Якими вийшли «Види милосердя»?

Я хочу, щоб ти випікав її, підготував її кукурудзою і прийшов до мене, щоб її їсти.

Або я, можливо, будь-яке, що найкраще.

Це те, що я хочу.

Можеш це зробити для мене?

Коли режисер випускає два фільми підряд, фактично протягом одного року, швидше за все це буде відвертий провал.

І навіть не важливо, яка студія закріплена за проектами, чи який режисер.

Що означає це, що якийсь із двох фільмів отримав менше уваги і буде значно гіршим.

Можна стверджувати, що так, до того ж за виробництвом кіно стоїть ще більша машина, якою ніколи не можна нехтувати.

Звісно, мова про промоцію фільму, його рекламу та просування у всіх соцмережах.

І знаєте що?

Величезні бюджети, які інколи віддають навіть більше на рекламу, можуть отримати майже нічого з касових зборів.

Або ж компанію з режисером чекатиме іще один результат.

Це непомітність, можливо, навіть незаслужена.

Наприклад, Джеф Нікоф з 12 лютого 2016 року представив науково-фантастичний трилер спецвипуску «Півночі», а 16 травня — «Лавінг», який отримав кращі оцінки від критиків, але був щонайменше вдвічі менше помітним для глядача.

Чирідлі Скотт вже давно взяв такий підхід до випуску кіно собі за звичку.

2001 року він продемонстрував культову військову драму «Падіння чорного яструба» і «Ганібала», якого дивилась через успіх «Мовчання ягнят» Джонатана Деммі.

2017-го «Чужий заповіт», який фанати навряд чи пропустять через відому франшизу, і «Усі гроші світу», що пережив виробниче пекло та перезйомки головного героя в останній момент, через що і став, бодай якось, помітним.

а 2021 – останню дуель Тадім Гуч з «Різницею у місяць», коли перша стрічка абсолютно розчинилася через акторську гру Леді Гаги у другій.

Такий поспіх у продукуванні фільмів дійсно є дуже ризикованим та часто невиправданим.

Можете взяти приклад із класики, коли Альфред Хічкок 1954 року випустив в вікно у двір та у випадку вбивства «Набирайте М», які стали культовими, але у нього ж є спіймати злодія і неприємності з Гаррі 1955, які знають поціновувачі всієї фільмографії, а не звичайний масовий глядач.

Чи скільки людей знає скандала Кіри Куросави, не відміну від Йогора Щомона?

Один режисер, один 1950 рік релізу, один виконавець головної ролі Тошіро Міфуне.

Отож, бідолашні створіння Йорго Салантімоса були представлені у Венеції 1 вересня 2023 року.

Але глядач, навіть поціновувач сучасного кінематографу, швидше за все не відвідує провідні світові кінофестивалі,

а очікує на кінотеатральний прокат у себе вдома.

Ба більше, величезна частина з цих поціновувачів очікують на онлайн-реліз.

І, звісно, бідолашні створіння отримали чи не наймасовішу увагу після Оскару, 96-та церемонія якого відбулася 10 березня 2024-го.

Вже через два місяці новий фільм Лантімоса «Види милосердя» відзначились у Каннах.

Чи прогреміли вони?

Абсолютно ні, навіть навпаки, хоча критики і виокремили Джесі Племонса –

З чим, знаєте, складно сперечатись, адже він дійсно є одним із найкращих сучасних акторів.

Не можна сказати, що всі зрозуміли бідолашні створіння, і саме тому люди часто видавали своє бачення за бачення режисера.

Тим паче навіть у видах милосердя кінокритики та знані журналісти в медіа не знали, на чому заакцентувати свою увагу.

Проте цим займемось ми.

Ти повернешся додому до твоєї мами та батька, коли він все ще не може.

Тобі, як Реймону, ти дозволяєш більше, ніж він.

Давайте згадаємо, чим вирізнялись бідолашні створіння.

Всі чекали на повернення Лантімоса після п'ятирічного затища, на Ему Стоун з новою для неї грою і Віла Мадефо зі специфічним гримом.

Фільм захоплював використанням екранів та декорацій, унікальними об'єктивами, музикою, яка підживлювала абсурдність на екрані різними інструментами, граючись із ритмом.

І що ми маємо у видах «Милосердя»?

Оператор Робі Райан підбирає лінзи лише для захоплення більшого простору, композитор Джерскін Фендрікс використовує лише клавішні з поодинокими нотами і вокалом, які час від часу звучать серед тиші у сцені.

Тому візуально це зроблено якісно та добре, але не цікаво, як це вміє Лантімос.

А зі всієї музики виокремити можна хіба юрітмікс Sweet Dreams, з якою асоціювався фільм на етапі вірусного тренду тизеру.

Актори ж не мають образів, які їх одразу виділяють, тому виправити це може лише сценарій.

Але чи робить він це?

Перша частина «Видів милосердя» розповідає про Роберта, який залежний від свого боса Реймонда.

Він п'є заздалегідь визначені коктейлі, читає Анну Карєніну, живе із жінкою, яку навіть не знає чи кохає, оскільки все його особисте життя штучне і не створене ним.

Коли ж чоловік набирається сили, говорить чи то керівнику, чи то просто контролюючому, що не може піти на ті дії, які від нього очікують, його викреслюють з цього процесу.

Здавалося б, нема ніяких зобов'язань, Роберт може почати нове, справжнє життя, та це навпаки лише підживлює у ньому регрес та дещо конфлюенцію, через що він не виправляє мінуси, а відчайдушно повертається до минулого.

Тут можна помітити і те, як Йорго Слантімос за допомогою монтажу маніпулює часовими лініями та ходом сюжету.

Наприклад, у чорно-білій частині ми спостерігаємо за тим, як прогнозує подію у майбутньому герой Джесі Племонса, а пізніше у кольорі – за тим, як це сталось насправді.

Чи як сцену розбивають всередині поясненнями, про що зараз говорять герої, цим самим ламаючи прямий хід сюжету.

Так відбувається у кожному розділі триптиху.

У кіно Йорга Салантімаса такого раніше не було, хоча у «Вбивстві священного оленя» можна віднайти схоже.

Ритм дуже часто ламається і драматизм стає настільки насиченим, що гіперболізує переживання героя і наші переживання від побаченого.

Друга частина зосереджується на історії про пару, де жінка зникає на певний період, а пізніше її ледь знаходить поліція.

Та чоловік помічає різні деталі, які свідчать йому про те, що його кохана – це не тільки не та людина, якою вона була раніше, а й взагалі хтось інший.

Третій розділ розповідає про участь двох людей у своїй рідному культі та їхній роботі, що полягає у знаходженні людини, яка може воскрешати мертвих.

З кожною новою частиною триптиху втрачається навіть стиль саме цього самостійного твору, а не режисера.

І попри все бажання віднайти щось у видах милосердя, три історії не боряться між собою за абсурдність, сарказм, іронію, сюрреалізм чи й просту комедію.

Вони не зв'язані, за винятком кількох схоже поставлених сцен чи деталей, тому додаткове питання – навіщо триптих, якщо кожна із трьох історій, а особливо друга, могла б бути повноцінним фільмом?

І варто додати, що навіть з певною логічною структурою, драмою та містикою.

Адже, якщо розглядати види милосердя, то це словно звісна форма над змістом.

Коли ви обговорюєте це кіно, чи можете розмірковувати лише про нього, виокремлювати саме його теми та деталі, а не розглядати у контексті загальної фільмографії Йорго Салантімоса, акторських кар'єр та образів, які вони часто втілюють, чи тенденцій у сучасному кінематографі, коли твір не має чуткого трактування –

а дає глядачу лише такий-сякий скелет, на який кожен глядач додає ті м'язи, які йому подобаються.

Розглядати цей твір як єдине ціле – це складна і непотрібна задача.

Тоді виходить, треба рухатись у іншому напрямку, розбивати все на маленькі частини і проаналізувати крізь призму самого режисера.

Остільки команда не могла описати проект, Алан Тімос підтвердив, що хотів проекспериментувати з тим, аби зібрати докупи короткі форми і змусити глядача прожити різні сюжети

однаковими героями, що насправді зрештою є цікавим досвідом.

Отож, що ми можемо забрати собі, крім надмірної та неаргументованої сексуалізації і, як казала Маргарет Квеллі, відчуття, де і чи можна сміятись?

Триптих об'єднує одна тема, що може бути моїм несвідомим виокремленням, який ідейно навіть не закладав сам Лантімус.

У кожній історії герої Джессі Племонса та Емми Стоун – це люди, які хочуть отримати любов.

Навіть не кохання, а саме любов, якщо збільш всеохопне, можливо, приземлене та наявне за замовчуванням.

Роберту треба сильніша опікуюча фігура в житті.

Вочевидь, він травмований, закомплексований та не усвідомлює своєї самоцінності.

Але на противагу цьому герою є Ріта, яка більш енергійно підписалась на роботу, яку не захотів вчасно виконувати Роберт –

Як варіант, через те, що в неї немає цього аспекту синдрому відкладеного чи визначеного життя, принаймні нам це не показують, і вона це робить просто заради грошей.

Деніа та Ліз є більш схожими між собою за потребою у близькості, проте саме цю частину, РМФ літає, можна розглядати у якості сімейної драми, як і РМФ їсть сендвіч, тільки у фіналі фільму мотивацію героя Джессі Племонса змінили на мотивацію для персонажа Джо Алвіна.

У РМФ літає подружжя, відчуває кризу стосунків і після певної перерви по-різному сприймає одне одного, а у РМФ їсть сендвіч, ця тема просто відходить на другий план.

Якщо починати замислюватись над цими сімейними драмами, то вибудовується певна емпатія, адже навряд чи хтось каже, що тема сексуального насилля у подружжі чи невміння вибудовувати діалоги з близькою людиною є неважливою для глядача.

Йорго Слантімус говорив про це від свого першого помітного якла, де за сюжетом батьки примушували дітей до інцесту, або й у лобстері, для якого знаходження ідеального людського зв'язку є центральною темою.

Але це моя інтерпретація, це мої роздуми, які не навіює автор.

Він як режисер і співсценарист перебивається гротеском, що ставить під сумнів потребу в обміркованій виді милосердя.

Як би там не було, але бідолашні створіння поруч із відвертими сексуальними сценами та грою Емми Стоун, яка мала представити нам дорослу героїню з мозком дитини, були й серйозні теми.

Їх критикували, але вони є у фільмі.

Ми можемо сміятись від самого факту створення своєрідного Франкенштейна, як Лантімос із кожним розвитком героїні дає їй у руку нову книжку, підживлюючи градус інтелектуальності, але глядачу демонструють і те, як з досвідом жінка внутрішньо зростає і починає розуміти і чути себе.

Навіть комічний образ Марка Раффало поруч із ліричним Рамі Юсефом – це романтична лінія стрічки, яку теж можна розглядати під різними кутами.

Не скажу це про види милосердя, тому тепер бідолашні створіння через порівняння вигідно піднімуться в оцінці.

Адже вони нашаровували комедію, маючи драму за основу.

Саме з цим вміє працювати Йоргус Лантімос, і це завжди вирізняло його серед решти режисерів.

Кому як, а мені хочеться простих історій.

Простих не означає банальних чи суворо структурованих.

Можна використовувати будь-яку форму, проте треба розуміти, що кіно – це відмінний від того ж образотворчого мистецтва жанр.

Грецький період Лантімоса теж був дуже творчим і мало зрозумілим, але й у нього була глибина.

Навіть перебільшення і пафос, які прийшли пізніше, можна було аргументувати, з цього можна було розгорнути дискусію.

У позитивному ключі з теперішнім Лантімусом мені це зробити складно».