Як А24 копіює сама себе і створює нове

2012 року було створено студію А24.

Це зараз ми знаємо її як компанію, яка має не один Оскар, яка залучає до свого кіно світових зірок, яка новими підходами, як візуальними, так і у драматургії, розкриває внутрішні переживання людини.

Саме це і вирізняє студію від решти інших.

Вони не вдаються до одноманітних чи гучних та актуальних тем, а беруть щось розуміле всім.

Як виявилось, все геніальне і дійсно є простим.

Перший фільм A24 вийшов 2013-го.

Ним стали запаморочливі фантазії Чарлі Свона ІІІ Романа Копполи.

За шість років студія залучила як відомих режисерів на кшталт Софії Копполи, Дені Вільньова, ну а Баумбаха чи Алекса Гарленда, який на момент екс-махіни вже був знаним сценаристом, так і тих, чиї роботи представлялись, наприклад, на Sundance, але вони не піддались медійності.

Це було і з Памелою Романовські з її одаровими щоденниками, і з Жилем Пекебренером з темними таємницями, або з Джоном Макліном, який після вестерну «Повільно на Захід» вже за майже 10 років не зняв жодного повного метру.

Проте є режисери та фільми, які асоціюються саме зі студією А24.

Ніби це той пазл, який ідеально та швидко склався.

Джейн Шунбран, які навчались у братів Савді, теж відомих представників компанії, та які експериментували з формами і сучасною поп-культурою, 2024 року презентували «Я бачив світло» телевізора, а Девід Роберт Мітчел, який зі своїм «Воно» 2014 року прогремів у Каннах та створив знакову точку для сучасного кінематографу, зміг випустити свій постмодерний неонуар під Сільвер Лейк саме з інді-продакшеном.

У сьогоднішньому випуску поговоримо…

Воно Девіда Роберта Мічела складно назвати тим, який хотів слідувати трендам, оскільки все працювало рівно навпаки із заявленим бюджетом у 1,3 мільйони доларів.

«Під Сільвер Лейк» – це також не історія про гроші, адже він був створений за 8 мільйонів, а я бачив світло телевізора за майже 10 мільйонів.

Тому ці сюжети є нічим іншим, як витвором кіномистецтва, де автори брали класичні художні тропи у стилі хорору, містики і драми, і або правильно, майже непомітно їх копіювали, або робили все по-новому, обрамляючи авторським стилем.

Ми настільки роками чи вже навіть десятиліттями загрузили у горах одномунітного контенту, що попередні роботи Девіда Роберта Мічела чи Джейн Шунбран хоч і були якісними, але вище цінувались за їхню свіжість ідеї і втілення.

Головна причина правильної побудови під Сільвер Лейки я бачив з світлого телевізора у тому, що це такий собі омажі, ось тільки перший фільм – це той, якого наслідують, а другий – той, який наслідує.

Будь-які містичні сучасні хорори з харизматичним головним героєм часто порівнюють з проектом Девіда Роберта Мітчелла, а фільми Джейн Шунбран є свіжим повітрям для фанатів Девіда Лінча, якому складно знайти заміну.

У воно, або якщо перекласти дослівно, воно слідує, ми проживаємо ряд дивних пригоди з молодими людьми.

Те, що спочатку звучить як невдалий жарт, згодом стає реальністю зі смертельним результатом.

Ми вже бачили елементи левітації, те, як жертвами керує невідома сила, яку ми не можемо збагнути, але після 2010 року все частіше почали виходити ті хорори, які більше схилялись до трилера і містики, тому Мічел є частиною саме цього нового напрямку.

Він хоче змусити нас роздумувати над сюжетом, ставити питання, міркувати щодо того, як би вчинили ми, оскільки тепер сапкі герої не вимушені тікати, уникати сильне зло, а мають вибір і можуть вдатись до хитрощів.

Так утворюється міцна зв'язка дій,

що ускладнюється зрозумілими страхами та мотиваціями героїв і чітким ритмом.

І якщо воно було початком кар'єри Девіда Роберта Мітчелла саме у цьому жанрі, через що дещо страждала гострота переживань для глядача, то під Сільверо Ейквін досконали в абсолютно всі складові кіно.

Його новий фільм вважається сюрреалістичним неонуаром, де ми разом з головним героєм досліджуємо таємниці мікрорайону Сільвер Лейк та Лос-Анджелеса, коваємось за деревами, автівками, одягаємо окуляри, подумаємо, що нас так не впізнають.

Кожен день тут ніби день бабака, який лише обростає абсурдом.

Персонаж Андрю Гарфілда, а ми разом із ним, стаємо частиною всесвіту Rockstar Games, коли все безглузди стає страшною реальністю, з якої не втекти.

І що, можливо, більш іронічно, звідси не хочеться тікати.

Але Девід Роберт Мічел представляє нам різних героїв.

І маргіналів, і звичайний середній клас, і багатіїв.

Всі тут по-своєму живуть своє найкраще життя.

Режисер та сценарист саркастично висміює скарги тих, хто має все, а тому це виглядає та навіть є ще більш нелогічною нісенітницею.

Нашарування загадок, які хоче розплутати головний герой, чи то через раптову закоханість, чи то через те, що він взагалі схильний до формування розв'язані систем заговорів, навмисно розкиданих підказок, знаходження культів, насправді мають лише підживлювати градус ілюзорної містичності.

Цю задачу Pete Silverlake виконує чудово, бо насправді люди, що стали поціновувачами фільму, не ставили простих питань, не сміялись і не залишались ніби з нічим, а часто самі вдавались до вишукувань нових шифрів у проекті.

Так фільм Девіда Роберта Мічела показав, що глядачу не треба щось геніальне, яке буде свіжим поза часовими критеріями.

Можна просто зіграти на їхніх страхах, додати те, що не можна збагнути.

І саме так сюжет сам знайде своє життя і продовження.

І ось тут я б хотіла дещо уточнити.

На початку це відео мало бути розбором, звичайним розбором, двох не дуже звичайних фільмів під сільверлик Девіда Роберта Мічела і «Я бачу світло» телевізора Джейн Шунбран.

Проте попри мою погану пам'ять на кіно, через те, що я його дивлюсь за рік дуже багато і швидше за все запам'ятаю те, про що роблю безпосередньо відео, я помітила дуже багато схожостей у «Аріастера» і його «Усіх страхах Бо» відповідно до «Під Сільвер Лейк».

І я подумала, невже ж в авторському кіно у Індії може працювати те, що працює у блокбастерах?

Невже дійсно Астер просто повторив ті самі операторські крани, ті самі теми і розкидані деталі?

І саме так відео із розбору переросло і також у те, як правильно наслідувати у кінематографі якісь теми чи ті самі деталі.

Отож, Аріастер – це яскрава постать в американському кіно.

І, можливо, навіть у світовому.

Проте, чи буде логічним, бодай спробувати стверджувати, що його усі страхи Бо є ледь не плагіатом під Сільвер Вейк?

Можете судити з цього приводу самі, але деталі тут дуже схожі за винятком більш темного астерівського наповнення.

Головного героя переслідує в тому від буденного життя, камера слідкує за нашим персонажем, у них стаються дивні події, у фільмі не цураються відвертої сексуальності, а також є навіть ідентична сцена з телевізором, коли герой приходить додому,

що пов'язується з тим, що ми побачили чи побачимо.

Різниця у рівнях абсурдності, комедії, містиці і сеттингу.

Проте загалом це дуже схожі історії, які накладаються одна на одну простими елементами на кшталт просрочених платіжок чи журналах і фото, які знаходяться на столику біля ліжка.

У Бо це фото дівчини, в яку він був закоханий у дитинстві, а у Сема це плейбой з моделью, до якої він теж був своєрідно сексуально прив'язаний.

Чи навіть те, що у головного героя Аріастера варто остерігатись павуків, а у Девіда Роберта Мітчела – собак.

Перед низкою абсурдних подій, коли герой не усвідомлює, де реальність, Сем підбирає маленькі собачі ласощі.

Або вимушений читати гнівні записки, які йому кидають під двері.

Їх, до речі, теж три.

Можна сказати, що Астер все-таки додав до своєї стрічки театральну постановку і зосередився на різних фалічних філософіях та травматичному досвіді.

Але з іншого боку, і Девід Роберт Мічел екранізував комікс у фільмі, і його герой також дуже сексуально активний.

Проте зрозуміло, що сама суть творів Аріастера та Девіда Роберта Мічела суттєво різниця.

Усі страхи Бо – це стрічка про нав'язливі стани, що зруйнували особистість, а підсіль Верлеек – це детектив, містична драма про розгубленого і закоханого хлопця, який у тій же мірі захоплений теоріями змов.

Важливою рисою астерівських фільмів є те, що він повільно згущує фарби і робить це у дуже різній тональності, що легко виснажує глядача.

Про стиль Мічела складно скласти враження, оскільки всі його повні метри абсолютно різні, але під Сільвер Лейк це знову дещо нове у жанрі.

Тут можна віднайти і зворотні, наприклад, те, що деякі сцени дуже нагадують сім психопатів, чи відв'язні канікули того ж А24, але це радше просто точковий образ, а не копіювання.

У Pete Silverlake дуже багато саме вдячності класичному кінематографу.

Наприклад, тут багато постерів, або ж яскравою є сцена, коли мати телефонує головному герою, розповідає йому про фільм Хічкока і свою улюблену акторку, і у той же час хлопець сидить як герой хічкоківського вікна у двір.

Що точно правильно переосмислив Девід Роберт Мічел, так це музику.

У фільмах А24 композиції часто є або інструментальними і дуже спрощеними, або електронними, або з очевидним замахом на хорор через струнні смичкові.

У «Під Сільвера Лейк» ви цього не знайдете.

Це теж гра з класикою.

Музика Музика

Сучасна музика піддається абсолютно новим правилам звучання та трендам, і поруч із композиціями річев ріленда можна знайти рок та поп-пісні.

Тому ці класичні молодії 30-х, 60-х, 70-х є чудовим прикладом наслідування і очевидним омажем з величезною долею творчості.

Ще дуже рано говорити про те, чи хтось хоче бути схожим на Шейн Шумбран і «Я бачив світло» телевізора, але можна відстежити те, що вони взяли для свого стилю.

Тут, як і у «Під Сільвер Лейк», є певна частина артхаусу, сюрреалізму та містики.

Проте це не фільм спостереження, де ми, глядачі, складатимемо пазл.

«Я бачив світло» телевізора є історією і діалогом,

історією музикою, історією з кислотними та яскравими кольорами, де все можна вважати однією величезною метафорою.

Школярі різного віку, головний герой самикласника, його подруга на два роки старша, у різний час захоплюються серіалом «Рожеве мерення», який вони переглядають на касетах.

У цьому легко віднайти як проблеми підлітків, які живучи у невеличкому тихому передмісті, через самотність і нудьгу хочуть бути частиною чогось великого і поп-культурного, так і травматичний досвід через насилля і приниження, коли від цього хочеться заховатись у чомусь таємничому та захопливому.

І інколи навіть реально.

Але особистісні переживання, про які хочуть поговорити режисери у «Я бачив світло» телевізора,

перекриваються більш важливою темою, яку огорнули у художні прийоми.

Йдеться про інакшість, про складність прийняття себе у сім'ї, у суспільстві, про сексуальну орієнтацію, гендерну дисфорію та трансгендерність.

Такий стіль розповіді Джейн Шунбрен нагадує Девіда Лінча, коли твір не повинен прямолінійно розкривати свою суть чи коли режисер залишає глядача одного зі своєю роботою.

Якщо хтось не зрозумів суті, то варто проводити своє дослідження.

І багато хто поліз у інтернет, шукаючи підказки.

З одного боку, це може лише підживити інтерес до фільму, а з іншого, у часи доступного контенту все може закінчитись на половині стрічки, оскільки часто люди хочуть зрозумілих істин без додаткового навантаження.

У Я бачу світло телевізора можна знайти алюзії до ситкому пригоди Піта та Піта, одних з найпопулярніших серіалів для молоді бафів-винищувачка вампірів і Чи боїшся ти темряви?

А головне те, що роботу Джейн Шунбран порівнюють з Девідом Лінчем.

Тут нема зіркового акторського складу, нема тієї абсурдності, гри і гостроти, але є атмосферність та бажання наслідування.

Ця режисерська схожість була навіяна не командою,

не продакшеном, а самими глядачами.

Тому підсільверлик Девіда Роберта Мітчелла і Я бачив світло телевізора Джейн Шунбран це прекрасна історія про формування наративів у жанрі сучасного хорору, який має на меті не лякати, а створити максимальний дискомфорт за мінімально вкладені ресурси.

Чи були б бодай якось помітними ці історії, якби вийшли не під крилом А-24,

Але нема сумнівів у тому, що студія гарантує якість, сприйняття та новаторство.

У майбутньому безсумнівно це зміниться, адже компанія хоче перейти до дорогих проєктів, до блокбастерів.

Проблема постане тоді, коли ця закрита у собі бібліотека з інді, хорорів, драми і містики почне їсти себе ж, повторюватись чи сліпо копіювати.

Субтитрувальниця Оля Шор