

Деякі правди знаходяться.

Так, наприклад, у квітні 2018 року серед архівних справ, засуджених окупантами повстанців УПА, був знайдений тоненький зошит, в якому було знайдено ще три віршла Михайла Дівченка, які раніше не публікувалися, а їх на той час було вже 115.

І серед оцих нових трьох віршів є вірш, який називається «Катам».

Радій, бреши, жорстокі кати, наказуй гімн співать тобі.

Катуй борців у казематах, будуй жахливий світ рабів.

Та не приспать, не залякати, у кого серце і душа, у кого в муках плаче мати, хто бачить війну всевладний шал.

Звірюко, гаспиде, в скаженні люті не бачиш месників грізних, не бачиш гнівом лав у путих і революцій днів ясних.

Даремні твій терор і тюрми, даремні підступ і бретня, убій останній, кличуть сурми, безсмертний месник меч підняв.

27 березня 1912 року в родині Бойків в селищі Богородчани на Прикарпатті народився український дисидент політв'язень, герой України Олексій Миколаївич Гірник.

Олексій вирізнявся ще з малого, активним, сміливим характером.

Він також, як і попередній наш герой, належав до пласту, просвіти і молодої організації ОУН.

Після гімназії батьки хотіли, аби син продовжував навчання в семінарії, але він пішов працювати в організацію «Сокіл», де очолював загін пластунів.

Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був признаваний до польської армії.

За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України в березні 1937 року був засуджений до п'яти років в'язниці.

Покарання відбував в медстаборі в березі Картузькій, в таборах Львова, Кракова, Тернова.

І в 1939 році під час німецького вторгнення до Польщі зв'язниців тік.

В листопаді 1939 року у Івано-Франківську, тодішньому Смієславі, на вокзалі Олексій побачив, як НКВД з собаками заганяли поляків до товарних вагонів на виселку.

Плаче жінок, крик дітей.

Не витримав Олексія, кинувся на їх захист.

І був заарештований.

Його засудили тоді на 8 років концтаборів і 5 років позбавлення прав.

Покарання відбував у Норильську і Магадані.

В 1948 році Олексій Гірник повернувся в Україну і оселився в сусідньому районі в Калуші.

Спочатку працював на місцевому цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером.

Всі роки свого життя дуже переймався долею України, її культурі і мови.

В той час постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений голодоморами народ був майже повністю виснажений і морально знищений.

Але Олексій бачив, що навіть цієї маси, заляканої і оплутаної брехнею,

Все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути битлом.

Треба було якось збудити ці настрої, зворушити людей, дати поштовх, що не все втрачено, що рано сатані святкувати перемогу, що є можливість повернутися до світла і жити людським життям.

І іншого способу, ніж як стати смолоскипом для свого народу, Олекса тоді не бачив.

В січні 1978 року він вирішив вчинити акт самоспалення.

Зокрема, в листі до дружини він написав «Я йшов простою дорогою, тернистою, але не зблудив і не схибив.

Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця.

Мій протест – то пережиття, тортури української нації».

Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення.

Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець.

У другій записці до дружини вже від 19 січня 1978 року він написав, що поїхав до Львова, але насправді поїхав до Києва.

Там відвідав Софіївський собор, Києву, Печерську Лавру, а ввечері поїхав автобусом до Канева.

В ніч на 21 січня 1988 року, тобто в день злуки, Олексій піднявся на Чернечу гору в Канові, з собою мав дві каністри з бензином і запальничку.

Був тоді мороз, 15 градусів і багато сніг.

Чотири рази обійшов навколо могили Тараса Шевченка, поклонився йому, спустився до схилу гори, звідки я видно Діпро,

Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноручностівок, потім підійшов до самого краю гори, облив себе бензином, дістав ножа і запальничку.

Натиснув ногачок запальнички і все тіло спалахнуло факелом.

Встиг зробити ще чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем.

Його мертве тіло знайшли тільки вранці.

Міліція почала збирати розкидані листівки.

Знайшли всього 970.

Декілька збереглося у місцевих жителів.

І ось хочу зачитати текст однієї з таких листівок.

Він всіх їх готував, напевно, кілька років, щоб тисячу листівок від руки написати.

Це потрібен був досить великий час.

І ось на одній з них, на першій стороні написано –

Протест проти російської окупації на Україні.

Протест проти русифікації українського народу.

Хай живе самостійна Соборна Українська Держава.

Україна для українців.

З приводу 60-річчя проголошення самостійної України на знак протесту спалився гірник Олексас Калуша.

Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі.

Знак оклику і знак питання.

А на зворотній стороні тієї ж листівки написано.

Я так її, я так люблю мою країну Богу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю.

Сон Тарас Шевченко.

Ви, росіяни, говорите, що Шевченко ваш і пам'ятник йому ставити.

«Лицеміри ви, фарисеї, ви, руські, любите на братові шкуру, а не душу.

Якби встав Шевченко з гробу живий, то ви б його знову розпинали за розриту могилу, за Кавказ, за сон, за слово правди».

І мені довелося напитися наперед з польської чаші, а потім з московської отрути.

Прийшли нові імператори, тепер не царями себе звуть, а генералісимуси чи генеральні секретарі.

Погнали нарід на Сибір, в Караганду і по цілі Росії розбудували за дурні гроші та за гарбушку нове царство своє.

Україну зробили чисто російську, міста російські.

Виховуєте доносчиків і фарисеїв, виховуєте, щоб свій свого бив без батога, щоб свій свого поганяв, а вам плескав.

Людина в Радянському Союзі – це найдешевша істота.

Що хочете, то з нею можете зробити.

Ви руками тюремщиків побудували Біломорський канал, Московський канал, Північну залізницю і багато-багато других будів.

На словах ви на благо людини, а фактично –

Якщо казати про Україну, про її долю, то Україна на лопатках.

Перші російські революціонери, демократи, з якими дружили сам Шевченко, боролися проти царизму, за волю і незалежність всіх народів.

Але їх тепер називають лібералами.

Теперішня Росія ніяк не оступається царській.

Ще більше хоче опонувати цілу планету.

Форма тільки змінилася.

А я піду за словами Шевченка з Юродивого.

О, роди суетний і проклятий, коли ти видохнеш, коли ми діждимося ваших тона з новим і праведним законом, а діждимося таки колись.

Ось такі приблизно були в нього листівки, звернення до людей.

У наступні дні у помешканні родини гірників був проведений обшук.

Спочатку родині не хотіли віддавати тіло Олекси, але пізніше дозволили все-таки поховати на батьківщині, але заборонили відкривати трону.

Та попри заборону, вночі родичі все-таки відкрили трону і була відслужена таємна панахіда священником, братом його дружини.

Ця справа залишалася таємницею.

Кадебісти усіляко замовчували факт поїтичного самоспалення.

Дружині Олекси повідомили, що він нібито згорів в автокатастрофі.

А для місцевого населення була інша версія.

Мовляв, без хатку якийсь, нагої там розвів вогнище і з необережності згорів.

Та все ж правда про героїчний вчинок гірника випливла

І саме через працівників міліції.

Про неї дізналися спочатку в Канві, а потім і в інших містах України.

А попри заборону, після його смерті щороку 21 січня хтось все-таки приходив і клав червону калину на місце його смерті.

Вже за часів Незалежної України на місці його смерті посадили куш калини.

В 1999 році було створено

Київський благодійний фонд імені Олексія Гірника «Українським дітям.

Українське слово».

Починаючи від 2001 року, щорічно 21 січня кілька десятків представників різних партій і громадських організацій традиційно вшановували його пам'ять на місці, де сталася така подія.

Покладали квіти до пам'ятника Шевченку і до пам'ятного знака Олексія Гірнику.

Читали вірші, присвячені йому, проголошували теплі слова.

Указом президента України Віктора Ющенка від 18 січня 2007 року за проявлені громадянську мужність і самопожертву ім'я незалежної України гірнику Олексію Миколаєвичу посмертно присвоїли звання Героя України з нагородженням Ордену Держави.

21 січня 2009 року там відкрився такий вже гарний пам'ятний знак, проєкт якого здійснило за кошти гранту також Віктора Ющенка.

А вже протягом 2010-2013 років на вшанування пам'яті в Канові не прибув жоден державний представник.

Так само і не відзначили його на державному рівні сторіччя з дня народження Олексія Гірника у 2012 році.

Я завжди згрушений такими історіями, тому що вони беруть за саме заживе.

І я був би радий, щасливий, щоб хоча б до кожного другого українця змогла доходити ця інформація, щоб люди відчували, як воно було нашим попередникам, старшим нашим братам, дідусям, бабусям, пра.

Адже історія нищення України входить у глибину.

І тому ми зараз маємо бути як ніколи сильними.

і об'єднуватись навколо хороших справ.

Знаєте, я ще поцікавилася, бо були не одні такі люди, не один такий Олег Сагірник став таким сакелом, щоб освітити людям світло до правди, до волі.

Ще навіть у часи царату в Петропавлівській в'язниці на знак протесту била себе гасом і спалилася українська революціонерка з Чернігівщини, акторка українських театрів, вчителька Марія Вєтрова.

Той вчинок тоді був спричинив багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі, навіть у Москві.

Але радянська влада тоді використала цей вчинок на свою користь і навіть назвала вулицю в Києві на честь Марії.

Була спроба також самоспалення Миколи Береславського із Запоріжжя по відв'язненню мордовських таборів суворого режиму.

Оскільки він намагався це зробити публічно, то цій справі завадили і покарали його ув'язненням.

Є також факт самоспалення бійця УПА, який провів 20 років в Київці на Тернопільщині, а коли його оточили військові міліції, не здався, а спалив себе живцем.

Його ім'я Юрій Михайловський.

5 листопада 1968 року, перед день ідеологічного свята Радянського Союзу, на знак протесту проти угоду військ Чехословаччиної проти русифікації України, на Хрещатику спалив себе Василь Макух з Лівщини.

Геть колонізаторів, хай живе вільна Україна!

З цими словами чоловік, палаючи, як живий смолосків, рухався з центральної вулиці і у столиці.

Розповідає, що коли Василь Макух уже помирав від отриманих опіків, лікар сказав, що тепер його діти лишаться сиротами.

На що він таке зробив?

На що той відповів?

Вони ще будуть пишатися батьком.

А нині ми всі сироти.

Україна сирота.

Його поховали в Дніпрі, бо він хоча з Львівщини, але останнім часом жив у Дніпрі, і про нього взагалі будь-які свідчення або згадки були радянською владою знищені.

Про всіх цих людей тоді мало хто знав, бо їхній подвиг влада замовчувала, але про них знав Олег Сагірник.

І навряд чи ми би колись дізналися і про тих чи інших великих достойників нашого народу, якби не подвиг Олега Сагірника.

Чинок Олекси і його попередників примушують людей задуматись над долею нашого народу, над своєю долею.

Тих українців, які не були байдужі, яким не було, яка є різниця?

У них виникало питання, що ж це за таке оточення у нас?

І які ж це такі братерські обійми, що звільнитися від цих обіймів люди були вимушені самоспаленнями?

Чому будівлю музею Олекси Гірника неодноразово підпалювали в нібито вже українській державі Україна?

Чому можна було говорити українською мовою скрізь і в усіх країнах світу, а у своїй рідній державі в Україні було небезпечно?

Питань було багато на той час, та відповідь була одна.

Олекса Гірник віддав найдорожчим.

Життя заради свого народу не дарма.

Свій жертовний вчинок він перетворив на потужну зброю опору і освітив шлях українському народу до своєї волі і долі, до своєї хати, де, за словами Шевченка, своя правда і сила, і воля.

Хай з Богом спочивають.

21 березня 1929 року на Чернігівщині в сім'ї сільських активістів народився Юрій Михайлович Мушкетик.

український письменник, майстер історичної прози і класик української літератури, також герой України.

А ще депутат перших скликань Верховної Ради України.

Я дуже добре пам'ятаю полум'янні і правильні виступи Юрія Мушкетика.

Він дуже довго вірив в радянські ідеології.

Ну, такі, як він, діти війни іншої суспільної моделі тоді не знали.

Але першим поштовхом до зміни політичних його поглядів стала у студентські ще роки розправа над всезагальним улюбленцем Володимиром Сосюрою.

Поета тоді ганили за націоналістичні мотиви вірша «Любіть Україну».

І це змусило Юрія Мошкетика, як і багатьох його ровесників тоді, задуматися про свою солідарність з автором і незгоду з владою.

І наприкінці вже 50-х років Юрій Мошкетик прийшов до літературного журналу «Дніпро» і згодом понад 10 років був його головним редактором.

І в часи його редакторства журнал «Дніпро» друкував твори шестидесятників.

Це був час, коли цензура лютувала, однак він якось примудрявся друкувати під різними псевдонімами.

Він друкував твори Євгена Сверстюка, Івана Світлишного, Івана Дзюгу, Стуса і навіть тих, хто перебував в об'язанні в радянських таборах.

У 1972 році його звільнили з роботи, звинуватись в українському буржуазному націоналізмі.

Доля вберегла його від репресій, однак сам письменник зізнавався, що було дуже і дуже складно.

«Скільки я відсидів усяких бюро, усяких зборів, скільки нагінок було.

Тільки знав щодо Гани і зрештою був звільнений з роботи за політичною лінією.

А що це значило?

Телефон у тебе замовкає, ніхто не дзвонить, друзі не заходять, на вулиці бачать, переходять на інший бік, щоб з тобою не зустрітися».

Я і сам не знаю, як я тут все витримав.

Але витримав, пригадував він.

З 1986 по 2001 роки він очолював Спілку письменників України.

І за цей час на її основі створили якраз Народний рух, Товариство просвіта і Меморіал.

2009 року Юрію Мушкетикові було присвоєно звання Героя України.

Також за часів президентства Ющенка.

Проаналізувавши історичні події і власний досвід, письменник резюмував.

«Українці свою долю повинні кувати самі.

Як це було на Майдані, в зоні АТО, десь справжні українські патріоти підривали себе гранатами, аби не потрапити в полон до того самого старшого брата, який віками закріпачував нас, нищив нашу культуру, нашу мову».

і ніколи не був справжній.

Ми тільки сьогодні дочитуємося, що колись все населення України було майже в суці грамотне.

Грамоту знали навіть жінки, що і при запорізьких монастирях та паланках функціонували школи, в той час як у Московії шкіл і друкарій не було, а з попереписаних від руки неграмотними дяками Євангелії попи читали таке, що не розуміли не тільки миряни, а й вони самі.

Я уявляю, Любов Васильівна, якщо їх всіх докупи зібрати, потім ще синти зробити, що з тих би Євангелій і вийшло.

Тому Петро І, коли робив Ніконовську цю реформу, він і запросив з України дуже багатьох священиків, в тому числі і Феофана Прокоповича, який їм і зробив оцю.

Краще би Феофан Прокопович не доїхав до Росії.

6 червня 2019 року зупинилося творче серце великого українця і щирого патріота нашої країни.

На Байковому кладовищі, де вічним сном спочивають великі митці української нації, свій останній прихисток знайшов і голос української нації Юрій Мушкети.

Ще мені подобається такий його один вислів.

Якщо дуже довго думати, ворог встигне відрубати думки разом із головою.

Чи не про нашу сучасну владу, говорить Юрій Мушкетик.

22 березня 1842 року народився український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач післянного фольклору, засновник української національної музики Микола Віталійович Лисенко.

Він належить до відомого позасько-старшинського роду, предик його відомої історії як соратник Максима Кривоноса

Вовгура Лис.

Мати Лисенка походила з казацького роду Болюбашів.

Батько Микола Лисенка командував ескадроном у Кірасирському полку, що стояв у Кременчуцькому повіті.

Вдома батько розмовляв українською, а мати хоч із Полтавщини родом, випускниця Петербургського смольного інституту, не могла вимовити паляниця.

Було таке, що мати з Миколою розмовляли лише на французькій мові, бо Микола категорично не хотів розмовляти по-російськи.

Згодом, як став вже знаменитий, то мати на догоду з синові перейшла на українську.

Але так не вміло, що Лисенко сміявся і каже, мама, не терзайте Україну.

Після скасування кріпацтва батьки композитора стали банкрутами і на навчання Лисенко заробляв вже собі самостійно, працюючи в суді.

Після навчання на природничому відділенні фізико-математичного факультету Харківського університету перевівся до Київського.

Отримав ступінь кандидата природничих наук, але заробляв як учитель музики.

Навчався як кераміст у Лейпцизькій консерваторії, яка вважалася однією з найкращих в Європі.

Лисенковий прорахували близько майбутнього в Німеччині, але він все-таки поїхав в Україну назад.

За все своє життя великого капіталу музикант не зібрав, композиторська діяльність прибутку не приносила, постійно жив на зйомних квартирах.

Кошти, зібрані друзями в 1903 році для покупки житла під час святкування 35-річчя його творчої діяльності, він витратив на відкриття музичної школи для дітей.

В 1908 році Лисенко очолив товариство «Український клуб», який проводив значно громадську просвітницьку діяльність, організовував літературні та музичні вечори, влаштовував курси для народних вчителів,

Створив комітети для сприяння спорудженню пам'ятника Шевченку до візначення 50-х роковин від дня його смерті, які і очолив сам композитор.

Тарас Шевченко мав велике значення у творчості Лисенка.

Він написав музику до Кобзаря, «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки» та багато інших.

Робив також обробки народних пісень.

Він автор десяти опер, серед яких «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда» і сотень інших музичних творів.

Коли композиторові було 26, він одружився з Ольгою Оконор.

спадкоємницею полтавського роду з ірландсько-французьким корінням.

Вона була значно молодшою з одноколу і мала чудове сопрано і рідкісно привабливу зовнішність.

Саме вона співала у першій опері «Лисенка різдвяна ніч».

З нею прожили 12 років, але дітей не мали.

І, очевидно,

Через це вони і розійшлися.

Розійшлися неофіційно, бо тоді це був складний процес.

Суд вимагав назвати винних, а вони обоє цього не хотіли.

Просто припинили жити разом.

і зберегли добрі стосунки.

Лисенко присвятив своїй першій дружині 11 творів, в тому числі і романс «Коли розлучаються двоє».

Другою його дружиною стала також Ольга з чернігівського роду Липських.

Вона народила йому семеро дітей, з яких вижила п'ять і померла при народженні останньої дитини.

Оскільки вони жили не в іншані, то діти за тодішнім звичаєм не могли вважатися законними.

Але його перша вінчана дружина Ольга надала всі необхідні свідчення і документи, щоб Микола Віталійович зміг усиновити свої дітей.

Уже на схилі літ, коли йому було 62 роки, він закохався у свою 17-річну ученицю Інну Андрія Нопольську, яка стала його останнім коханням.

Побачив її в інституті «Шляхетний дівчат».

Вона там училася, а він викладав музику.

але недовго тішився своїм останнім коханням.

Постійна напружена праця підірвала здоров'я композитора, і 6 листопада 1912 року через несподіваний серцевий напад земне життя українського бояна спинилося.

Його похорон перетворився на могутню патріотичну демонстрацію українців, зібравши десятки тисяч небайдужих.

На байкове кладовище трону супроводжували тисячі людей і кілька хорів.

Коли процесія йшла в Осадківську полз театр Садовського, оркестр театру зграв жалобний марш Лисенка.

Миколу Лисенка називали гетьманом, сонцем і батьком української музики.

Його творчість надзвичайно плідна і багатогранна.

Від опер до обробок українських народних пісень, від монументальних хорів до вишуканих фортепіанних мініатюр.

Як великий син своєї нації, Лисенка по праву вважають корифеєм української класичної музики.

Всупереч Емському указу, який забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот, Микола Лисенко принципово користувався лише рідною мовою і не згоджувався на їх переклад московською.

Через те його опери не ставилися на російській сцені і, не маючи необхідної на ті часи російської апробації, лежали в теці композитора аж до самої його смерті.

Він і сьогодні залишається актуальним.

Його твори включають у свій репертуар найвідоміші українські співаки, диригенти, піаністи, а хоровий твір «Боже великий єдиний» вважається духовним гімном України.

Ім'я Миколи Лисенка носить Львівська державна музична академія, філармонійний зал у Києві, Харківський оперний театр, числення музичні школи і вулиці.

Вже декілька десятків років найпрестижнішим конкурсом в Україні, в якому беруть участь піаністи, співаки, скрипалі, є конкурс імені Миколи Віталійовича Лисенка.

Дуже плодовита людина була в плані творчому.

Та й не тільки.

Бог послав йому діток.

Звичайно, не одне було кохання.

Але, мабуть, творчі люди, вони всі такі, Любов Васильовна.

Мені здається, історія саме про це каже.

По-другому бути не можна.

Вони не те, що мусять, просто вони постійно мають бути в стані закоханості, інакше вони не мають натхнення.

Для того, щоб вони отримували натхнення, вони мають любити, бути любимими.

У них крила повинні бути для цього, правильно?

І має іскра горіти.

Так, звичайно, я повністю з вами погоджуюся.

24 березня 1900 року в невеличкому селі Мар'янівка Київської губернії в селянській родині народився Іван Семенович Козловський, український оперний співак з унікальним голосом.

Батько його був добрим кравцем, порядною і побожною людиною, а ще вважався на селі першим музикою, бо дуже гарно грав на віденській гармоніці.

Мати походила з дому Косимських, що вів родовід від гетьмана українського низового козацтва Криштофа Косимського, знаного козака-характерника, ватажка козацького повстання в XVI столітті.

Хоч і була вона молодшою за чоловіка на 10 років, але, як пригадував Іван, вона керувала всім і всіма в Господі.

Мати мріяла, щоб Іван став священником, і його віддали до церковної школи.

Із семи років співав у Михайлівському Золотоверхому монастирі, де прожив близько десяти років.

У 1919 році він виїхав на гастролі до Європи з хором

І коли прийшла звістка, що Червона Росія окупувала Україну, він відмовився, як тоді і весь склад хору, повернутися на батьківщину.

І цей факт тривалий час лишався таємницею Івана Козловського.

Втім, ймовірно, став причиною того, що його в майбутньому не випускали за кордон.

Так, на одному з кремлівських банкетів він сказав Сталіну, що хотів би поїхати і почути, як співають «Уласкала».

На що так званий вождь народів запитав, а не збіжете?

Ну що ви, мені моя Мар'янюка дорожче понад усе у світі, відповів співак.

От і поїжджайте у свою Мар'янюку, відповів Сталін.

Завдяки його унікального голосу популярність співака була шаленою не лише в Радянському Союзі, але й за кордоном.

Саме Івана Козловського запросили співати до посольства Сполучених Штатів, коли світ прощався з Джоном Кеннеді.

Коли відомого співака питали, звідки в нього такий голос, він казав «від мар'янівських верб».

Він був єдиний народний артист, який попри бюрократичні заборони відкрив на власні кошти музичну школу в рідні Мар'янівці, організував закупівлю роялів, інших інструментів для шкільного оркестру, де і зараз навчаються діти.

Всі роки він не порвав зв'язків з Україною, яка завжди займала найважливіше місце в його серці.

Записував платівки з українським репертуаром, виступав з оркестром українських народних інструментів, неодноразово приїздив до Канева на могилу Тараса Шевченка.

Все життя Козловський мріяв, щоб народні пісні, календарні, обрядові, які він знав та любив з дитинства, зберігалися і поширювалися.

Але в ті часи платівки, випущені силами співака, на яких були записані колядки і щедрівки, були знищені повним таражем.

Творчому доробку співака близько 50 оперних партій із десяток ролей у кіно.

Серед репертуару співака були також і політично небезпечні українські твори.

Мені однаково на слова Шевченка, пісні українських січових стрільців з дещо зміненим текстом та багато інших.

І серед таких його патріотичних пісень мені дуже подобається «За світ встали козаченьки».

Засвистали козачі поки в полуночі, Та плакала Марусенька в злаї ясні очі.

Та плакала Марусенька в злаї ясні очі.

Не плачь, не плачь, Марусень, не плачь, не журися, Та й за слова милинького Бабу помолися.

Та й за слова милинького Бабу помолися.

Іди, іди, мій синось, піти не варіся, За чотири неділень ти додому вернися.

За чотири неділень ти додому вернися.

Ой рад би я стара мати ще й ранше вернуться На щастинній вороненькій ворота спікнувся На щастинній вороненькій ворота спікнувся

Засвистали козаченьки, поки спалила очі.

Заплакала Марусенька свої ясні очі.

Іван Семенович був людиною надзвичайно духовною.

Єдиний народний артист Радянського Союзу, який у анкеті завжди писав віруючий.

У складенні й ним самим молитві просив.

Пошли мені, Боже, добре співати, прославляти рід свій і довго жити на світі.

І Господь почув молитви Івана Семеновича.

Спів маестро до глибокої старості був бездоганним.

Пережив розпад двох імперій – царської і радянської.

Прославив свій рід, Мар'янівку і Україну.

Іван Семенович не був щасливим в особистому житті.

Розлучившись з першою дружиною Олександрою Герцег, він зв'язав своє життя з актрисою Сергієвою, яка народила йому двох дочок та під старість залишила його.

Так що Козловський доживав свої дні зовсім самотній.

Пішове життя Іван Семенович Козловський 21 грудня 1993 року і похований на Новодівичому кладовищі в Москві.

У селі Мар'янівка Васильківського району Київської області створено меморіальний музей-садибу Івана Козловського, на території якої у 2000 році відкрито пам'ятник на його честь.

На його честь названо також астероїд 4944 Козловський.

В Києві відкрито мистецько-концертний центр імені Івана Козловського.

А 28 березня 2017 року на одній із будівель Михайлівського Золотоверхового монастиря до 117-ї річниці з дня народження співака відкрито також меморіальну дошку.

Хай з Богом спочуває.

Світла пам'ять.

24 березня 1955 року в районному містечку Радехів на Львівщині народився Ігор Йосипович Білозір, український композитор і виконавець, лідер ансамблю «Ватра», народний артист України.

Хтось на небесах сплів долі Ігоря Білозіра і Володимира Івасюка.

Білозір навчався в того ж викладача, що і Володимир Івасюк, Лєшика Мазепи.

25 червня 1979 року, вже через місяць після похорону Івасюка, у Львівській обласній філармонії утворився новий вокально-інструментальний ансамбль під керівництвом Ігоря Білозіра «Ватра».

До Білозіра волею долі потрапили тексти поета Богдана Стельмаха, які призначалися для трагічно загиблого Володимира Івасюка.

У квітні 1981 року Ватра стала не лише лауреатом 4-го республіканського конкурсу «Молоді голоси», а й його найяскравішим відкриттям, тобто продовжив справу Володимира Івасюка.

На той час Радянський Союз ще не послабив свого впливу, а тому учасників надалі чекало більше.

багато неприємностей до Гани, звільнення, цькування з боку чиновників від культури.

До Ватри висловлювали багато претензій з боку офіційної влади через націоналізм, релігійні натяки, консерватизм та інші типові закиди того часу.

І виходило так, що на вищих рівнях обробки народних пісень сміливі сучасні ритми ігорового таланту сприймалися не музично, а поєтично.

Тобто, з одного боку, було серйозне народне захоплення ватрою, а з іншого їм чинили постійні перепони влади.

Тоді, в кінці 80-х, на початку 90-х років, була така знаменита пісня на слова Петра Запотічного –

Музика Ігора Білозіра «Встань з колін народи мій», її співали майже всюди, де тільки люди збиралися і там співали.

«Встань з колін народи мій, гордість маєш ти, на колінах не прийдеш до свої мети, годі спати, час вставати, сонце вже зійшло, сон не брати, не здолати тяжке єрмо».

Просить так і кличе вся моя земля, Україна рідна, матінка твоя.

Власне, саме через цей тиск ватру набагато краще сприймали під час світових гастролей в Середній Азії, на Сході, в Угорщині, Німеччині, набагато краще, ніж у рідних краях.

Така ситуація зберігалася впродовж 80-х років, допоки в 1990 році Ігор не прийняв запрошення на стажування до США і в Канаду.

Там він мав на меті освоїти професійний музичний бізнес, навчитися працювати з новітнім обладнанням, але зрозумів, що далеко від батьківщини так довго не протримається.

Повернувся додому, а там розлучення з першою дружиною Оксаною, похорони батька.

І все це дуже сильно морально вдарило по життєрадісному Ігорю.

Наприкінці 90-х він наново одружився і продовжив писати пісні та інструментальну музику.

Але народна слава та визнання тимчасово його полишили.

Де ще в 1997 році Білозіру було присвоєно звання народного артиста України.

В ніч з 8 на 9 травня 2000 року Ігор Білозір був жорстоко побитий двома п'яними росіянами – Дмитром Вороновим та Юрієм Калініним.

За те, що заважав своїми піснями групи відвідувачів в кав'ярні «Цісарська кава» співати і слухати російський блатняк.

І це відбувалося на очах у десятків людей в центрі Львова за 500 кроків до рідної домівки.

Били садистсько-катівським способом.

Тупим важким предметом буквально розтрощили основу черепа, потім удар ще в чоло – теж сильна тріщина.

І цього садистам було ще замало.

Коли Ігор упав, не люди його ще сильно копали ногами.

Як згодом йшлося у висновку медичної експертизи – сильний серцево-легеневий забій.

Майже 20 днів лікарі намагалися витягти його з глибокої коми, але вночі з 27 на 28 травня зупинилося серце народного артиста України, композитора Ігоря Білозіра.

Як повідомляли тоді ЗМІ, він став жертвою синів високопоставлених чиновників.

Вбиваючи його, вбивали нашу українську пісню, нашу українську мову, вбивали наш народ, як вбивали його віками.

На похорон Ігоря Белозіра за різними джерелами прийшло від 100 до 200 тисяч людей.

Його смерть мала міжнародний резонанс і викликала громадські заворушення у Львові.

Не забувають Белозіра і по сьогоднішній день.

У день народження за будь-якої погоди на Лечаківському кладовищі біля його могили відправляють панахиду.

Ігор Бєлозір – це знакова постать для української музичної культури.

Кожна його пісня святкова, вручиста, така щирість, чистота, краса, що пробуджує совість людей, кличе їх до свободи і збагачує інтелект.

В ньому органічно поєдналися патріотизм, талант і високогромадянська позиція.

Його мелодії світлі і рознабарвні, як кольори лише ванок і писано.

Творчість Ігоря Білозіра називають совістю мистецтва.

Це найвище визнання таланту нашого українського митця.

Світла пам'ять.

Світла пам'ять Ігору Білозіру і Любов Василівна.

Це вже був 2000 рік.

Це 2000 рік, це вже 9 років незалежності України.

І як себе вбивці почували?

Вільно.

Імперія, вона діє на всіх фронтах одинаково.

Вона тисне, знищує, вбиває.

Вона розчищає для свого руцького міру дорогу.

А ми на заваді стаємо, бо ми тільки із-за того на заваді, що ми хочемо мати свою...

мову, свої звичаї відстоювати, любити Україну, свою неньку.

Нам не треба чужі багатства.

Нам треба тільки те, що нам належить.

Не більше і не менше.

Але це їх коробить.

Тому, Любов Васильівна, тут один-єдиний засіб берегти, примножувати своє і відстоювати, звичайно.

Стань колі народи мій, горді

Нах не прийдеш до свої мети.

Ходи спати, час ставати, сон тебе вже зійшло.

Сон не брати, не здолати, тяжкий є.

Моя земля, Україна рідна я, матінка твоя.

Твою рідна, добре шанував, мат, червоний світ.

Ворог нам спогою не давав, на загибель вів.

Три столітні стерли і землі, джерело твоє.

Не зубилось в мряті і в пічмі, імено твоє.

Стань колін народи мій, гордість мій.

На колінах не прийдеш до свої мети.

Ой, спати, час вставати, сонце вже пішло.

Сонем, брате, не вдавати, тяжкий є ярмо.

Пам'ять з гиблим боям у віках реквієм звучить.

Хто б є у зоряних світах, пам'ятай, що мить.

Тріста літ вже досить нам ганьби, волелюбний дух.

Та зростає вже всюди і рости наш народний рух.

Стань коліна, роде мій, гордість маєш ти.

На колінах не прийдеш до свої мети.

Ходи спати, час вставати, сонце вже зійшло.

Сонем, брате, не здавати, тяжкий я.

Просить, кличе і зове ця моя земля.

Україна рідна я, матінка твоя.

Просить, кличе і зове ця моя земля.