Як знімає Едгар Райт

Британія дала кінематографу багато відомих режисерів.

Згадати хоча б Крістофера Нолана, Френсіса Лі, Саллі Поттер, Девіда Ліна, Альфреда Хічкока чи Метті Увона.

Всі вони мають унікальний стиль, працювали чи працюють у різних жанрах, їхні підніті теми варіюються від колонізації інших планет до репрезентації квір-культури.

Едгар Райт – це той режисер, якого згадують, можливо, не так часто, як Нолана, проте майже всі знають його кіно.

Райтівські фільми йдуть попереду особистості творця, хоча його інтерв'ю можна заслуховуватись.

У випуску не будемо говорити про серіали режисера, хоча саме з них почалась кар'єра Едгара Райта.

Не про його документальні проекти і кліпи, а про основні повні метри, які вже встигли стати культовими.

Ти не втрачений?

Про що?

Ти не зробив це до кінця світу.

Ні.

Першою частиною своєї трилогії «Три смаки Корнетто» Райт одразу кидає глядача у вирість свого режисерського стилю – нагівного, іронічного, з джамкатом, відомою музикою та безлічу алюзій.

Кожен його фільм складається з простої структури, яка зводиться до романтики, комедії та драми.

До того ж, часто це відбувається у одній сцені.

Можливо, таке тонке британське відчуття напрямого розкриття гумору на екрані, коли глядачу не потрібно переповідати кожну деталь, та незвична якісна візуальна мова допомогли видати мінімум чотири відомі на весь світ фільми.

Його стрічкам характерна легкість і зв'язка із іншими, помітнішими роботами у кінематографі.

Едгар Райт для зомбі на ім'я Шон бере трішки у Джона Карпентера і з повагою кипкує над фільмами жахів Лучо Фульчі і Джорджа Ромеро.

Для крутих фараонів відтворює бойовики 90-х, початку 2000-х, а для кінця світу береться до розповіді про своє життя та Саймона Пега.

Щось копіює з максимальною точністю, а щось подає у вигляді омажу.

Він доходить фінальної точки, висміючи героїв і тим самим, і своє кіно.

Трилогія Трисмаки Корнето з кожним фільмом нарощує серйозність.

Хоч наївний простий гумор нікуди не зникає, але й головний герой ніби зростає у своїх непов'язаних історіях.

Наприклад, у зомбі на ім'я Шон хлопець інфантильний і боїться брати на себе відповідальність, проте це можна пояснити загальною втомою молоді в буремні часи.

Поведінка Шона часто викликала б непорозуміння у глядача, якби фільм зняв інший режисер, але лише у абсурдності від Едгара Райта все виглядає природнім.

Хлопець вдаряється ногою об бардюр, коли йде до магазину і дивиться на дорогу, де це сталося, але коли пізніше повертається до будівлі, то не звертає увагу ні на яскраві червоні відбитки крові, ні на те, на чому він підсковзнувся.

Круті фараони – це ніби наступний крок Шона, який взяв себе в руки і почав будувати вартісну кар'єру.

А у кінці світу серйозності набираються всі навколо, коли головний герой втрачає інтерес до життя.

Цього ми не помічаємо за комедією.

У зомбі на ім'я Шон головний герой уникає матері, а його часта фраза «He's not my dad, he's my stepdad».

Вочевидь вказує на травматичний досвід, хоча за поверхневого перегляду ми просто сміємось.

Ніколас Енджел у «Крутих фараонах» тікає від відповідальності у стосунках до відповідальності на роботі і, судячи з його передісторії, жертвував життям.

Гері Кінг ходить на збори з психологічної підтримки у лікарні та тяжко переживає кризу середнього віку на фоні своїх друзів.

Але і тут є родинна лінія.

Денні Баттерман залежить від свого батька, який все вирішує за сина, а головний герой кінця світу з легкістю вигадує смерть матері, аби зібрати друзів на золоту милю пабами.

У Райта можна вишукувати різні деталі зразу у раз, і це робить його кіно значимим.

Проте не тільки згадана трилогія у фільмографії режисера вважається культовою.

Я маю пити на неї.

Я маю пити.

Романтика є практично у кожному проекті Едгара Райта.

Шон щоразу водив дівчину до одного і того ж бару, не маючи розуміння, що можна робити інакше.

Ейнджел мусив розійтись через кар'єру, Гаррі Кінг шкодував через змарнований час, який міг витратити на побудову сім'ї.

Бейбі жертвував життям заради коханої, як і Джон щодо Елоїз.

Але кульмінацією любовної лінії Райта є, звісно, скот-пілігрим проти світу.

Після черги невдалих та дивних стосунків, головний герой прагне знайти нову дівчину, аби забути попередню.

На противагу йому є герой Кіра Накалкіна, Волеса, який щодня без проблем розпочинає свої любовні пригоди з кимось новим і здається, що для нього нема взагалі ніяких обмежень.

Екранізація коміксів Брайана Ліо Меллі, яка йде майже дві години, насичена візуальними ефектами та різними видами монтажу, що з одного боку насичує простиром комік і порбілізує його і без того абсурдний сюжет, а з іншого відходить від спрощеної трилогії з Саймоном Пегом та Ніком Фростом.

Тепер зображення стало нащабель вище за комедійну історію, де глядач проходить рівень за рівнем, аби разом з головним героєм досягти фінальної місії у вигляді кохання з Рамоною Флаверс.

Скотт Пілігрим – це ніби відеогра.

Глядач вишукує деталі на кшталт мехтіння однієї літери на магазині, що натякає на майбутні події, але і дійсно є грою.

Цей під самісіньку зав'язку переповнений поп-культурою фільм

Згадує і Зельду від Nintendo, і Пакмена від Namco, і Людей Ікс від Marvel Comics.

Ми проживаємо ніч лише однією секундою екранного часу, або ж навпаки розтягуємо цю сцену, ніби розглядаємо мангу та й взагалі переосмислюємо ром-коми.

Сюжет з одного боку розкриває і реальність, коли минуле життя партнера може стати частиною твого життя без твого ж бажання, але водночас і висміює різні тренди свого часу, як це любить робити Едгар Райт.

Ми знаємо, що на кожному рівні ставки будуть підвищуватись, тому і цікаво побачити, що буде далі.

Висміюємо маскулінність, давайте пограємо м'язами, нехай хлопак доведе свою міць і сам Піцков знеться на его.

Він бог веганства?

Просто заміни соєве молоко справжнім і патруль веганської академії одразу прибіжить зі своїми зеленими лазерами.

Що там далі?

Вогняний меч?

Слава всім богам, що один із колишніх Рамони – незлетючого голландця, який знущався б над Скоттом раз на 10 років без кінця і краю.

Цим всім Едгар Райт лише довів, що він режисер унікальний і різноплановий.

Якщо його трилогія – це культовий проект для міленіалів, то Скотт Пілігрим більше оцінює зумери.

У Райте є ще два фільми, якими він відшукує щось нове.

Проте щодо них також існує питання – навіщо він їх зняв?

Свіже поєднання «500 днів літа» і драйву з черговими омажами «На драйві» або ж «Малюк на драйві» знову представив Едгара Райта як людину, яка знається на музиці.

Якщо ви підпишетесь на його соцмережі, то отримаєте у кінці кожного року

список його улюблених композицій та альбомів різних жанрів.

Так і на драйві містить як оригінальні композиції, і всім відомий Soul 60-х Harlem Shuffle, і переформатовану версію пісні Tequila у жанрі серф.

Проблема цього фільму саме у тому, що цінити можна лише музичну частину і відмінний монтаж під неї.

Сюжет про Бейбі, водія бандитів, здається максимально простий і зрозумілий.

Але вже на цей момент фільмографія Едгара Райта дозволяла порівняти його кіно.

Спрощена історія у його випадку – це не про безглуздий сюжет, а про комічність у демонстрації звичного життя.

І цією простотою глядач не втомлювався задивлятись, знаходячи у різних британцях себе.

Сюжетний експеримент із пограбуваннями і спаленими шинами був оцінений відмінними касовими зборами, та допомогли цьому саме звук і музика.

Акторська гра і суворого Кевіна Спейсі, і нарваного Джеймі Фокса, і головного героя Енсела Елгорта не дали нам гумору та тонкої дещо поп-культурної іронії, що зробила Едгара Райта знаним.

Тепер у основі пригодницький бойовик, після якого ми заходимо на музичні стрімінгові платформи і додаємо до вподобаного нові композиції, а романтика від Елгорта ще мить серце.

Сум'я жанрів у надрайві, яка змушує нас прикипіти до екрану у певній напрузі, дає і відомий сюжет про батьків.

Це пізніше Райт переніс і у свій поки останній фільм «Минулої ночі у Сохо» – містичний трилер про травматичний сімейний та особистісний досвід із присмаком детективності.

«Бейбі» не викликає сміху, лише посмішку, коли нагадує Себастіана Вайлдера чи Тома Генсена.

Це складний герой, який через моральну та фізичну травму може розчинитись у моменті, отримуючи від глядача безумовну підтримку, допоки його дії не стають повністю безглуздими.

Елоїз впродовж цього фільму дає нам зрозуміти, що сюжет містить лише густі барви, які дещо розбавлені неоном.

Вже знайомого нам Едгара Райтату знайти складно, від його стилю залишився хіба що джампкат і тонке відчуття влучної музики.

Режисер додає грінскріни, використовує візуальні ефекти, які раніше він заміняв цікавими рухами камери та монтажем.

Тепер любов до 60-х переповнена серйозного підходу, а не відсилок і умовних пародій на фільми суміжних жанрів.

Як головна героїня не може вхопитись за можливості реалізації себе у навчанні і відволікається на сни, які стають реальністю, так і глядач має безліч під тем та здатен сприйняти те, що хочеться більше.

Від фемінізму до складного загартування особистості дівчинки.

Це Лондон.

Хтось загинув у кожному будинку, у кожному будинку цієї міста.

може здати, що підхід Едгара Райта до режисерства легковажний, проте якщо вдаватись у деталі, то це абсолютно не відповідає дійсності.

Колись я казала, що хороший режисер повинен вміти складати докупи різні аспекти формування кіно.

Наприклад, музичний смак у Райта відмінний, але як щодо історії?

З часів створення своєї культової трилогії режисер розділив підготовку на два основних пласти – провести ціле дослідження періоду

чи місцевості, обіщаючи графства та їхні села, і передивитись якомога більше фільмів одного і того ж жанру.

Для «Зомбі на ім'я Шон» команда відшукувала жахи, але переважно ромкоми.

Для «Крутих фараонів» Саймон Пех ділився кримінальними сюжетами, а для «Надрайві» сценарій створювався із пригодницьких стрічок і нуару сорокових.

Як казав сам Едгар Райт у одному інтерв'ю, це допомагало йому не лише зрозуміти форму проекту і подачу,

Це давало також певні цікаві реальні історії чи тези, які він завзято запозичував.

Окрім своїх вдалих та помітних серіалів і фільмів, Едгар Рай також успішний сценарист проєктів інших режисерів.

Так, 2011 року вийшов 3D-фільм Стівена Спілберга «Пригода Тінтіна.

Таємниця єдинорога», де працював Джо Корніш, Стівен Моффат,

І Едгар Райт.

Він співпрацював з Робертом Родрігісом і Квентіном Тарантіно, та навіть став частиною супергерої, який колись Джо Корнішем, Полом Радом і Адамом Маккеєм прописав історію першого людини Мурахи.

Його власна фільмографія поповниться двома проектами, проте невідомо, коли вони з'являться, враховуючи великі проміжки часу між виходом його кіно.

Едгар Райт працює над науковою фантастикою «Людина, що біжить», про Америку 2025 року і антиутопію з затвором Стівена Кінга про одноіменне реаліті-шоу і чоловіка, який бере у цьому участь заради грошей для своєї родини, тож тепер йому потрібно протриматися живим упродовж місяця чи більше.

Ще один запланований фільм – психологічний трилер «Ланцюг» за романом Андіана Маккінті про дивну гру з викрадення дітей у арифметичній прогресії та залучення у цей процес головної героїні, яка є хворою на рак, розлученою жінкою з дитиною.

Тут йому допоможе Джейн Гоудман, сценаристка «Кінгсмена» та «Людей Ікс».

Є причини вважати, що ми не побачимо того Едгара Райта, який перевтілював гумор для великих екранів.

Але новий на драйві чи минулої ночі у Сохо трансформує режисера у більш драматичного, що лише зацікавлює глядача для нового дослідження британського кінематографу.