З офісу в Пітєрі у некролог: як мобілізовані "прості рузькі" мруть на фронті

Привіт, я Марія Землянська і це Бігус.Інфо.

Вже більше місяця як на Росію оголосили мобілізацію, а ми досі вам нічого не розказали про тих, кого за парєбріком тягнуть на фронт.

Тож нарешті їхній зірковий час настав.

Сьогодні не буде традиційних для подібних історій фоточек з півасом, фотосесій серед трущоб чи пацанчиків на районі з пожиттєвим крєдом діди воєвалі.

Фігуранти сьогоднішнього випуску – це на перший погляд звичайні, абсолютно пересічні люди.

Адвокат, столичний чиновник, молодить татусь.

Багато з них не оспівували війну у своїх соцмережах, але і не виступали проти.

А потім так само мовчки переїхали на фронт після кількох днів підготовки.

І дехто вже навіть потрапив у некрологи.

Керівництво Російської Федерації продовжує проведення першого етапу мобілізації з 26 вересня по 25 листопада, саме таким чином вони його планували.

Станом на середину жовтня цього року, за даними розвідки нашої, призвано близько 200 тисяч осіб.

Це десь приблизно 66% від заявленої кількості, яку вони збирали зібрати.

Але ж на Росії кількість не означає якість.

Правда ж?

Разом з колегами ми кілька днів збирали інформацію про мобілізованих росіян з усіх можливих джерел.

Знову на пропагандистських сайтах, зі специфічних сторінок в соцмережах, які вже завалені повідомленнями «Помагайте знайти сина, брата, мужа, папу».

З телеграм-каналів, де публікуються дані про загиблих та полонених росіян.

Так-так, вони вже гинуть і потрапляють у полон пачками.

Коротше, ми зібрали все, що змогли, проаналізували, вибрали найцікавіше і готові вас з ними знайомити.

Поїхали!

Почнімо з групи тих, хто за цей місяць встиг вдертися в Україну і повернутися назад.

У пакеті.

Такий собі експрес-тур за кордон.

Андрій Нікіфоров.

40 років, адвокат із Пітера.

Ну, як адвокат.

Чотири місяці побув адвокатом, до того – оперативником у правоохоронних органах.

Якщо вірити пропагандистським ЗМІ, то наприкінці вересня йому додому принесли повістку.

А на початку жовтня – родичам похоронку.

С нами Андрей работал всего 4 месяца.

До этого он был оперативником.

Прошел вторую чеченскую войну, участвовал в боевых действиях.

23 сентября он получил повестку.

Андрей не искал каких-то причин для отсрочки.

Ему было все равно, если у него что-то где-то болит или он плохо себя чувствует.

Посчитал необходимым идти.

На следующий же день он ушел в военкомат с вещами, и его увезли в воинскую часть.

Це цитата керівника Андрія у адвокатській фірмі.

Посчитав необхідним ІТІ, каже він про Андрія.

ІТІ в сусідню країну вбивати українців за гасла шизунутої пропаганди?

Критичне мислення, схоже, обійшло Андрія увагою.

У тій же новині керівник Андрія зізнається, що колеги не підтримували зв'язок з мобілізованим.

Тому детали про те, як він так швидко задвохсотився, не знають.

Нормальні такі робочі стосунки.

Все як на Росії.

Мобілізованим Нікіфоров побув два тижні.

Погіб 7 октября при виповненні задач в ході спеціальної воєнної операції на території України.

Чому так швидко?

За яких обставин загинув?

Це, схоже, не знаємо ані ми, ані його рідні.

Коротше, класична історія російського мобілізованого.

Отримав повістку, поїхав

Помер.

Сторінка самого адвоката ВКонтакті нічим новеньким не поповнювалася з 2019-го.

На аватарці є доноріг з веселкою, в стрічці кілька постів про гру «Сакровіще піратів» і кілька старих фото.

А це сестра померлого мобілізованого Юлія Кузніцова.

От у неї ВКонтакті цікавіше.

До смерті брата виставляла себе, дітей, традиційно рецептики.

Про війну там небагато.

Акция для тех, кому не стидно быть русскими.

Распространяем, своїх не бросаем.

Ну і привітання на 9 травня в стилі «Помніте через віка, через года, помніте».

Кардинально сторінка жінки змінилася після звістки про смерть брата.

Тепер на її аватарці адвокат у формі, а сама стрічка – це суцільний некролог.

Нашу увагу привертає ось цей пост.

Крик души!

Прошу, помогите!

У нас в сім'ї ситуація.

Сьогодні отримую груз 200.

Батько, Санкт-Петербург.

Ще не отримали тіло.

На додачу, теги губернатора Санкт-Петербурга та кілька ЗМІ.

Значить, це допоможе.

А ось, власне, і її чоловік, якому з її слів прийшла повістка разом із сином.

Чоловіка звати Олександр.

Якщо вірити його профілю, то йому 44, живе в Пітері, працює в компанії ЕТМ, що займається постачанням електротехніки, систем безпеки і подібного.

На сторінці багато фото з родиною.

Можна навіть отаке фото з дружиною засвітити.

Але про війну проти України не згадує.

Ну так, ви ж далеко, у вас ракети не літають, світло є. Чого ж про погане в себе писати?

Війна?

Ні, не чули.

А це Олексій Мартинов.

Йому 28 років.

Було, бо він теж вже помер.

Жив у Москві і як попередній фігурант експрес-туром побував в Україні.

Його теж мобілізували 23 вересня, а вже 10 жовтня він загинув.

Прожив на три дні довше адвоката Нікіфорова.

Мобілізований 23 сентября.

В юності служив у Семенівському полку.

Це, де потрібно маршрувати.

Бойового досвіду – нуль.

Був відправлений на фронт практично через кілька днів.

Ну, цим нікого не здивуєш.

В його історії цікавіше інше.

Мартинов – московський чиновник.

Начальник отдела правительства Москви.

Так про нього пишуть у російських ЗМІ.

Серед соцмереж найбільше активності у Мартинова було в інстаграмі.

Купа фото схоже, що з подорожей.

А ще з дівчиною.

Це його дружина Дар'я.

Живемо один раз, надо би його запомніть.

Ані в нього, ані в неї в інстаграмі про війну – ні слова.

Ні манюнького постика.

Ні.

Чо.

Го.

Ніби війни немає.

Хоча насправді немає вже самого Мартинова.

Ребята їдуть на війну.

Повернемось тільки з перемоги, всі живі, здорові.

Парні, ви нас чекаєте.

Парні, все буде добре.

Євгеній Бізяєв, 28 років, Красно-Турійськ.

Але Урал вже не за ним і він вже не переможе.

Бо він теж.

Мобілізували його 28 вересня, а 10 жовтня вже все.

Теж подорож на два тижні і відпочивать.

От так про його загибель написали на одному з телеграм-каналів.

Мама Євгенії про смерті сина прочитала в соцсетях.

Їй довелося саме звернутися в місцевий воєнкомат і тільки після цього їй підтвердили інформацію про гибель сина.

Через кілька годин після підтвердження воєнкомат «Красно-Турінська» уточнив інформацію про Євгенія Безяєва і пояснив, що чоловік ранений, але залишився живим.

Не залишився.

Помер, помер і крапка.

Вон вже родичі повиставляли його фото з чорною стрічкою.

І відео з похорону є. Сторінка самого Євгенія в соцмережі закрита.

А ось профіль його дружини – Альони.

До смерті чоловіка в стрічці тільки вона в різних позах.

Після…

10.10.2022 Погиб при виконанні завдань у часі спеціальної військової операції на території України.

Безяєв Євгеній Валєрєвіч Наш улюблений, добрий, відзивчий.

Наш найкращий і єдиний.

Наш рідний батько, чоловік, син, братик.

Наш найкращий і переданий на світі друг.

Ти навсегда рядом с нами в наших сердцях.

Мы тебя очень любим.

А це Андрій Пічуєв.

Він теж мобілізований і теж дуже швидко помер.

22 вересня отримав повістку.

4 жовтня вже готувалася похоронка.

Прожив менше двох тижнів з дня мобілізації.

Отут нагадаю, якщо ви хочете, щоб подібних героїв ставало все менше і менше, ви знаєте, що робити.

Віримо і донатимо Збройним силам України.

А ще підписуйтесь на наш канал, щоб нічого не пропускати.

Пічуйву 39 років.

За освітою різбяр по дереву.

Працював у російському МВС.

У 2001 році його призвали на службу військової сили РФ.

У 2002-2003 роках проходив службу в составі групування військ по проведенню контртерористичної операції в Сєвєрокавказському регіоні.

Неоднократно відмічався командуванням частини за високий професіоналізм і чудову службу.

Молодець, відслужив навідмінно.

Краще й не скажеш.

Так, з тими, хто вже все, трохи розібралися.

Тож тепер давайте про тих, хто ще живий.

Живий, але в полоні.

Живій бистро, умрі молодим.

Тільки в середині серпня запостив себе на стіні УВК цей шедевр російського репу Дініс Колісов.

А вже через півтора місяці доля почула його життєве кредо.

І послала до нього Джина з шансом це кредо втілити.

Тобто місцевого військового комісара.

Живи просто, умрий молодив.

Аж так сильно, щоб померти, ДІСу ще не пощастило.

Не всім руським так щастить.

Поки тільки 67 тисяч 70.

Ой, 67 тисяч 71.

Зі 140 мільйонів.

Денису пощастило лише потрапити до наших у полон.

Знаємо ми про цього мобілізованого завдяки автору ютуб-каналу Володимиру Золкіну, який регулярно показує російських полонених, щоб спонукати їхніх родичів вимагати їх обміняти, тобто щоб витягнути наших.

Дініс – мешканець Лебедяні, це недалеко від Липецька.

Працював кумірником у рибному магазині.

В день оголошення мобілізації, 21 вересня, сповна сьорбнув з дна загадкової русской души своїх колег по роботі.

вони одразу ж почали жартувати, що його загребуть.

В колективі я працюю, де чисто одні жінки.

Спочатку перепугались, потім підшучували.

Не розучився ще з троєм там шагати.

Я думаю, ну а при чому тут це?

Там в форму підійди, мабуть, не влезеш.

От так послухав жартів добрих колежанок, а вже наступного ранку росіянин на роботу не дійшов.

О 6.45 у двері тихенько тук-тук.

Принесли повістку, що за 15 хвилин треба з'явитися у військоматі.

А далі все за російською класикою.

З військомату того ж дня на полігон.

Без речей, без нічого.

Там дали форму.

І жарти про «не влезеш» виявилися не такими і жартами.

Форму йому дали на два розміри більшу.

І те не всю.

На мене не було рівня і берців.

Рівня, тому що вони закінчились, а берців, тому що розміру немає.

Я кажу, ну і як мені, в літні кросівки, що ли, йти?

Я кажу, ви, от, серйозно, що ли?

Ну, немає.

Далі вже відомий вам пришвидшений експрес-тур.

Привезли валуйки у військову частину, звідти розпихали по Уралам, показали, як працює танк.

А він служив в срочку більше 10 років тому.

Засунули в танк, показали напрям.

Приїхали на позиції, судячи зі слів полоненого, на Донеччину.

Їх розбили, його поранило, всіх поранених російські командири залишили у бліндажі, а наші захопили у полон.

І всі ці карколомні події сталися за один тиждень.

І при цьому… Денис робить вигляд, що він же що?

А він же ж нічого.

І не підтримує він все це.

Якби не мобілізація, він би ніколи в Україні не опинився.

Просто постив би далі цю победоносну воєнщину з рибного магазину у Лебедяні.

А оцей пост, до слова, зроблений 7 травня вже цього року, коли вся Україна захлиналася у крові.

Буча, Ірпінь, Маріуполь.

Все вже було відомо.

А він постив георгіївські стрічки і русского медведя з серпом і молотом.

25 квітня.

За кілька днів після того, як біля Маріуполя знайшли чергову братську могилу, куди окупанти скидали вбитих ними українців, запости фото у своїй старій військовій формі часів строкової служби.

А ось він у худі з написом «Раша».

Він на полюванні.

Він вбив маленьке ведмежа.

Коротше –

Типовий російський вбивця.

А це ось ще один мобілізований.

Алексей Бєсєдін.

Профіль УВК в нього майже порожній.

Шість років тому скаржився, що в нього нічого не відбувається.

Три роки тому знов.

День пройшов, число змінилось, ніхрена не змінилось.

І 21 вересня, пізно під вечір, нарешті щось і змінилось.

В перший же день мобілізації до нього завітали в гості з військомату.

Його історію теж дізнаємося завдяки тому, що вона завершилася українським полоном.

І він уже передає привіти рідні на відео Золкіна.

А все починалося так.

Бісєдіна повезли в частину.

Поклали ночувати в газельки.

На ранок посадили на асфальті на плацу під дощем.

Чекати.

Нам сказали, нас мали зібрати 500 людей.

Саме на Валуйку, щоб поїхати.

І ми сиділи і чекали, поки набереться 500 людей.

Правильно.

Навіщо відправляти умірать маленькими партіями?

Краще одразу партіями по 500 в топку.

Але потім чекати на бридло.

І вирішили відправляти на утилізацію такими жменьками.

Викликали 15 людей, нагадали, як виглядає танк.

Вас два години готували до війни?

Так.

Служив строкову в бісєдін теж 10 років тому.

Ну то й що?

Показали танки і вперед.

Їхали два танки на позиції окупантів на Донбасі.

Доїхав лише один.

Інший зламався.

Вже через два дні позиції, на яких стояв Алєксєй, розбили.

Його танк підбили, а він обгорів.

Росіяни його лікувати не стали, їхні командири з уцілілими утекли.

А наші взяли 6 обгорілих у полон.

Вам вручили повістку 21-го, 22-го вас в воєнкоматі погрузили в газельку, 25-го ви

30 хвилин поїздили на танці.

26-го вас відправили вже на війну.

27-го був перший обстріл, і були вже ранені 300-ти серед мобілізованих.

31-го людина потрапила з кучою ожогу в раненні в плен.

Причому медичну допомогу 30-го до 31-го йому ніхто не надав.

Чувак, ти ще засмучений, що в твоєму житті раніше нічого не відбувалося?

Ще одна фаєрична історія про російського мобілізованого, який потрапив до українського полону.

Знайомтесь, це Єгор Чеботарьов.

Ось він в Україні.

Тішиться і посміхається, що живий.

Єгору 28.

І до мобілізації він працював у компанії, яка займається дитячим харчуванням.

22 вересня його мобілізували.

Відразу з роботи.

Мене викликали в відділ кадрів, я прийшов і присів.

Вона мені виручає повіску, ну, жінка з відділу кадрів, і два чоловіки поряд, яких я перший раз бачив.

Не знаю, хто це.

І сказали, от, сьогодні з'явиться воєнкомат з речами, прямо от сьогодні.

Прямо так і сказала.

Прямо цитата пряма реч.

Ти ж розумієш, це до п'яти за неявку.

Єгор сподівався відкосити, бо мав сильні судоми і кісту в мозку.

І був переконаний, медкомісію не пройде і повернеться додому.

Але медкомісії навіть не було.

Відразу на фронт.

26 вересня Єгор вже у Сватово на Луганщині.

Так працюєш у затишному офісі у Липецьку, а за чотири дні вже на фронті у чужій країні.

Задача Єгора була прикривати відхід російських військ з лиману і відкривати вогонь з БМП.

А далі все як у фільмі – БМП заклинила і солдати розбіглися хто куди.

Єгор опинився у лісі, пив воду з калюжі, заблукав.

Судячи зі сторінки Єгора у мережі ВКонтакті, він музикант-аматор.

Публікував якісь треки і збирав десятки лайків.

Але в українських лісах було не до співу.

І я побачив куст від чотирьох людей.

Я до них підійшов, сказав, хлопці, допоможіть мені.

Вони поворачуються і кажуть, опа, це були українські війська.

І я підняв руки, щоб не стріляли.

У полон російський солдат потрапив 1 жовтня, а вже 17 жовтня його повернули на Росію, обмінявши на українських військових.

На цих кадрах, знятих російськими пропагандистами, Чеботарьова щойно обміняли.

Свіжих треків поки не викладав.

Ну і на сам кінець кілька історій про новоспечених мобілізованих.

Мене звати Константин, я призван по частковій мобілізації.

На даний момент прихожу службу навчання на полігоні по Приморському краю.

Нам видали літню форму, зимню, котелок, фляжку, аптечку, в аптечці жгути, бинти.

Її будуть ще декомплектовувати перед виїздом.

Служив я до цього срочну службу, а також контракт проходив.

Контракт я проходив на флоті.

Що хотілося б сказати?

Сказати місту дякування за гуманітарну допомогу, яка по факту необхідна призовникам.

На записі на цього мобілізованого натягнули маску і капюшон.

Може, звісно, в нього ковід.

А може, щоб його не ідентифікували.

Але ж дружина поруч.

От з її допомогою ми цю парочку і знайшли.

Вона – Татьяна Капранюк-Шадрова.

23 роки.

Партизанськ.

Любить фоткатися в різних позах.

І рецепти.

Багато рецептів.

У 2018-му, схоже, народила.

Він – Константін Капранюк, 26 років.

Його сторінка у ВК, як у дитини.

Репости ігор та кіно.

Фотки з дружиною.

І галерея у військово-морській формі.

Ціхаокеанський флот.

Після бойового слаження вони поїдуть в зону спеціальної військової операції.

А це ще одне пропагандистське відео про свіжоназбираних мобілізованих.

Крайній справа на цьому стопкадрі Сергій Кузнєцов.

Москвіч.

Сторінка ВКонтакті неактивна давно.

Але якщо подивитися на старі дописи, то Сергій любив хтиві анекдоти і себе.

Про долю цих свіжомобілізованих поки нічого не відомо.

Але судячи зі швидкості їхніх попередників, мають усі шанси незабаром знову з'явитися у новинах.

В сенсі, у некрологах.

На сьогодні це все.

Не тому, що свіжомобілізовані на Росії закінчилися, а просто сил немає на все це дивитися.

Бо знаєте, чого не знайдеш на їхніх сторінках і у відео з їхнього полону?

Розуміння причинно-наслідкового зв'язку, розкаєння, тим більше протесту.

Вони мовчки їдуть у чужу країну вбивати і помирати за диктаторську, імперіалістичну ідею.

І якщо пощастить, повертаються з українського полону.

Так само мовчки.