«Забєрітє мужа» і листи від в'язнів: один день у військкоматі окупантів

Ігор Жигалов теж приїхав сюди без роздумій.

Женат, батько двох дітей, стабільна робота.

До Донецька від його дому не так уж і далеко.

І це було одним із головних стимулов.

Такою мобілізацію у Росії і на окупованих неотериторіях намагається показати світу їхня ж пропаганда.

Мовляв, сильні, красиві і вмотивовані чоловіки з посмішкою і завзяттям крокують до військкоматів, щоб пліч-о-пліч захищати країну.

Ну, а такими їх бачимо ми.

Ну, а чого, вдихав, худав, і все, в сонечко вдарило, і все.

Весь цей потік так чи інакше проходить, правильно, через військомати.

І ми тут отримали доступ до внутрішньої кореспонденції одного з них.

Спершу здавалося, ну хто?

Хто може писати військомату?

Ми помилялися.

Повідомлень дуже багато.

І вони здорово ілюструють сучасну російську спільноту.

Тут і алкоголізм, і доноси.

Дуже і дуже багато доносів.

І в'язні, і нескінчений потік ненависті.

Тож, я Ярослава, це Бігус.Інфо і сьогодні говоримо про те, хто ж пише військомату, чого від нього хочуть і кого ми вже дуже скоро можемо побачити на війні.

Усю внутрішню кореспонденцію військомату можна розділити за трьома напрямками.

Звернення від тих, хто хоче йти, вбивати і вмирати.

Звернення від родичів тих, хто вже воює і в процесі зникнув або загинув.

І так, доноси.

Українські спецслужби з цим матеріалом вже ознайомлені і ми з чистою совістю можемо зробити з цього історію.

Нехай це умовно буде один день з життя військкомату окупантів.

Ну і почнемо ми звісно з доносів.

Взагалі це здається перше, що з'являється там, де власне з'являється Росія.

Здати сусіда, знайомого, незнайомого чи навіть власного чоловіка.

Он як Татьяна Юрівна Гордієнко з окупованого Севастополя.

Добрий вечір.

Мой муж, ему 43 года, пьет всю жизнь.

И до меня, и во время нашего брака.

люто ненавидит украинцев и американцев и на протяжении нескольких лет строчил грубые комментарии в ту сторону.

Классный початок.

Ничего не скажешь.

Пару раз бил меня, допившись до чертиков.

Даже дети попадали под его руку в такие дни.

У нас две девочки.

Убегали от него от пьяного ночью, от летящих топоров убегали и т.д.

Так, нагадаю, це лист на пошті військкомату.

Це все ще пошта військкомату.

Неділю назад він об'явив всім, всім навколо, що йому привезли повістку.

Простились всі обіди, всі горісти, всі дружно сплотились і стали збирати його на війну.

У нас посілок.

Он стал пить еще больше, плакал и бился в истерике, что его убьют и он не вернется.

Кричал о том, что ему уже сказали, что он едет без подготовки, прямиком на войну.

Все верили и жалели, сочувствовали ему.

Соседи, его мама, я собирали деньги, поехали в город, купили ему все по списку.

Он сам ходил, выбирал все необходимое – спальный мешок и термобелье и т.д.

Вийшло майже 40 тисяч.

Все це длилося п'ять днів.

Він пив і прощався з усіма навколо.

Мені дзвонили люди і пропонували допомогу в зборах.

Сьогодні, після п'ять днів цього дурдома, він з ухопою об'явив мені, що це неправда.

Повістки не було.

Я дзвонила в воєнкомат.

Його навіть немає в списках.

Парам-парам-пам.

Так, що там в цьому листі?

Далі, я думаю, ви вже і так здогадалися.

Як бути з подібними патріотами нашої країни?

І чому такі люди продовжують пити і наслаждатися життям, поки молоді нормальні хлопці загибають?

«Как отправить моего супруга туда, куда он так громко собирался на протяжении недели?» Ми спочатку подумали, що це якийсь пранк, і українці і псошать військомат окупантів трешовими вигаданими повідомленнями.

Ні, ми перевірили дописувачка цілком реальна Татьяна Юрівна Гордієнко.

Власне, ось вона.

Ось, ну і ось ще кілька світлин.

Чоловік теж реальний.

Олександр Петрович Мороз.

Йому 43 роки і він також з окупованого Севастополя.

Дивлячись на те, як саме росіяни проводять мобілізацію, є підозра, що буде він скоро, як той хлопчик, який кричав «Вовк».

Тим паче, що за словами жінки, в нього і спеціальність підходяща.

Служив, був з'язківцем.

Вдруге, правда, сусіди і родичі навряд поведуться.

Зараз статус жінки в одній із соціальних мереж звучить як «все хорошо» плюс чотири смайлики.

Можливо, таким чином вона сигналізує нам про те, що її план таки вдався.

І чоловіка вона відправила.

А ось у Кіри Самохіної, з окупованого Петрівською Луганської області, явно не все добре.

Вона не задоволена тим, що призов у армії несправедливий.

Її це гнітить.

Чому контрактники сидять вдома і оформляють платні групи інвалідності, і їх ніхто не шукає, і вони самовільно покидають ряди армії, а інші хлопці служать?

Волков Євгеній, місто Петровське.

Знають, що він підписав контракт у частині на юбилейному в Луганську.

Волков Євгеній Олександрович, 29 років.

Справді живе у Петрівському Луганської області.

З 2007 по 2010 вчився у місцевому ПТУ.

Ми демонструємо його без жодних докорів сумління, адже персонаж вже повоював проти України з 2014-го.

Ось дивіться, військова форма, якась подоба восьмертного полку, зброя і британи.

Волошин Влад.

Всі вони з Петровського.

Номера поміняли.

І тут багато таких, які підписали контракт.

Волошин Владіслав Сергєєвіч, 93-го року народження.

Народився там же, в Петрівському Луганському області.

І воює він за окупантів, хоча й з перервами, вже давно.

Щонайменше з 2015-го.

Ось у 15-му він, мабуть, демонструє матері, що вона отримає, коли його ліквідують.

Ось вже жигулі і зброя.

Ось він у Москві.

Ще одні жигулі, але вже поліцейські.

Родина в нього, до слова, відповідна.

Коротше, повівшись на брехню російської пропаганди, він чи не зі старту погнав защищать.

Ну і як?

Защитіл?

Аж настільки, що тепер його палить його ж землячка.

Круто.

Зрадники поїдають одне одного.

Але ось що прикольно.

Або дописувачка чогось не знає, або військомат таки добрався до обох цих персонажів.

Ось свіженьке фото.

Йому буквально пару днів.

І Волков, і Волошин знову в строю.

Підпирають бус з автоматами в руках.

Ну, думаю, що Збройні Сили це швидко виправлять.

Взагалі доносів багато.

Дуже багато.

Його там всі знають.

Високий.

З такими сусідами, рідними і знайомими ніяких ворогів вже і не треба.

Призов у свідомості цих людей – це чомусь про покарання і про помсту, а не про честь і гідність.

Часом пошта військомату перетворюється на передачу «Іщу тебя».

Ось, наприклад, Людмила Вікторівна Бондаренко.

Їй 45 років, вона з окупованого Донецька.

Прошукує свого чоловіка, росіянина, який до цього погнав бивати правосіков.

Добрий день, як дізнатися інформацією про чоловіка?

Не виходив на зв'язок 6.03.2022 року.

Фамілія вашого чоловіка, військова частина, звання?

Я не можу вам сказати точні дані, тому що в мене їх немає.

Я знаю, що вони були в Луганській області, більше нічого не знаю.

Вони не заходили з чоловіком.

Ну, точніші дані є у нас.

Тож Сабанов Олександр Рінатович, місто Гай Оренбургської області, проживав у Челябінську.

Там, до речі, в нього є ще одна дружина.

Але Олександру і це, схоже, не заважає сидіти на сайтах знайомства у пошуках хорошої дівушки.

Свою позицію щодо України він озвучив ще у 2015-му, коли в один вірш встромив чи не всі кліше російської пропаганди.

Далі зібрався і поїхав воювати за Донбас.

Жив у Донецьку і воював у складі так званого загону «Троя».

Щось знайоме.

Так, саме Троя охороняла тоді ще живого Кобзона під час його приїзду до окупованого Донецька у 2015 році.

Під кінець 2015 року у бойовиків Трої виник конфлікт з центральними структурами окупантів у Донецьку.

І у 2016-му її розформували.

А чоловік що?

Чоловік пішов у ПВК, у складі якої і воював станом на початок вторгнення.

І так, погані новини для дружини.

Чи для дружин, чи не погані.

Коротше, Олександра більше нема.

7 березня.

Він загинув у Кутузівці Харківської області.

І ні, це не я сказала.

Так написано у його свідоцтві про смерть.

Погодьтеся, у біса іронічно спочатку охороняти Кобзона, а тепер зустрітися з ним на тому світі.

А ось Давідова Варвара Владіміровна.

Шукає свого брата Давідова Тараса Владіміровича.

Добрий вечір, допоможіть знайти брата.

Давидов Тарас Владімірович.

Військова частина 08807, місто Брянка.

Третій батальйон, 9 рота.

Чоловік у 44 роки народився у приморському краї Росії, поїхав воювати, був вогнеметником у 7-й окремій мотострілецькій бригаді окупантів.

Тоді ж у бою під Кам'янкою отримав поранення.

І тут би зупинитися, подумати, зробити висновки, але… Але життя Тараса Давидова нічому не навчило.

Він продовжив воювати, а тепер зник.

Жив Давидов у Торезі Донецької області.

А військова частина, де він служив, розташовувалася у Брянці Луганської області.

Зараз вона переїхала до Луганська, на вулицю Карла Маркса 7.

Але переїжджали окупанти без Тараса Давідова.

Тіло Тараса Давідова не знайшли.

Про його долю нічого не відомо вже п'ятий місяць.

І з огляду на це, новини для Варвари Давідової будуть, мабуть, не дуже хорошими.

Дивно, або ж Росія своїх не кидає.

А ні, кидає.

Ще як.

Друзі, саме завдяки вашій підтримці Збройних Сил історії про російських військових, які закінчують погано, стає ще більше.

Дякуємо за кожну гривню, яку ви донатите, зокрема і в нашому проєкті «Армія допомоги».

А якщо ви любите наші сюжети, запрошуємо вас також підтримати редакцію на Патреоні.

Лінк для підтримки під цим відео.

Ну і третя категорія – ті, хто хоче воювати в армії окупантів.

Хоча не стільки, що надсилає у Винкомат усі свої документи і періодично уточнює, беруть його чи ні.

Всі ці люди або а. до гиковки ненавидять українців, б. страшно хочуть заробити грошей, в. мріють вийти з тюрми.

Остання категорія найцікавіша.

Її і покажемо.

Так, перший пішов.

Руденький Борис Сергєєвич, 43 роки.

Народився у селищі Воргашор.

Це десь поруч з Воркутою у республіці Комі.

Це дуже і дуже трешове місце, з якого волають навіть самі росіяни.

Дядько дожив до п'ятого десятку і сів.

Стаття незаконне придбання, зберігання або виготовлення наркотиків.

Сидить дядько у другому СІЗО Ніжегородської області і просить забрати його звіти на війну.

Але...

Есть одна сложность.

В настоящее время я являюсь обвиняемым по уголовному делу и в октябре 2022 года судом будет вынесен приговор.

Я полностью и чистосердечно признал себя виновным в совершенном нарушении закона.

Складність, на думку Боріса, полягає у тому, що він сидить за збут наркотиків, а вбивати українців – це для Боріса нескладність.

Загадочна руська душа.

І він такий не один.

Громов Валерій Владимирович з Ніжегородської області настільки хоче воювати з нацистами, що… А втім, дивіться самі.

Валерія дуже ображає, що його не призивають і не беруть добровольцем.

Ображає, бо він же справжній патріот своєї країни.

Таким, як я, хлопцям, які пройшли школу життя не проще, ніж зараз в армії РФ, відповідають відмовою.

Підправте мене, якщо є можливість якось це зробити.

Я искренній патріот своєї країни.

Так, гляньте на цю школу життя звичайного російського бандюка.

Лада Пріора, пиво, пацани, пацани, Пріора, пиво, Пріора, пацани, пиво, хтось руку зламав, знов пиво.

Ну, просто цвєт нації.

А знаєте, вони одне в одного варті.

Я про військомати і суспільство.

Ну, бо вони одне ціле, одне зрадливе, дріб'язкове, п'яне і бандюкувате ціле.

Абсурд, трагікомендія, криве дзеркало.

І так, воно ніби й смішно, але враховуючи, що ось те все воно тут, під боком, стає сумно і огидно.

Вони не розпадаються, вони і живуть цим вічним розпадом, сварками і доносами.

Звучить божевільно, але схоже, що це їх і тримає разом.

Вірте у Збройні Сили.

Допомагайте армії і бережіть себе.

А ще не забувайте поставити вподобайку і поширити це відео.

Так ви допомагаєте просувати український контент на Ютубі.

Все буде Україна!