Як Оз Перкінс створює саспенс і чому цього недостатньо

Ос Перкінс – це син Ентоні Перкінса, відомого за роль Нормана Бейтса у трилері Альфреда Хічкока «Психо».

Як і батько, який намагався бути режисером хорорів, він з 2015 року працює саме у цьому жанрі, лише балансуючи між тим, що це щось більш фентезійне, психологічне,

Чи ж звертається у бік трилера?

Озгуд Перкінс не дуже знаний актор, не відзначався як сценарист та навіть як і автор фільмів, але це змінив довгоніг, який попри всі мінуси, дав глядачу ті відчуття, які часто створювала студія А24.

Це атмосферність, урівноважена напруга та витончений візуальний стиль.

Ця робота також дала поштовх для більш яскравої фільмографії режисера у майбутньому з відомими акторами і компаніями на кшталт Neon чи Atomic Monster.

Насправді дивно, що Перкінс не отримав відповідної уваги до своїх перших проєктів.

У них є навіть щось від Дарина Арановські та Ларса фон Трієра, які лише створюють образи і віддають їх глядачу для подальшого формування та роздумів.

Над звуками та музикою часто працював його брат Елвіс Перкінс,

І точно можна сказати, що він знається на саспенсі.

Та навіть є цікавий візуальний ряд.

До Довгонога його кіно могло здаватись схожим і на заплутані твори таких письменників, як Єн Рейд чи навіть Танни Френч, але фінал представлявся дуже простим і незамислуватим.

Наприклад, лютий 2015 року може здатись метафорою того, що дівчата, які залишились у католицькій школі-інтернаті, це душі померлих, до яких на річницю смерті родичі ще не встигли на відвідини.

Власне, за такою поїздкою ми стежимо у одній сюжетній лінії.

Проте цей сюжет варто розглядати і як звичайне протистояння добра та зла, чи як людина з вітчею пустилась з берега, абсолютно себе спустоживши і залишившись самотньою.

У «Я краса, що живе в домі» Оз Перкінс вдається до готичності, але не побудовою Всесвіту.

Він ніби чітко екранізує роман жахів, так як ви собі це уявляєте, коли читаєте.

Ця меланхолійність із тендітною головною героїнею і десь навіть із дитячою поведінкою, яка у неї проявляється у жуванні телефонного дрота, коли вона нервує, чи страху читати книжки зі специфічним сюжетом, розкривається через стилістику, яку майже не використовують кінематографісти у жанрі хорору.

Зазвичай це доволі сухий матеріал, і діалоги прописані лише для того, аби ввести глядача в розуміння ситуації і ближче до фіналу пояснити, що ж взагалі відбувалось.

«Я краса, що живе в домі» наповнена монологом.

Ми завжди знаємо, що відбувається у сцені, що відчувають герої, що сталося тут у минулому і, мабуть, буде надалі.

Та по-справжньому візуально витонченим став фільм «Гретель і Гензель», який відійшов від ламаної композиції і стабілізованої зйомки.

Цю стрічку Оз Перкінс перетворив із сказки про батьків і дітей у історію дорослішання, коли кожен не тільки проживає власний досвід,

А через страхи і біль йде назустріч собі.

Двоє абсолютно юних людей прагнуть просто віднайти своє місце під сонцем і трішки стабільності, та вдається їм це не через об'єднаність, любов і теплі стосунки, а через самотність і невпевненість у майбутньому.

Кожна картина Оза Перкінса діє за схожими правилами.

Це холодний сеттинг, часто навіть прямолінійно, усамітнені герої у складний період життя, що мають пройти своєрідну ініціацію.

Та головне питання цього випуску в тому, чи приніс Довгоніг щось нове, чи став лише доповненням до режисерської фільмографії.

Поруч із цьогорічним фільмом «Ш'я Малана» черговою стрічкою із серією «Чужого» та іншими гучними проектами виділився малобюджетний довгоніг.

Навіть якщо якась частина фільму здавалась глядачу недопрацьованою, завжди знаходився інший аспект, за який хотілося ухопитись.

Це могла бути і операторська робота, і музика, і акторська гра.

«Довгоніг» має багато схожостей саме із другим фільмом Озгуда Перкінса «Я краса, що живе у домі».

Від будинку та дизайну до образу дещо неврівноваженої старшої жіночої фігури і навіть такої деталі, як телевізор, що може бути знаком до виживання для героїв.

Пізніше я скажу свою загальну суб'єктивну думку, але зараз варто зосередитись саме на формуванні драматургії «Довгонога».

Це кіно не працює як проекти Девіда Фінчера, зокрема «Мисливець за розумом», хоча саме ця стилістика є, мабуть, найближчою до останнього фільму Перкінса.

У нас також є серійний вбивця, героїня, яка проймається цією історією і хоче особисто у всьому розібратись.

Безліч підказок, знаків, містичність у реалізмі та страх від того, що це все існує насправді і зупинити це складно.

Чому ж «Довгоніг» все-таки інше кіно?

У цьому випадку ми точно відкидаємо схожість із франшизними хорорами і великою частиною проєктів інді-студій, оскільки поп-культурні жахи, ті, які одразу створюють для масових аудиторій, часто лише вирізняються атмосферністю і саспенсом.

З іншого боку, це кіно і не працює за принципом паранормального явища, коли кожна нова сцена має і залучити глядача, і тут же налякати.

Це речі візуальні, драматургійні і звукові рішення, до яких вдається Майк Флениган.

Як він сказав у одному новому інтерв'ю, хорор-проект повинен мати 30% персонажа, 30% гачка для майбутнього, 30% напруги і лише 10% самого страху.

Пересвідчитись у тому, що сюжет довгонога Оза Перкінса розкривається саме так, можна вже першою сценою.

Ми бачимо зйомку з автівки, але вона не додає нам дзеркала заднього виду, голосу чи хоча б одягу героя.

І під саспенсну музику ми приїжджаємо, акцентуючи свою увагу на будинку.

Потім знайомимося з дівчинкою, яка з'являтиметься не раз.

Саме зараз ми розуміємо передісторію в очевидь головної героїні.

Але автівка порожня, нікого нема поруч і дитина чує голос за своїм будинком.

Йде туди, аби перезвідчити, що все добре.

І так ми переходимо до останніх 10%.

Або таке ж ми спостерігаємо, коли Лі Харкер хоче самостійно допитати серійного вбивцю.

Дівчина одразу зображається тією, якій складно увійти в кімнату, і вона набирається сил.

Її образ у сцені до кінця формується через розповідь антагоніста.

Режисер дає нам зачіпку на майбутнє Герой виходить зі свого спокійного стану разом з музикою, а потім починається це

Зрештою, про Довгонога це все, що можна сказати, і так ми переходимо до суб'єктивного.

Навіть не зважаючи на атмосферність невеличкого містечка, яка як вихор піднімає всі таємниці, для високої оцінки фільму неймовірного образу Ніколаса Кейджа не вистачає.

Здається, це єдина чітка деталь, що змушує нас дивити стрічку, намагатись зрозуміти мотивацію антигероя, боятись його і, звісно, розглядіти весь грим, за яким неможливо впізнати актора.

Що ж до протагоністки, то їй не прописали ні риси симпатії до антагоніста, що у хорорах часто можна помітити, ні характеристик, які б показали її у якості сильної детективки.

Ось Перкінс створив з неї холодну, їй травмовану людину, яка саме завдяки цьому змогла розкрити справу, хоча раніше навіть поруч із молодими і дещо інфантильними дівчатами була логіка дій.

Кетрін від самотності вдається до саморуйнування, Роуз страшний від потенційної вагітності та усвідомлення, що їй нема до кого звернутись, Лілі просто робить свою роботу і щоразу намагається емоційно себе стримувати, а Гретель бере на себе батьківську роль задля виживання разом з братом, не забуваючи про своє «я».

Що ж до Лі, героїні Довгонога, то як вона стала агенткою ФБР, до якої до речі дослухаються, якщо протягом різних ситуацій у фільмі від неї ми помічаємо ледь не панічні атаки.

Її бачення приводить до конкретного будинку, де в очевидь знаходиться злочинець, а отже він може бути озброєний, та ця сцена демонструється занадто легковажно.

як і інші, наприклад, коли її спокій порушують, але вона бере зброю у руки і густе дихання заповнює весь простір, а потім дівчина просто повертається у будинок і робить вигляд, що нічого не сталось, хоча хтось щойно був у її кімнаті.

Тому питання, чи виконує Довгоніг свою функцію саме психологічного хорору, адже за психічним станом героїв дуже складно слідкувати.

Всі ці елементи розмиті і бодай якась суть у цьому контексті з'являється наприкінці.

Антагоніст приваблює через образ і, що головне, через акторську гру.

Це заслуга Кейджа, а не команди, бо ми не знаємо історію цього героя.

Чому у нього такий специфічний вигляд?

Чому він незвично себе поводить, коли їде у авто чи у магазині?

Чому він прагне здаватись приємним та емоційним, не проявляючи агресію безпосередньо?

Він просто слуга злих сил, як і інші герої, чим це обумовлено?

Чому раніше весь синонімічний ряд стрічків мав логіку, навіть якщо треба було просто показати демона з рогами?

І чому зараз, маючи всі інструменти для побудови крутого Інді, у нас так багато питань і так мало відповідей, що не додає плюсів довгоногу?

Дивлячись на це з позиції сценарію, можна стверджувати, що це, мабуть, найкраща концепція такого собі реалізму від Оза Перкінса, але фільму далеко до робіт Романа Полянського, Стенлі Кубрика чи навіть полонянок Дені Вільньова, які взагалі не заграють із хорором, а просто варяться у детективності.